Репресована Україна 1917-1941 років

Проф. М.Роженко
Академік Академії наук вищої школи України

Мені надійшов лист від львів’янки Ольги Ерн-Корецької, в якому авторка пише:

«Детально переглянула Вашу книгу «Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства» (Київ, 1999) і, на жаль, не знайшла прізвища свого батька – художника Володимира Гагенмейстера, що був розстріляний у підвалах Жовтневого палацу м.Києва і вивезений в Биківню… Хоч про мого батька у Вашій не сказано, але я вдячна Вам за цю працю».

Далі пані Ольга повідомляє, як після довгого замовчування батькового імені, що тривало десятки років, почула якось в останніх вістях із Києва: «Напередодні з’їзду художників поблизу Української академії мистецтв відкрито пам’ятник художникам і мистецтвознавцям – жертвам політичних репресій». Називалися прізвища, викарбувані біля підніжжя пам’ятника. Прислухалася, не сподіваючись. І раптом – Володимир Гагенмейстер. Вирвалося – «Нарешті!». Вона заплакала від несподіваної радости і разом з тим – туги. Згадалося останнє прощання з татом, згадалося, скільки прикрощів зазнала в житті вона – дочка свого загиблого батька.

Прізвища репресованих художників, особливо, давно забутих, вишукував в архівах КГБ доктор історичних наук Сергій Білокінь. Саме він склав список жертв більшовизму для пам’ятника загиблим мистцям. Ось йому, а не мені, раджу Вам, пані Ольго, дякувати. Щойно вийшов присвячений Кам’янцю-Подільському випуск журналу «пам’ятки України» (2000. Ч. 3-4) з розвідкою про Гагенмейстера (найдокладнішою за всі давніші) – теж Білоконевого пера.

Ще одного, значно довшого, розстрільного списка церковних діячів України, складеного С.Білоконем, слід було б викарбувати при вході, якщо не на стінах, київських соборів – Софії, Михайлівського Золотоверхого, Володимирського, Успенського в Печерській Лаврі. Він же перший – ще в липні 1992 року – оприлюднив у «Літературній Україні» розстрільний список Соловків. Це вже потім продовжили дослідження Соловецько-Сандормохської трагедії книжки «Злочин без кари» (Київ, 1998. – 270 с., див. там велику статтю С.Білоконя «Система обліків, анкетування й паспортизації населення як інформаційна основа державної політики масового терору. Частина перша»), вже згадана книжка «Сосни Биківні…» та видання «Остання адреса» у трьох випусках (Київ, 1997-1999) – редактори Ю.Шаповал, А.Зінченко та інші, які, до речі, свого попередника навіть не згадали.

Головні, магістральні, на наш погляд, дослідження репресованої України 1917-1941 родів, започатковані двома книжками – «Наше минуле» Сергія Білоконя (Київ, 1993. – 220 с.) та «Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії» Юрія Шаповала (Київ,1993. – 350 с.). На здобуття Національної премії України ім. Т.Шевченка висунуто працю Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (Київ, 1999. – 448 с.), яка вийшла з переднім словом академіка НАН України Івана Дзюби, рекомендаціями до друку докторів історичних наук Ярослава Дашкевича, Станіслава Кульчицького та Вченої ради Інституту історії України НАНУ, де автор з часів перестройки працює. Книжка складається із вступу (його за обсягом – 83 сторінки – краще було б назвати вступним розділом), трьох монографічних розділів «Влада й механіка державного масового терору», «Формування управлінчої інформаційної системи» та «Застосування управлінчої інформаційної системи», далі коротких висновків та додатку – реконструйованого «Штатного розкладу НКВД на 1937 рік» (с. 346-362), вперше оприлюдненого у газеті «Вечірній Київ» від 21 серпня 1997 року. Торік, до громадського суду над комуністичною партією у Вільнюсі вийшла ще одна книжка Сергія Білоконя – «Механізм більшовицького насильства» (К., 2000), що являє собою, як сказано на титульному листку, конспект попередньої його книжки.

Ці видання узагальнюють джерелознавчі дослідження автора останніх десяти років – від першого в нашій історіографії начерку історії совєцької цензури до реконструкції механізму большевицького терору. Вчений неспростовно довів, що справа не в поганій вдачі Сталіна, як нас переконували багато років, а в самій комуністичній системі. Сергій Білокінь докладно вивчив систему обліків, переписів, анкетування й паспортизації населення, показуючи, що саме цю інформаційну управлінчу систему комуністи використали у своїй державній політиці масового терору. Розділи монографії І (особливо параграфи «Три точки зору» та «Большевики й статистика»), ІІ (в цілому) і III («Кадрові військові», «Члени Центральної Ради» та ін.) свідчать про правильність напрямку, яким ішов автор, не збочуючи, а лише уточнюючи й поглиблюючи, збагачуючи і конкретизуючи свою працю архівними матеріалами.

Монблан слідчих справ, небачених в історії людства за кількістю на такій короткій історичній дистанції, зокрема колапсичні для України 1933 та 1937-1938 роки, небачений розмах репресій, фальсифікацій і фабрикацій, здійснених на виконання настанов партії, не зупинили дослідника. Навпаки, Сергій Білокінь твердить, що в центральних московських архівах досі лишаються засекречені справді вибухонебезпечні матеріали про війну кремлівських вождів проти народів, які мали нещастя опинитися на контрольованій ними території. Більше того – далеко не все виявилось приступне нашому вченому в архівах київських.

За яке питання не брався б автор, він досліджує його аж, на перший погляд, занадто пунктуально. Історію Соловків, наприклад, розпочато десь із XV століття з розлогими коментарями й посиланнями, численними іменами людей і т.д. Але далі йде лаконічне зіставлення відомостей про 400 репресованих за ці 500 років на Соловках і… десятки тисяч репресованих на Соловках за 20 років (1920-1940) радянської влади.

Таку ж саму добросовісність можна простежити в дослідженні, як большевики скасували приватну власність і навіть саме право спадкування (декрет від 27 квітня 1918 року), у характеристиці того чи іншого більшовицького вождя чи просто високого чиновника, у здійсненні державного терору проти української нації, що позначилось на самому генетичному фонді українців. Євгенічний аспект проблеми вчений розглядає знову ж таки перший серед усіх наших істориків.

Пунктуальність і докладність супроводжує все, що автор вивчає у рецензованій монографії. Навіть те, що лише заторкується, дається з численними посиланнями, добре документовано. Архівна і джерелознавча специфіка монографії обумовлені в самому підзаголовку «Джерелознавче дослідження».

Крім авторського тексту, читач знайде у книзі рисунки з тюремних зошитів Григорія Холодного та Наталі Павлушкової. Відтворено особливо цікаві документи з архівних справ, письмових свідчень, листів і злочинних постанов Кремля про знищення «ворогів народу», подано діаграми – динаміку розстрілів по Києву та Київській області у роки масових репресій в абсолютних числах та у відсотках, даються фотографії замовників і виконавців цих злочинів – від вождів партії та «органів» до простих «членів», які одностайно схвалювали і підтримували ці злочини.

Кількома лаконічними, на четвертину сторінки, вступними словами, якими розпочинається праця, Сергій Білокінь розповідає, чому він власне був зобов’язаний її написати й поквитатися з відомою установою, «що тепер, здається, не існує». Рідні і близькі люди – прадід, померлий у голодоморному 1933 році у селі Кожанці Фастівського району, дід, що йшов у груповій справі 1944 року й помер у харківській тюрмі, інший, тричі ув’язнюваний його дід, якому дозволили померти вдома, дочка розстріляного 1938 року Мартина Мамонця, яка після війни «мешкала у сусідній з нами квартирі», інші люди, нарешті, ті шістдесятники, за смерть яких несе відповідальність чекістсько-партійна установа, – «Своїми злочинами, спрямованими проти близьких мені людей, брутальністю, з якою вона повелася зі мною, вона зробилася моїм особистим ворогом».

«Установа» не лише називається і розкривається у своїх злочинах. Поіменно називаються також злочинці, мертві і живі, яких вона намагалась і досі намагається оберігати. Ми знаємо, що пережили сталінські чистки й у шістдесяті роки перебували на «заслуженому відпочинку» чекісти Гречихін (оформляв справу на академіка Семковського, професорів Нирчука, Білярчика, Зваду, Мухіна та інших, всього більше 30 осіб), Соколов-Шейніс (був куратором ВУАН, «шив» справи Олександрові Шумському, батькові і синові Гериновичам та багатьом іншим). Розсипи прізвищ розстріляних і зацілілих чекістів подибуємо то тут, то там у Білоконя.

Серед розстріляних є реабілітовані кати і їхні нереабілітовані жертви. У книзі С.Білоконя йдеться, наприклад, про ката Пустовойтова і його жертву – академіка Юринця. Пустовойтову було 1958 року відмовлено у реабілітації (див. «Наше минуле», 1993, с.140-143). Однак через 30 років, 1997 року, прокуратура м.Києва його реабілітувала (Білокінь репродукує довідку про реабілітацію – з тризубом!). А Юринця не реабілітовано досі. Те саме стосується реабілітованого Кацнельсона – заступника Балицького, не реабілітованого в тій частині, за яку Кацнельсон особисто засудив безвинну жертву на розстріл. Це був Андрій Річицький – один з керівників Української комуністичної партії, що вірою й правдою продовжував слугувати Комуністичній партії України.

Дуже прикро, що в штаті нинішньої Служби безпеки України деякі зовсім не рядові співробітники ідентифікують себе не з нинішньою українською державою, а з тією, колишньою, і ревно, надто вже ревно оберігають секрети Ягоди, Єжова, Берії. Щойно оприлюднив Білокінь свої висновки, свою незаперечно обгрунтовану концепцію, як у деяких кабінетах силових, як тепер кажуть, структур зчинився переполох. Провідному науковому співробітникові Інституту історії НАН України, а разом із ним і кільком іншим незалежним дослідникам доступ до архівів було закрито. Чи не характеризує це нинішній політичний режим? Чи не подумали наші чиновники, що цей режим компрометують?

На здобуття Національної премії України ім. Т.Шевченка у номінації «Науково-критична і документальна література» праці Сергія Білоконя висунули Київська організація Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, Асоціація дослідників Голодомору та Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих. Вважаємо, що ці праці якнайбільше відповідають рівневі і взагалі всім вимогам, які ставляться в таких випадках, і цілком заслуговують на одержання премії. Обидві книжки С.Білоконя оздобив видатний графік Володимир Юрчишин, чотири книжки якого вже одержали Шевченківську премію в минулі роки. Нехай же цей список поповниться працями відомого українського історика.