Боротьба влади проти українського національного руху
Сергій Білокінь
Окремі згадки про Клуб можуть зберігатися в діловодстві ЦК КП(б)У. Було чи й досі існує широке коло джерел по інших сховищах. Повинна існувати літерна справа Клубу серед діловодства КГБ, тепер – в архіві СБУ. У відповідних підрозділах СБУ повинні зберігатися давні матеріали зовнішнього спостереження, перлюстрації, нарешті, діяльність Клубу мала відбиватись у справах аґентури. Якщо усі ці папери, замітаючи сліди, начальство досі не знищило, за кілька поколінь вони можуть бути розсекречені як історичні джерела, що мають лише суто академічний інтерес. Тоді майбутні представники вищезгаданої «маґістральної лінії українства» у ході ідеологічної боротьби, яка навряд чи коли припиниться, претендуватимуть на основоположну роль цих документів для розуміння історичного процесу. Поки ще цього не сталося, основоположними історичними джерелами до історії шістдесятництва лишається його власна документальна спадщина.
Провідну роль у видаванні джерел з історії Клубу творчої молоді, а відтак і всього шістдесятництва відіграли самі його члени й учасники. Важко переоцінити наукове й культурницьке значення цієї археографічної роботи. Найпомітніше тут: усе, що з огляду на цензуру називалось непрямо, тепер одержало імена. Усі персонажі ідентифіковано. Джерельна база для майбутніх досліджень готова.
Хочеться звернути увагу на позиції тодішньої адміністрації в УРСР. Прошарок добре поінформованих функцонерів, вони мали певну ідеологію, що виявлялась у їхньому власному діловодстві та пропаґандистських матеріалах. Характерно те, що багато чого в Україні вони не любили. Багато разів на місяць голова Комітету державної безпеки надсилав «першій особі» республіки П.Шелесту, потім – В.Щербицькому, що керували боротьбою проти «українського буржуазного націоналізму» (формально до ЦК КПУ) «Інформаційні повідомлення» й «Доповідні записки» російською мовою про політичний стан ввіреної їм території.
2 вересня 1964 року Комітет державної безпеки при Раді міністрів УРСР (голова Комітету – В.Никитченко) надіслав до ЦК КПУ (є запис завідувача окремим сектором ЦК О.Однороманенка: «Доложено т. Шелесту П.Е. 5 / ІХ [підпис]») важливий документ – «Справку о националистических элементах в западных областях Украины» («Секретно. Экз. № 1»). Тут констатувалося, що за останні роки (на жаль, не визначено, з котрого року й до котрого) на територію західних областей України повернулось понад 121 тисячу раніше засуджених «участников ОУН, бандпособников и других лиц, находившихся в заключении за государственные преступления, а также выселенных на спецпоселение членом семей участников и пособников участникам ОУН» [31].
Далі йдуть формули, що видаються за підсумки певного аналізу, але насправді мали бути й були попросту політично грамотними:
«Анализ имеющихся в распоряжении органов госбезопасности данных позволяет сделать некоторые выводы о поведении и действиях этих лиц.
Большинство возвратившихся из мест заключения и спецпоселения, особенно из числа рядовых участников ОУН и их родственников, занялись общественно-полезным трудом, не высказывают намерений возвращаться к националистической деятельности.
Часть прибывших из мест заключения и спецпоселения до конца не порвала с националистическим прошлым, легко поддается влиянию активных украинских националистов, может представлять опасность при возможном осложнении внутренней и международной обстановки.
Наконец, определенное количество бывших украинских националистов продолжает твердо придерживаться старых идейных убеждений, проводит или намеревается проводить националистическую или иную враждебную деятельность».
Такі стереотипні фрази можна було вписувати в «довідку», не заглядаючи в жодні документи. Відомий історик Анатолій Русначенко за розпорошеними по архівних сховищах архівно-слідчими справами КГБ та приватними збірками розглянув діяльність групи «Об’єднання» (біля м. Інти, 1956), Українського національного комітету (Львів, 1956), Української національної партії (Тернопільщина, 1961), Ходорівської групи (Львівщина, 1958), Української робітничо-селянської спілки (Львівщина, 1959), Українського національного фронту (Львівщина, 1963). За відповідними першоджерелами вчений наголосив на спадковості національно-визвольного руху різних періодів: улітку 1964 року Дм.Квецко (УНФ) виявив у горах ящики зі старою оунівською літературою, Михайло й Богдан Горині оперували старими виданнями УГВР [32].
У цитованій вище довідці після політологічних вправ далі наводиться найцікавіше – фактографія про репресії влади проти осіб, звинувачених в українському буржуазному націоналізмі:
«За период с 1954 года по первую половину 1964 года включительно в целом по республике органами КГБ привлечено к уголовной ответственности за националистическую деятельность 793 человека.
За это время вскрыто и оперативно ликвидировано 77 националистических организаций и групп с числом участников 601 человек, в том числе непосредственно в западных областях – 54 группы и организации и организации с 463 участниками. Наиболее активные участники из числа всех вскрытых организаций и групп в количестве 201 человека привлечены к уголовной ответственности, в отношении 400 человек проведены профилактические мероприятия.
Из числа лиц, изобличенных в совершении уголовных преступлений, расследованием которых занимались органы милиции и прокуратуры в 1961-63 г.г. и за 5 месяцев текущего года в западных областях республики, бывшие участники ОУН-УПА, бандпособники, родственники бывших националистов составляют 5 процентов. Больше всего они участвовали в таких преступлениях, как хищение государственного или общественного имущества, незаконное хранение огнестрельного оружия, хулиганство.
В настоящее время органы КГБ в западных областях республики ведут активное оперативное изучение 1628 человек, подозреваемых в националистической деятельности. Некоторые из этих лиц проявляют интерес к секретным сведениям, стремятся установить связь с разведками противника и закордонными националистическими центрами. 167 изучаемых предпринимают попытки или высказывают намерения создавать националистические группы, 29 – вынашивают планы совершать открытые враждебные проявления, 363 – ведут обработку своих связей в националистическом духе, 47 – хранят или изыскивают возможности приобретения огнестрельного оружия, 67 – приобретают, хранят или распространяют националистическую литературу» [33].
Борючись проти ворогів, комуністи всебічно берегли кордони, охороняючи «залізну завісу». В «Інформаційному повідомленні» В.Никитченка до П.Шелеста № 98 / н від 13 лютого 1965 року («Секретно. Экз. № 1») повідомлялось, що протягом 1964 року було конфісковано 5561 листів з закордону, куди було вкладено «друковані видання українських націоналістів (1963 року їх було менше – 4421). Найбільше листів з друкованими виданнями українських націоналістів надійшло зі США – 2767 (49,8 %) та Канади – 2005 (36 %). Всупереч сучасному міфологічному мисленню «украинские националисты письма с печатными изданиями направляли: в восточные области республики около 70 %, в том числе: в Киевскую область – 977, Харьковскую – 412 и в западные области около 30 %, в том числе: во Львовскую область – 928» [34].
У середовищі, де концентрувалось найбільше енергійної української молоді і яку влада особливо боялась, власне й виникли спрямовані проти неї твори. Передусім ідеться про головний твір, що виринув із надр «Клубу творчої молоді», – працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Як формулювала М.Коцюбинська, «в тому й полягає конкретно-історичне значення Дзюбиної правди для тієї доби: розбивати стереотипи зсередини, вносити нові ідеї, розхитувати догми на звичній для загалу ідеологічній території» [35]. Аґентура, що щільно обіклала Дзюбу, повідомляла КҐБ вже про процес підготовки цього твору. 14 листопада 1964 року Никитченко доповідав П.Шелесту в «Інформаційному повідомленні» № 1421 / н («Секретно. Экз. № 1»):
«В дополнение к № 1392 / н от 28 октября с.г. сообщаем, что в КГБ при СМ УССР продолжают поступать данные о том, что отдельные представители творческой интеллигенции намерены обращаться в партийные и советские органы с письмами по вопросу национальной политики на Украине.
В этой связи высказывается мнение о необходимости подготовки документа, в котором был бы дан научный анализ национальной политики на Украине за период советской власти и сформулированы предложения по исправлению ошибок, которые якобы имели место в прошлом.
ДЗЮБА Иван Михайлович, член Союза писателей УССР, в частной беседе заявил:
«Национальный вопрос на Украине за советский период надо изучить досконально, на всех его этапах, в отображении конкретных материалов партийных съездов, конференций, постановлений, которыми засвидетельствовано, что на протяжении продолжительного периода, до ареста Косиора и Чубаря, на Украине проводилась правильная национальная политика. Русификаторская линия нашла свое начало при Сталине, а особенно выразительный и целенаправленный характер приобрела за время работы Хрущева на Украине и затем в ЦК КПСС».
Высказываются намерения тщательно изучить первоисточники, включая сюда, кроме постановлений и материалов партийных съездов и конференций – произведения Ленина, Сталина, Скрипника, речи и доклады Косиора, Чубаря, Попова и др., «чтобы доказать теперешнему руководству неопровержимо и документально, что с определенного времени, вопреки высоким ленинским указаниям, в жизни страны взяла верх неверная, великодержавная тенденция в национальном вопросе, которая, безсуловно, приносит лишь вред коммунистическому строительству, дружбе народов как в СССР, так и за его пределами».
Один из вариантов возможного письма в партийные органы предусмартивает 4 раздела: в I-м разделе высказывалось мнение изложить вопросы экономики Украины; во II-м – снабжение населения, в частности, продуктами питания, отметить низкий уровень жизни трудящихся, особенно крестьян-колхозников; в III-м – вопросы национальной политики на Украине; в IV-м – конкретные предложения, высказанные теми представителями творческой интеллигенции, которые подпишут письмо» [36].
Як бачимо, йшлося про підготовку нехай і великого тексту, як на листа до партійного начальства (правдоподібно, до ЦК КПУ), але малого як на книжку, у яку він втілився. Спершу майбутній твір уявлявся колективний лист із чотирьох розділів (остаточно текст «Інтернаціоналізму» склався з 14 розділів). Супровідний лист до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року. Цікаво, що автор того тексту про Дзюбу, що писав про нього до КГБ, явно йому симпатизував, заклавши до його вуст навіть своєчасну в листопаді критику Хрущова, знятого з посади щойно у жовтні. Дзюбі нав’язувалось датування «Правильної національної політики» аж до арештів Косіора та Чубаря. Чи не головне в його праці було найстрашніше для партноменклатури – ідеального Леніна й сучасну партноменклатуру розвести, піддавши різкій критиці діяльність як сучасного московського Політбюра, так і його київської експозитури.
У ті місяці й роки критичні міркування про владу висловлювали сотні осіб. У черговій доповідній записці КГБ до Шелеста від 3 лютого 1965 року («Секретно. Экз. № 1») зазначалося: «В 1964 году в республике 742 авторами было всего изготовлено и распространено 973 анонимных письма и в 99 случаях 2496 листовок антисоветского, идеологически вредного, клеветнического или угрожающего содержания» [37]. Протестанти особисто слабкорозвинені бачили головне зло у діяльності голів сільради і вивішували відповідні летючки з погрозами на людних місцях. Інші звертали свої думки взагалі проти влади. Щоб «пресечь зло на корню», зусилля багатотисячної армади чекістів спрямовувалось на виявлення авторів цих летючок.
31 жовтня 1964 року В.Никитченко переслав П.Шелесту інформаційне повідомлення (Секретно. № 1):
«В дополнение к № 1392 / н от 28.Х.64 года направляем копию письма, которое готовится (sic) членом Союза писателей УССР НАЗАРЕНКО [38] Ю.И. для рассылки в различные партийные и советские инстанции» [39].
У додатку до супровідного листа у справі ГДА СБУ підшито т.зв. «возврат» – статтю «За ленінський облік і на ниві культурній!» за підписом робітника-будівельника М.В.Лисенка з датою 22 жовтня 1964 року. Як і Дзюба, автор відштовхується від думки Леніна (січень 1918 р.), мовляв, соціалізм – це й облік та контроль.
«Антиленінці, – пише він за кілька рядків, – призвели до того, що до ХХ з’їзду КПРС у міських школах Української РСР навчалося ледве 113899 дітей мовою Тараса Шевченка – Максима Рильського із загальної кількості в 543065 або двадцять один процент. […] Член редколегії журналу «Вопросы философии», либонь, білорус, Іван Кравцев у редагованій тодішнім головою Спілки журналістів УРСР газеті «Радянська Україна» 13 квітня 1960 року надрукував велику статтю, в якій тішиться, що зменшується кількість українців та білорусів, за даними перепису 1959 року.
Відомо, що з початку ХХ століття ПОДВОЇЛОСЯ на Землі населення, а Іван Кравцев радий, що східних слов’ян – працьовитих українців та білорусів з їхньою тисячолітньою культурою меншає. За кордонами СРСР живе понад 4 млн. українців, виходить різного напряму понад сто газет, на 92 радіостанціях, аж до Ватікану, ведуть мовлення українською мовою. Антирадянські писаки передрукували в буржуазних українських газетках отой опус Івана Кравцева, якому послужливо надав шпальти (тираж 450 000) теперішній голова Державного комітету в справах преси при Раді Міністрів Української РСР Іван Педанюк. Поступові українські діячі з Канади, як відомо, приїздили до А.Скаби і протестували проти опублікування статті І.Кравцева, яка ллє воду на млин паліїв війни. Товариш Скаба відповів, що він не надав ваги отій статті. Лише згодом І.Кравцев змушений був змінити місце роботи, за станом здоров’я» [40].
Авторкою докладних і ґрунтовних листів до ЦК була Валентина Павлівна Драбата (1908, с. Северинівка Под. губ. – 1983, Київ), що протестувала проти становища української мови, культури і шкільництва. Як і Дзюба і Ю.Назаренко, вона теж покликалась не на малоприступних Донцова чи Сціборського, а на твори Леніна. Але на відміну від Івана Михайловича писала про ленінську жорстокість і свавілля, про його бажання визискувати й грабувати Україну [41]. На високому теоретичному рівні працював Святослав Караванський (нар. 1920, Одеса; нині живе у США), який 24 лютого 1965 року звернувся до Прокурора УРСР з клопотанням: «Прошу притягнути до кримінальної відповідальності Міністра вищої та середньої освіти УРСР Даденкова Юрія Миколайовича, за ст.ст. КК УРСР, що передбачають покарання за
1. Порушення національної та расової рівноправності (ст. 66 КК УРСР).
2. Протидія відновлення ленінських принципів у практиці постановки вищої освіти в УРСР (ст.ст. 69, 167 КК УРСР).
3. Невиконання резолюції ХХ з’їзду КПРС щодо ліквідації наслідків культу особи та гальмування відновлення нормальних умов розвитку української соціалістичної нації (ст. 66 КК УРСР).
4. Підготовка некваліфікованих кадрів та дезорганізація педагогічного процесу в системі середньої та неповно-середньої освіти (ст. 167 КК УРСР)» .
Клопотання Караванського у формі «Інформаційного повідомлення» КГБ при РМ УРСР (В.Никитченко) 22 березня 1965 року справно довело до відома ЦК (П.Шелеста; «Секретно. Экз. № 1»). Але паралельно до звичайного шляху «на Банкову» (потім – «у Білий дім») листи В.Драбати, С.Караванського поширювались порядком самвидаву.
У січні 1965 року в Києві на Байковому кладовищі громада провела в останню путь Володимира Сосюру. У пам’яті присутніх закарбувалась промова Андрія Малишка:
«Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати («Так ніхто не кохав… Через тисячі літ…» – С.Б.), і як жаль, що і велику любов твою хотіли вирвати з твого серця і заслати в далекий Сибір. Скільки передчасних сивин впало тоді на твою голову, і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:
«Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!»
Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері – України. Камінь розпадеться, і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів в своєму вірші «Любіть Україну» […]
І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і ієзуїтів, які вкоротили твоє життя після написання цього вірша … /2 сл. [42]/ … їх згадає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не покалали на твоє серде червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи і гіркоти, а для нас вони зацвітатимуть вічно – від молодих і до старших, від покоління до покоління. Ми б хотіли поховати тебе так як годиться великому співцеві і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Що ж, кажуть, «не можна!» А як жаль, що і в цім ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу» [43].
Шелест розписав це інформаційне повідомлення на Скабу, тож останній приписав поруч (до речі, української мовою): «На президії про цю промову я доповідав зразу ж після похорон. Скаба».
Мабуть, Шелест одержав розшифровку магнітофонного запису, бо у спогадах Володимира П’янова наводиться явно відредаґований і яскравіший текст. Критик і посадовець Спілки письменників, разом з тим дуже гарний чоловік, розповідав:
«На машині – комісія з похорону. Жалобний мітинг відкриває схвильованим словом голова комісії – заступник голови Ради Міністрів республіки Петро Тимофійович Тронько. Хоча й закуте в тенета офіційної ідеології, його слово проміниться щирістю, любов’ю, сповнене болю за велику втрату, що її із відходом у вічність Володимира Сосюри понесла Україна» [44].
І ось текст промови Андрія Малишка у відтворенні В. П’янова:
«Дорогий друже, Володю. Ти волів би, щоб тебе на оцей цвинтар по останній твоїй земній дорозі везли не на катафалку, а, за давнім козацьким звичаєм, несли на плечах по устеленому житньою соломою шляху. Але тепер це не дозволено! Ти волів би, аби домовину твою, за давнім козацьким звичаєм, було покрито червоною китайкою. Але тепер це не дозволено! Ти волів би, аби, за нашим народним звичаєм, тобі на груди було покладено червону калину. Але тепер це не дозволено! (І тут же, наперекір всіляким заборонам, хтось таки поклав пучок калини до складених рук небіжчика). А натхненний промовець вів далі: […]»
[…] Зі слів Малишка знаємо, що відбулося потім. Як тільки зачинилися дверцята урядового авто, Скаба люто ошкірився:
Як ви, Андлію (він не вимовляв звука «р») посміли зводити національні рахунки над розритою могилою?!
А мені, – запально відповів поет-трибун, – більше ніде сказати про наболіле …» [45].
Подаючи до ЦК зведення «реаґування» представників окремих категорій людності чи, як тепер кажуть, електорату, співробітники КГБ залежно від потреб покликались на думку «репатріантів», «раніше засуджених за антирадянську діяльність», «колишніх учасників ОУН, що повернулися з ув’язнення», «українських націоналістів» тощо (розуміється, державною, себто російською мовою).
Особливий інтерес викликав у співробітників ГБ колишній секретар київського обкому УКП, відтак і політик, відомий письменник, близький наставник і товариш одного з лідерів Клубу творчої молоді Івана Світличного Борис Антоненко-Давидович. 19 квітня 1965 року В.Никитченко з заступником Б.Шульженком у звичайному порядку надіслали П.Шелесту довідку про бесіди з ним («Секретно. Экз. № 1»):
«5, 12 и 16 апреля в Комитете государственной безопасности Украины были проведены беседы с Антоненко-Давидовичем Б.Д.
В общей сложности беседы продолжались свыше 15 часов. Два перерыва в несколько дней нужны были для изучения его реагирования на беседы и учета этого при последующих встречах.
Справка о характере беседы прилагается.
Наблюдение за ним нами будет продолжено» [46].
Зізнаючись, що стежать своїми методами за письменником, чекісти у своїй довідці не могли утриматись від грубих висловів про нього. Виникає питання, навіщо вони зустрічалися з ним тричі, вивчали його реакцію й готувались враховувати її в дальших зустрічах:
«В итоге разговоров сложилось твердое убеждение, что Антоненко-Давидович не имеет систематизированных знаний по истории Украины, по истории СССР, по национальному вопросу, и о вопросах политики рассуждает примитивно, мелко, но пытается держаться в роли идеолога, запросто трактующего важнейшие политические вопросы прошлого и настоящего. Эта пророческая спесь Антоненко-Давидовича может быть легко разрушена несложной дискуссией с ним, так как судя по поведению Антоненко-Давидовича на беседе, он не встречался с оппонентами и привык, что его оценки воспринимаются безоговорочно.
В беседах с Антоненко-Давидовичем мы также убедились в том, что он отстал примерно на 20-25 лет от общественной жизни народа, в том числе и от тех процессов, которые происходят в писательской среде. После возвращения из мест заключения всего лишь дважды выезжал на очень короткий период за пределы города Киева» [47].
Сказане виявляє убогість «возвратов» як історичного джерела і низький інтелектуальний рівень співробітників, яким доручали розмовляти з видатними українськими письменники..
В.Никитченко – П.Шелесту, 28 квітня 1965 року («Секретно. Экз. № 1»):
«В дополнение к нашей информации о проведенном 20 апреля сего года в Киевском госуниверситете диспуте «О национальных традициях и духовной культуре народа» [48] и намерении продолжить эту дискуссию в последующем сообщаем, что 27 апреля к 19 часам у гуманитарного корпуса КГУ собралось около 170 человек молодежи города.
В связи в тем, что администрация университета отменила диспут и установила пропускной режим в здание, собравшиеся перешли в парк Т.Г.Шевченко, разбившись на группы.
Присутствовавший комсомольско-партийный актив вступил в полемику с отдельными лицами, которые пытались отстаивать концепции о якобы имеющей место неправильной политике по национальному вопросу в республике. Значительная часть собравшихся поддерживала и одобряла неправильные суждения и действия последних.
Установлено, что в проведенном сборище принимали участие известные своими идеологически неправильными суждениями по национальному вопросу БИНЯШЕВСКИЙ Эраст, 1928 года рождения, беспартийный, сотрудник института ортопедии и травматологии МЗО УССР; ГОРСКАЯ Алла, 1929 года рождения, беспартийная, художница; СВЕТЛИЧНЫЙ Иван, 1929 года рождения, беспартийный, работает в обществе по охране природы; ДЗЮБА Иван, 1931 года рождения, беспартийный, критик; СВЕРСТЮК Евгений, 1928 года рождения, научный сотрудник института психологии Министерства психологии Министерства просвещения УССР и ряд других.
В 22 часа наряд милиции предложил собравшимся разойтись, что вызвало отрицательную реакцию у отдельных лиц, заявлявших о нарушении конституционных гарантий.
3 человека, неподчинявшихся (sic) требованиям наряда, были задержаны и доставлены в Советский райотдел милиции и после беседы отпущены.
После этого собравшиеся постепенно разошлись» [49].
В.Никитченко – П.Шелесту, 15 травня 1965 року. № 309 / н. Секретно. Экз. № 1:
«Специальное сообщение. По поступившим в КГБ при СМ УССР данным, отдельные представители молодежи и творческой интеллигенции намереваются 22 мая с.г., в годовщину похорон Т.Г.Шевченко на Чернечьей горе, самоинициативно собраться у его памятника в г. Киеве, возложить венки и исполнить несколько песен на слова поэта» [50].
За кілька місяців, одержавши сукупність надзвичайно тенденційної інформації, Політбюро ЦК Компартії України (П.Шелест) під керівництвом Політбюра ЦК КПРС (Л.Брежнєв) разом із КГБ при РМ УРСР (В.Никитченко) розпочало терор проти української інтелігенції. Це провадилось у дусі панівного марксистсько-ленінського вчення.
Примітки
31. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 1. Арк. 276.
32. Русначенко Ан. Національно-визвольний рух в Україні: Середина 1950-х – початок 1990-х років. К. : Вид-во ім. Ол. Теліги, 1998. 720 с.
33. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 1. Арк. 276-282.
34. Там само. Арк. 289-290.
35. Коцюбинська М. Книга споминів. С. 50.
36. Там само. Арк. 283-285.
37. Там само. Арк. 357.
38. Назаренко Юрій Іванович (1904 – [21 січня 1991]), перекладач. Мешкав на Великій Житомирській вул., 18, помешк. 3. Збирав матеріали на тему «Україна у світі». – Дж.: Письменники Радянської України, 1917-1987 : Біобібліогр. довідник / Авт.-упор. В. К. Коваль, В. П. Павловська. К. : Рад. письменник, 1988. С. 427.
39. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 2. Арк. 106.
40. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 2. Арк. 150.
41. Рух опору в Україні, 1960-1990. С. 218.
42. Очевидячки, так позначався пропуск двох слів.
43. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 2. Арк. 57-60.
44. П'янов В. Визначні, відомі й «та інші» : Спогади, есеї, нариси. К. : Укр. письменник, 2002. С. 75.
45. Там само. С. 77.
46. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 2. Арк. 106.
47. Там само. Арк. 109-110.
48. Про цей диспут докладно пише й А.Русначенко (Русначенко Ан. Національно-визвольний рух в Україні. С. 147). Він наводить відомості І.Коляски, згідно яких кияни називали йому й інше число – 300 присутніх.
49. ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 3. 1965 р. № 2. Арк. 120.
50. Там само. Арк. 134.