Антирадянська книжка

Василь Овсієнко

Вийшла у світ книжка, що являє собою працю всього попереднього життя Сергія Білоконя. Вона, на мою думку, знаменує, що настав час неемоційного, немітинґового, а суворо наукового осмислення нашого недавнього минулого, з якого ми так тяжко виходимо – з непоправними втратами.

Книга присвячена пам’яті світлих людей, що стали жертвами колишньої системи.

«Кілька моїх добрих друзів, з ким я був близький, – пише С.Білокінь, – у різні роки убито. Багато кому з дуже добрих знайомих вкорочено життя під претекстом читання й «розповсюдження» книжок, котрі тоді читали й давали читати далі ми всі. Це була робота тієї самої відомої колишньої установи, – тепер вона, здається, не існує. Своїми злочинами, спрямованими проти близьких мені людей, брутальністю, з якою вона повелася зі мною, вона зробилася моїм особистим ворогом».

Ця книжка є справді антирадянською і справді антикомуністичною – за радянських часів жорстоко карали за куди меншу правду про ту владу.

Мені важко в цій рецензії обійтися без публіцистики, як її послідовно уникає С.Білокінь: кожне його судження прив’язане до конкретного факту. У книзі 2400 покликань на документи. Він ніде не переказує джерел, а цитує їх з усіма помилками. Він не перекладає тексти, російську термінологію та назви репресивних органів (ГПУ, НКВД, КГБ). Як сумлінний науковець, С.Білокінь досліджує свій предмет (а саме: механізм нищення людей) по-науковому скрупульозно. Але коли читаєш розділи «Добір людей для майбутнього суспільства» (с. 147-156), «Ліквідаційні класифікації» (156-160), а потім заглянеш у кінець книжки (с. 346-359) і дізнаєшся, що основна маса людей, які чинили терор, були малограмотні, самоуки або з двокласною освітою, то думаєш, що ця скрупульозно, по-науковому розроблена теорія нищення людей дісталася їм якимось езотеричним способом. Та не від Бога, а від Сатани. А вони були лише слухняними її провідниками. Бо як можна навіч бачити, що механізм, ґвинтиками якого є й вони, неминуче винищить і їх самих, – але залишатися в ньому, не повстати проти нього?

Доктор історичних наук Сергій Білокінь добре відомий українським науковим колам і громадськості. Він належав до наймолодших шістдесятників: ще підлітком був вхожим до майстерні художниці Алли Горської, яка його щиро любила. Починаючи з 1969, Сергій Білокінь опублікував дослідження про кількох репресованих діячів української культури – Стефана Таранушенка, Михайла Бойчука, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Федора Ернста, Василя Базилевича, Вероніку Черняхівську та інших. Після провалу путчу ГКЧП, коли напіввідкрилися архіви колишнього КГБ, з листопада 1991, С.Білокінь простудіював півтори тисячі слідчих справ, протоколи Політбюро ЦК КП(6)У, багато спогадів репресованих. На презентації автор з ноткою заслуженої втіхи сказав, що в двобої з архівною службою СБУ він таки переміг, бо його шлях до тих архівів був нелегким. Праця робилася не так за підтримки, як усупереч бажанням СБУ, у боротьбі за окремі документи.

Натепер відкриті для дослідників тільки слідчі справи тих репресованих, які згодом були реабілітовані. «Дела оперативного наблюдения», «дела оперативной разработки» (досьє) досі закриті, хоча давно вже втратили своє оперативне значення. Це показала сама СБУ (ген. В.І.Пристайко), опублікувавши оперативні справи М.Грушевського і О.Довженка. А звичайний дослідник досі не може одержати циркулярів цього відомства, його наказів. Досі не визначені законом строки секретности. Усе залежить від ставлення архівного чиновника до конкретного дослідника. Досі вказують: читайте ось до цієї сторінки і не далі. Два місяці тому автор пішов до колишнього Партархіву уточнити якусь деталь, а завідувачка читальним залом із задоволенням сказала: «А цей фонд уже не видається».

Хитрування довкола архівів КҐБ почалися з середини 1950-х років. І ось чому. У секретній для радянського народу (та не для світу) доповіді на XX з’їзді КПРС М.Хрущов сказав, як несправедливо репресували «чесних комуністів» Рудзутака, Ейхе, Тухачевського, натякнув, що за вбивством Кірова проглядає тінь Сталіна. Але ні словечка він не сказав про методи колективізації, про знищення селянства, діячів культури, письменників, священиків. Тобто з цим усе було правильно.

У середині 50-х років здійнялася хвиля реабілітації. Реабілітовували таких бандитів, як Тухачевський (він придушував селянські повстання – «антоновщину» на Тамбовщині – застосовуючи ґази, хімічну зброю). Вихваляли Затонського, який запровадив «коллективную ответственность» за реальні чи уявні злочини: за них відповідала не лише конкретна людина, а й її оточення. Іменами реабілітованих або й не репресованих злочинців поназивали вулиці (Урицького, Постишева, Косіора, Воровського, Фрунзе, Котовського, Артема, Петровського), їм поставили пам’ятники (Г.І.Петровський, пам’ятник якому бовваніє на вул.Грушевського в Києві, перше ніж стати «всеукраїнським старостою», разом з Д. Курським і В.Бонч-Бруєвичем підписав 5 вересня 1918 року «Постанову Совнаркому про червоний терор» – він тривав до 1991 року).

Під хвилю реабілітації 1950-60-х рр. удови деяких репресованих письменників теж виклопотали її (Зеров, Куліш, Курбас). Причому, їх реабілітували як «чесних комуністів». Хто носив печать «націоналіста» – не міг бути реабілітованим.

Автор проаналізував справи декількох реабілітованих чекістів. Перед тим, як бути репресованими, вони знищили людей, які згодом виявилися невинними і теж були реабілітовані. Отже, влада реабілітувала явних злочинців – поруч з їхніми жертвами. Злочинців реабілітовують досі: на с. 367 опубліковано довідку від 09.06.1997 (з тризубом!) про реабілітацію Сергія Пустовойтова, який до арешту 23 липня 1937 року був начальником відділення СПО УГБ НКВД УССР. Розстріляний. А цей Пустовойтов керував цілою фабрикою фальшування справ проти української інтелігенції!

Головна думка книги: заперечити пануючу в сучасній історіографії думку, що в усіх тих злочинах винна одна особа – Сталін. У роки горбачовської «гласности» навіть писали, що Сталін був психічно хворий і що, мовляв, спалахи репресій в СРСР відповідають перебігу його хвороби. Так прищеплювалася думка, що якби на місці Сталіна був, скажімо, Каменєв чи Кіров, то репресій не було б. Під час останньої виборчої кампанії нас намагалися переконати, що нинішні комуністи «не такі» . Насправді ж комуністична ідеологія, де 6 і коли б вона не застосовувалася на практиці, передбачала винищення частини населення, непридатної для будівництва комунізму.

Якщо німецькі окупанти, сказав на презентації С.Білокінь, могли оточити квартал, захопити всіх людей і розстріляти кожного десятого чи й усіх – то це був грубий, примітивний терор. Російські народники свого часу вже ходили далі: вони висували ідею знищити всіх людей, старших 25 років – як носіїв неправильної, на їхню думку, свідомости. Спадкоємці тих «бомбістів» (по-сучасному – терористів) – большевики – здійснили свій план зміни свідомости населення на глибоко науковій основі, знищуючи не все населення, а лише його частину. Він ґрунтувався на марксистсько-ленінській теорії класової боротьби. Усю внутрішню політику влади комуністів автор зводить до двох напрямків:

1) формування нової породи людей – будівників комунізму,

2) ліквідація тих частин населення, які з якихось причин не можуть бути будівниками комунізму.

Українці з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до свого клаптика землі явно не годилися як матеріял для будівництва комунізму – і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Ми підлягали знищенню як нація. Рештки українського народу мали стати матеріялом для створення «нової історичної спільноти – радянського народу» , основою якого мали стати російська людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем не можна було. А принаймні 38% виборців України, які проголосували за комуніста П.Симоненка, досі не розуміють, що вони обирали собі смерть. Якби цьому «насєлєнію» – не приведи. Господи! – ще один голод і ще один раунд репресій, то рештки його проголосували б за комунізм на 99%…

Автор досліджує, як з перших днів існування радянської влади за ініціативою і під керівництвом Леніна методами обліків, анкетування і паспортизації було створено могутню інформаційну управлінську систему, яка знала про склад населення все. Усі люди мусили складати автобіографії, заповнювати анкети з десятками запитань (про соціальне походження, у яких військових формуваннях служили, у яких партіях і громадських організаціях були і хто вас туди рекомендував, чи були репресовані, чи мали серед родичів репресованих, чи є родичі за кордоном, чи були хитання щодо правильності лінії партії). По суті, твердить С.Білокінь, це були самообмови. Маючи цю інформацію, Політбюро ВКП(6) в належний час приймало рішення про ліквідацію тієї чи тієї категорії населення.

2 червня 1937 року розпочалася наймасовіша, єжовська «чистка» суспільства. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(6) схвалило документ П 51/94 «Про антирадянські елементи» . Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і тривала до 15 листопада 1938. На кожну республіку, область, район були спущені ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – на розстріл, ІІ – на ув’язнення, співвідношення 3 до 1). Знизу розгорнулося соціалістичне змагання за перевиконання лімітів, висувалися «зустрічні плани» й вимоги збільшити ліміти. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням.

Українську національну аристократію (дворянство, поміщиків) як клас цілком було знищено ще на 1925 рік. Голодом і «розкуркуленням», засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства, чим смертельно травмовано правічну українську хліборобську культуру. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовані всі члени Центральної Ради. Усі члени українських громадських організацій і партій (у тому числі Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які склали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко було пропущено – прошарок за прошарком – усе населення. Унаслідок цього було знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних «плохих овець», яких «схрещували» з привезеним агресивним, безбожним, «матоязичним насєлєнієм». Одного тільки 1934 року у виморені голодом села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії – це називалося «допрісєлєніє». Пройдіться нині центральним Печерським районом Києва – це майже поспіль нащадки енкаведистів та окупантів, завезених сюди «для обрусєнія края». Тут у 1998 році заледве не пройшов у народні депутати комуніст-росіянин, противник незалежности.

«Зв’язок часів урвався, – пише С.Білокінь, – багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні… Большевизм перервав історичні зв’язки. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установи і підприємства не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано» (с. 14).

Так створювався «єдиний совєтський народ». Подобається це нам, чи ні, а він був і досі є. Недарма комуністи принципово не визнають нас українським народом – тільки «народом України». Ми й справді є тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків знищених класів, з недобитків українського народу. Наше суспільство має маргінальний характер. Воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основи. Найбільші власники в нас – неукраїнці (один був вибився – зараз сидить у тюрмі за кордоном). Пануюча культура й освіта – неукраїнська. Засоби масової інформації – неукраїнські. На значних територіях, у тому числі в столиці, щоб поводитися українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) – потрібно неабияких психологічних зусиль, а то й небезпечно.

Чи не настав час безсторонньо, по-науковому визначити, чому так сталося, хто в цьому винен? Не для того, щоб виставити рахунки сусідам – ближнім і дальнім, а для того, щоб знати, з ким і які будувати стосунки в майбутньому, чого від кого сподіватися ближчим часом. Дай Боже, щоб чудеса Господні ставалися й на нашій землі і в наш час, але я думаю, що наші сусіди впродовж ближчих 50 років будуть приблизно такими, як і в минулі 500 років. Нинішній спалах мілітаристського психозу в Росії у зв’язку з Ічкерією – тому доказ. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати не скоро. Навіть тоді, коли російська імперія розпадеться, росіяни не скоро позбудуться синдрому імперської величі.

І як нам з недобитків, з цієї людської маси не кращої якости виліпити сучасну європейську націю?

На відродження піде багато десятиліть. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Якби назалежність нам була дана через років 15-20, то вона була 6 уже ні до чого (як білорусам). Але пам’ятаймо, що Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки. Тож щоб відродження відбулося, потрібно надзусиль не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватися.

Як колишній учитель, я виставляю книжці Сергія Білоконя найвищу оцінку, її вихід у світ – велика подія. Настає час осмислення соціальної й культурної катастрофи нашого народу. Фундаментальне дослідження С. Білоконя (попри невеликий тираж – 500 прим.) ближчим часом стане фактом свідомости української еліти. Але щоб ці знання стали фактом свідомости народу, потрібні зусилля великої кількости людей. Хоча, зрозуміло, авторові хочеться й далі працювати в архівах, щоб розширювати фактичну частину дослідження, я таки раджу йому не пошкодувати часу на цикл своїх радіопередач і добиватися до телебачення.

Опубл.: Політика і культура. 2000. № 4. С. 60-61.

Передрук: Світло людей: Мемуари та публіцистика. Кн. ІІ. Вид. 2. К.; Харків, 2005. С. 155-160.