Червоний терор як метод вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи
Юрій Хорунжий
Автор накопичував матеріали і готувався до написання книжки кілька десятиріч, ще за часів комуністичного режиму, і праця таки вдалася. Доктор історичних наук Сергій Білокінь сполучив у книжці «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)», Київ, 1999, попри фактологічне навантаження і цифрові викладки, літературний хист з об’єктивністю історика, бо фундаментальний за обсягом і обширом охоплення подій твір читається на одному диханні…
Автор з наукової точки зору підійшов до радянського масового тероризму як до своєрідної науки тодішньої системи, де все було продумано і розплановано, вивірено жахливою, безжальною практикою. Така ж безжальна й антилюдська логіка, котра надихала виконавців, звідти і відповідний механізм державного терору, відповідні кадри, які, за Сталіним, вирішували все. Справді, «вождь народів» дуже багато уваги приділяв добору виконавців, цих ґвинтиків, для котрих поняття людини через засоби масової агітації було зведено до категорії робочої сили і гарматного м’яса, без будь-яких сантиментів, жалості, співчуття і розуміння, — того, що виробилося віками як поняття людяності.
Своєрідним заспівом, а далі лейтмотивом сімдесятирічної більшовицької практики став наведений дослідником вислів – директива голови Революційного військового трибуналу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки К.Данішевського:
«Военные трибуналы не руководствуются и не должны руководствоваться никакими юридическими нормами. Это карающие органы, созданные в процессе напряженнейшей революционной борьбы, которые постановляют свои приговоры, руководствуясь принципом политической целесообразности и правосознанием коммунистов».
У першому розділі книжки С.Білокінь малює соціальний портрет клану чекістів — цього «караючого меча» більшовицької влади. Вони, як правило, походили із соціальних низів і мали низький освітній ценз — кілька класів. Таким чином, дослідник підводить читача до думки про відповідний моральний рівень. А що спонукало працювати в ЧК, ҐПУ і НКВД таких людей з вищою освітою, як Всеволод Балицький, Валерій Горожанин та інші? Отож, відсутня-таки закономірність, що моральність прямо пропорційна освіченості. Про етнічну належність керівних чекістських кадрів свідчать їхні імена і прізвища, на які дослідник не поскупився. «Вождь революції» Ленін укупі із «залізним наркомом» Дзержинським вирішили завести облік усіх «підозрілих», не шкодуючи коштів і зусиль на цю гігантську інформаційну роботу. Інтелігенцію розділили на групи, на кожного індивідуально завели досьє, за кожним стежили… Було поставлено завдання: формування людини нового типу — будівника комунізму. Микола Бухарін пояснював:
«С более широкой точки зрения, т.е. точки зрения большего по своей величине исторического масштаба, пролетарское принуждение по всех своих формах, начиная от расстрелов и кончая трудовой повинностью, является, как парадоксально это ни звучит, методом выработки коммунистического человечества из человеческого материала капиталистической эпохи».
Отож і виготовляли «гомо совєтикуса», а непокірних усували, частину використовували як найдешевшу в світі робочу силу. На це була спрямована уся управлінська інформаційна система, аналізу якої присвячений другий розділ «Масового терору…». Перед нею поставили завдання обґрунтування «ліквідації ворогів народу», яких класифікували таким чином:
а) колишні дворяни, поміщики, буржуї, царські чиновики, офіцери, їхні діти;
б) колишні члени усіх партій, крім більшовицької;
в) служителі релігійного культу;
г) колишні куркулі і підкуркульники;
д) учасники усіх антирадянських повстань, хоча вони і були амністовані;
е) колишні учасники антипартійних опозиційних течій у середині ВКП(б);
є) колишні члени усіх національно-демократичних партій у національних республіках СРСР.
Наприкінці 1932 року для обліку всіх громадян була введена паспортна система, і, як зазначає С.Білокінь, «протягом життя все населення країни від 16 років заповнювало безліч всіляких анкет. Відповідні органи не шкодували мільйони людино-годин на вивчення всього цього матеріалу». Анкети містили кілька десятків дошкульних запитань про колишнє та сучасне становище громадян, і ще за ленінського порядкування примітка до анкети наказувала: «Заполнение анкеты производится под непосредственным наблюдением, контролем и ответственностью прямых начальников, политкомов частей, учреждений, и обязательно для всех, без всяких исключений, как для состоящих на службе, так и для вновь поступающих». Це стало дороговказом для Сталіна і наступних генсеків. Радянська інформаційна система готувала дані для чисток і планових репресій: арештів, розстрілів, показових політичих процесів. 1935 року частину киян було усунуто «в порядке очистки столицы Киева от украинского контрреволюционного националистического элемента». 1937 року Єжов видав наказ «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и других антисоветских элементов», з лімітами на кількість репресованих для кожної області, зокрема в Україні. Після звільнення окупованої німцями території під час Другої світової війни радянські органи у паспортах ставили штамп: «Пребывал на оккупированной территории». Після війни дійшла черга і до цих громадян, почалися масові арешти. Велася картотека і на тих, хто виїхав за кордон, їх намагалися дістати будь-яким способом і запопасти до СРСР, аби тут учинити розправу. Запроваджено облікові справи на членів родин «изменников Родины», знайдено і для них міру покарання.
За браком місця не можу згадати усіх фактів, наведених С.Білоконем у книжці, а їх дуже багато. Всі вони конкретно подані й аргументовані, підкріплені першоджерелами. До речі, дослідником наведено кілька тисяч джерел (!). Для бібліографії це — знахідка.
Підрозділ, присвячений долям членів Української Центральної Ради, треба зазначити, досить вичерпний. Було їх, за різними даними, від 798 до 848 осіб. Автор прослідкував їхні життєві шляхи: хто виїхав на еміґрацію, кого репресували радянські каральні органи, хто дивом уцілів. Тільки дев’ятеро з них померли своєю смертю в Україні…
С.Білокінь підбиває підсумки свого дослідження, серед яких найважливіші: в Україні державна політика радянської влади мала антиукраїнський характер; ця політика передбачала ліквідацію частини населення, і поставленої мети держава досягла; терористичну політику проти народу провадили більшовики (нагадаю, йдеться про 1917-1941 роки) — у цій формі функціонувала на той час комуністична партія; оскільки панування цієї організації в СРСР призвело до загибелі близько 110 млн. людей, цю організацію не можна назвати інакше як злочинною. І вельми актуальний на сьогодні висновок: нинішня криміналізація верхів і безпорадність низів — прямий наслідок нищення людської субстанції попередньою комуністичною системою.
Шкода тільки, і це вже стає традицією: чим серйозніша книжка, тим менше можливостей її видати… — що наклад лише 500 примірників Ото б її — до кожної бібліотеки! Це наша історія.
Опубл.: Хорунжий Ю. Вироби з людського матеріалу // Зона. Кн. 16. К., 2002. С. 319-322.