Чорна книга ображеного бібліографа
Юрій Шаповал
Типовим і найпримітнішим в останній час представником цього напряму якраз і є Сергій Білокінь. Він — автор багатьох, «розсипаних» у різних виданнях публікацій. Чимало їх тепер лягло в основу видання, що його в числі інших рецензує Ярослав Грицак. На корінці книги надибуємо цифру 1. Себто, зрозуміло, перший том. Отже, видання буде продовжено, і в книзі справді знаходимо прохання звертатися до «доктора С.Білоконя». Звісно, у питаннях спонсорства наступних томів. Отже, будуть інші спонсори, наступні томи, а відтак лінію, започатковану в першому томі, буде продовжено.
Тож поглянемо на том перший. Відомий передусім як бібліограф, кандидат філологічних наук, невтомний колекціонер рукописів і літератури, автор зібрав значний матеріал із різних джерел про злочини комуністичної системи. Тих джерел надзвичайно багато: Грицак захоплено констатує, що науковий апарат книги нараховує близько 2,5 тисячі посилань. Сам Білокінь у розлогому інтерв’ю газеті «День» з погордою зазначає, що прочитав 1,5 тисячі слідчих справ, а відтак зрозумів суть системи комуністичного терору. На дилетантів ці цифри можуть справити враження (для професійних істориків, зауважу в дужках, це само собою мало що означає: вони знають, як можна «робити» виноски або «не робити»; не підлягає сумніву й те, що можна прочитати дві тисячі справ і нічогісінько не зрозуміти у системі терору).
Не хотів би принизити цими зауваженнями значення книжки Сергія Білоконя. Те, що його публікація містить спробу кодифікувати злочини більшовицького режиму, те, що вона яскраво ілюструє, до чого призводить аморальна «класова мораль», зрештою, весь її антикомуністичний синкретизм — усе це не може не викликати схвалення. Білокінь торкається ідеологічних засад, які було покладено в основу терористичної політики і які неодмінно передбачали знищення частини населення в ім’я формування «нової людини», простежує, як засобами обліків, анкетування, паспортизації та переписів населення в СРСР було створено інформаційну систему даних про підвладне населення. Це, на мою думку, — найцікавіші сторінки у книзі. Решта — додаток до них. Історико-політична банальність, яку почасти тиражували ще від часів горбачовської «перебудови», а особливо після 1991 року, подається як результат багаторічного ретельного дослідження. Сергій Білокінь приголомшив мене власною оцінкою своєї ж праці:
«Сила викладеної інтерпретації внутрішньої політики СРСР, самої системи його управління в тому, що я не висуваю чогось особливо нового. На кожному етапі дослідження виникали дивовижно близькі зіставлення з думками, висловленими в книжках сучасників, очевидців».
Трохи дивна, як на мене, «сила». Та, зрештою, теза цілком зрозуміла, з огляду на те, що, як пояснює сам автор, він просто хотів розрахуватися з «відомою колишньою установою», тобто з КГБ. Тепер, після появи книжки, пише Білокінь, «можу сказати, що з названою установою ми — квити».
Як стверджує у передмові до книжки академік Іван Дзюба,
«Сергій Білокінь — не пропагандист і не викривач, його мета не в тому, щоб справити враження на читача, а в тому, щоб з’ясувати сутність великих історичних процесів, їхні рушійні сили та безпосередні, а ще більше далекосяглі наслідки».
Ні-ні, Іване Михайловичу, помиляєтеся: Сергій Білокінь — саме пропагандист і викривач. І ставить метою таки справити враження. Інакше як «поквитатися»? А він «квитається» не лише з установами, а й з особами, про що йтиметься далі. Чим, крім бажання справити враження, пояснити, зокрема, те, що, не навівши жодних серйозних обгрунтувань, він беззастережно оцінює кількість жертв репресій приблизно у 110 мільйонів? Звісно, не можна довіряти й цифрі, запущеній в обіг КГБ СРСР: 3,7 мільйона жертв (у 1930—1953 роках) за обвинуваченнями у «контрреволюційних» злочинах. Жертв комуністичного режиму, до яких слід зарахувати й розкуркулених, таких, що померли від голоду, депортованих тощо, було більше. Але ж не 110 мільйонів! Жоден дослідник (не пропагандист) не бере сьогодні до уваги цю цифру. Можливо, в часи руйнування СРСР, коли «терористична» проблематика (зокрема критика сталінізму, оскільки про ленінізм іще не можна було говорити) була зручним евфемізмом концептуальної критики комуністичного режиму, ця цифра «грала». Але потім її спростували західні й російські фахівці. З’явилися інші цифри — 50, 20 млн. тощо. Цифри є, а серйозного наукового аналізу чи бодай обгрунтування немає. Відсутнє воно і в праці Білоконя.
Навряд чи когось нині, коли більшість населення України не теоретично, а практично опинилася на межі виживання, прямолінійно налякаєш страхіттями ленінізму-сталінізму. То заради чого тепер писати про репресії? Мабуть, не задля і не для того, щоб із кимось «поквитатися», не задля псевдопатріотичного пафосу, повтору заборонених колись інформацій та цифр. А щоб глибше зрозуміти нові аспекти проблеми, оприлюднити нові факти й цифри, зробити доступними нові документальні джерела.
Для мене особливо цінно, що Ярослав Грицак, офіційний опонент Білоконя на захисті докторської дисертації в Інституті української археографії та джерелознавства НАН України (до речі, захищено було не текст дисертації, а саме книжку з цифрою 1 на корінці), тоді підкреслював неабияку наукову цінність праці здобувача, а тепер, у статті в «Критиці», дав точнішу й реалістичнішу (=чесну) оцінку: «Книжка Білоконя схожа на «Архіпелаг ГУЛАГ» — тільки що українською мовою та з науковим апаратом. Нагадаю, що солженіцинський твір має підзаголовок «Спроба художнього дослідження». Думаю, що саме в рамках цього жанру Білокінь досягнув блискучих результатів».
Цілковито згоден: із «художнім дослідженням» у Білоконя все гаразд. Як справжній «художній дослідник» С.Білокінь описує опозицію у ВКП(б):
«Професійні революціонери й досконалі конспіратори, вони не клали перемогу до ніг узурпатора, якого ненавиділи, зневажали й принижували, де тільки могли. Вони вийшли на останній бій із «жорстоким дикуном», «кривавим осетином», «неуком» (як тільки не називали вони його у своєму колі!). Вийшли на останній рішучий бій з партійним узурпатором на таємному голосуванні. Кожен з них знав достеменно, скільки голосів «проти» дала насправді та чи інша близька до цих людей група. Один з них мав на своєму конті, скажімо, 146, інший 54 голоси проти. Але стала знаменитою фраза вождя:«Байдуже, як голосуватимуть. Важливо, як підрахують». Ніхто з лідерів опозиції після їхніх сервілістських виступів не зміг тепер відкрити вуста навіть «серед своїх». «Кривавий осетин» розгромив їх ущент. Сидячи у президії, як завжди, у другому ряду, Сталін не міг не згадати біблійного Валаама, котрий, замість проклясти ворогів Балакових, — відкривши вуста, тричі їх поблагословив…»
Але ця реконструкція (?!) подій, це трактування (?!) водночас виявляє ще один параметр, показуючи, яка могутня і яка небезпечна справді була опозиція». Це й справді треба мати неабиякий хист до «художнього дослідження», щоб розгледіти тут «реконструкцію», та ще й «трактування», а особливо цікавий пасаж про те, як Сталін «не міг не згадати» Валаама, сидячи у президії партійного з’їзду…
Коли читаєш Білоконеву книжку, не можна не помітити, що маємо справу з погано структурованим, часом просто хаотичним текстом, який, поза сумнівом, відбиває хаотичність мислення самого автора. Цей текст важко читати, і він аж ніяк не є монографією, у традиційному розумінні. Ось, наприклад, перелік того, що містить розділ під назвою «Вступ»:
Від автора;
Вступ;
Соціальний статус джерельної бази;
Справи інших типів;
Начерк історії совєцької цензури;
Перегляд літератури;
Цілком очевидно, що недоречним тут є не лише вступ після вступу, а й «начерк» цензури, що його автор не знав куди «вмонтувати». Можливо, я помиляюсь, але ніякий це не «начерк», а так — просторікування про заборонені книжки з безліччю незначних деталей. Для газетної статті згодиться, але якщо йдеться про науковий аналіз системи цензури, то як можна оминати, скажімо, дію політичного контролю, про який немає жодного слова? Навряд чи можна ігнорувати також історію створення та механізм діяльністі Головліту й іще багато чого, про що варто було б написати замість тривіального плачу над забороненою українікою та цитування віршів. Із великим ентузіазмом я сприйняв назву додатка до книжки: «Штатний розклад НКВД на 1937 рік». Але швидко з’ясував, що його побудовано на основі моєї зі співавторами публікації «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи» (К., 1997). Одначе подиву моєму не було меж, коли прочитав Білоконів коментар до цього додатку:
«Звичайно, найкраще було б, якби автори опублікували реальний документ — офіційний штатний розклад на певну дату — на 1 січня 1937 року чи там на 31 грудня». Певна річ, така безкоштовна порада має неабияку цінність, — от якби ще можна було віднайти такий розклад. А далі почалися зовсім дивовижні речі: там, де в Білоконя не було інформації, він зворушливо-граційно пояснював: «У виданні «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи» відомостей про співробітників немає». Відтак наша праця всюди фігурує як неповноцінне джерело, де бракує необхідної інформації. Якщо ти рекламуєш себе як найбільшого знавця проблеми, направду хочеш подати штатний розклад, розшукай і опублікуй той штатний розпис, а не закидай іншим, що вони не змогли цього зробити.
Ба більше, С.Білокінь виявився просто неуважним читачем нашої праці. Наприклад, на с.358 він вказує, що у нас відсутні відомості про співробітників Полтавського, Сумського, Кременчуцького і Харківського міських відділів НКВД. Для початку уточню — Харківського міського відділу НКВД у 1934—1938 роках взагалі не існувало (було лише обласне управління). А відомості про начальника Полтавського міського відділу НКВД Й.Вепринського та начальника Сумського міського відділу НКВД О.Кудринського подані, відповідно, на сторінках 445—446 і 495—496.
Одначе все це — дрібниці, порівняно з «генеральною лінією», загальною спрямованістю книжки. А там панує думка: автор є найбільшим знавцем проблеми і водночас її «жертвою». Сергій Білокінь увесь час скаржиться, що йому не дозволили працювати з багатьма важливими документами, обвинувачує всіх, починаючи від керівників СБУ й аж до головного бухгалтера (!) колишнього партійного архіву в Києві, в тому, що йому заважають всебічно вивчити ті чи ті питання, не дають документів тощо. Нещасна бухгалтерка «перешкодила» тим, що виставила надто високі розцінки за копіювання. Це, попри отримані з-за кордону гранти й підтримку різних організацій і багатьох осіб (про що автор сам пише й дякує у книжці), виявилося для Білоконя нездоланною перешкодою.
Написавши роботу, фактично, на матеріалі одного архіву (вже згаданого партійного), він, проте, дає глобальну оцінку всім процесам, що відбувалися на теренах колишнього СРСР у 1917—1941 роках. При цьому по-менторському оцінює, з ентузіазмом «таврує» та повчає інших, хто «замахнувся» на дослідження цієї проблематики. Словом, як вже зазначалося, «квитається» не лише з установами, а й з особами.
Ось лише один зразок його мислення та способу подання матеріалу:
«Відколи керівництво КГБ прийняло відповідне рішення… в Україні, так само як і в Росії, перший час працювати з ними (з архівами. — Ю.Ш.) могли взагалі лише їхні власні співробітники (В.Пристайко, В.Попик, Вас. Граб), історики партії (Ю.Шаповал), юристи (А.Болабольченко), «окремі довірені журналісти, певним чином підібрані групи істориків. Їхню роботу КГБ, виходить, санкціонувало».
Виділене мною — цитата в цитаті. Тобто Білокінь когось або щось цитує, відкриваючи «таємницю» санкціонування КГБ (тільки, зауважу у дужках, КГБ не «воно», а він) групи якихось осіб.
Побачивши своє прізвище, я, звісно, хотів дізнатись, звідки це весь час переслідуваний режимом (колишнім і теперішнім) Білокінь має таку інформацію, хто довірив йому її. Щоб знати, кого і на якій підставі спецслужби допустили до своїх таємниць, треба бути обізнаним із якимсь матеріалом, недоступним для інших. Тобто, власне, бути наближеним до цих самих спецслужб. Зокрема, мене дуже зацікавило, хто саме «санкціонував» мою роботу (а я й не знав!) і звідки такі відомості у Білоконя. Виявляється, він цитує не когось, а сам себе. Він процитував свою власну статтю в журналі «Розбудова держави» (1992, №6). І як це накажете розуміти? За якими моральними критеріями оцінювати? Чому Білокінь не пише, що ще кілька років тому, після затвердження Державної програми «Реабілітовані історією», колеги самого Білоконя з Інституту історії України НАН України одержали й дотепер мають доступ до унікальних документів ЧК-ГПУ-НКВД? Про те, що члени обласних груп так само працюють в обласних архівах СБУ? Як можна з допомогою таких «аргументів» здобувати собі авторитет? Питання, зрозуміло, риторичні.
Цілком у стилі «художнього дослідника» Сергій Білокінь висуває тезу про те, що всі, хто працює з секретними і недоступними (для нього) архівами, автоматично пишуть неправду. А коли йому самому в СБУ на початку 1990-х років видавали на користування документи, доступу до яких не мали тоді інші дослідники, він що, також писав неправду? Хіба йому хтось диктував, що саме і як слід писати, а чого не слід?
Закінчу тим, що погоджуся з думкою Я.Грицака: історична наука в Україні «не може похвалитися частою появою таких праць, як книжка Сергія Білоконя». І не треба хвалитися. На мою думку, слід просто працювати, знаючи, для чого ти це робиш, не шукаючи собі ні псевдоворогів, ні псевдодрузів. Образа — поганий порадник для дослідника, а бажання з кимось там «поквитатися» — ще гірший.