Заснування клубу
Сергій Білокінь
Про заснування українського Клубу творчої молоді є запис у 60-томовому щоденнику його першого президента Леся Танюка [17] під 8 березня 1960 року. Йшлося про святкові збори у Київському театральному інституті:
«А потім залишились, почекали до сьомої: перші збори нашого клубу, який ми вже ніби створили. Був Костя Кримець і Женя Ганін від музикантів, був Ігор Ткачиков від архітекторів, була вся наша «щедрівна група» з консерваторії, Олесь Бердник представляв письменників. Ну, про це окремо – блокнот 8Б. Звичайно, тон задавав театральний інститут; а полум’яна промова Загоруйка – так просто залп «Катюші». Відчуваєш, що все це дуже потрібно людям, що ідея дозріла, і яблуко от-от відірветься від гілки. Я говорив про аксіому нового циклу й спробував дати огляд загальноукраїнської картинки, по всіх спілках і напрямках. Разом зійшлося чоловік з вісімдесят, майже повен зал. Начальству – директорові ми пояснили, що це комсомольський актив. Розплився в усмішці» [18].
Галина Зубченко увійшла до Клубу на самому початку разом з Аллою Горською, Віктором Зарецьким та іншими митцями. Вона потім пригадувала: «Почалося з загальнодемократично-інтернаціонального напрямку, а у нас була національна ідея – відродження нашої історії, культури. Ми вже мали сформульовані проблеми. З нами рахувалися. Потім прийшла ще група художників – і нас стало дуже багато» [19]. Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською. У паперах Алли Горської я бачив диктанти, які вона писала з Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963-64 року [20].
Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (утворився 1959 року). Хтось колись з усмішкою оповів мені, начебто Іван Макарович як прикровенною таїною поділився з ним, що в його музеї Дзюба став українцем. Теперішнім це може видатись, мабуть, несподіванкою, але свою роль у національному усвідомленні дерусифікованих людей Музей Івана Макаровича таки відігравав.
Були й інші шляхи. Ярослав Дзира вийшов із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному національно-християнському середовищі на ґрунті історичної пам’яті, національної церкви, національної обрядовості й національної пісні, а також товариства «Просвіта». Вчився він за підручниками Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича, і за ними відповідав на уроках, навіть на совєцьких [21]. Волиняк Сверстюк так само вчився в українській школі, і про його родинну «заангажованість і приналежність» писали, коли «викривали» Український культурологічний клуб.
Масовою організацією клуб став завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю «Веснянка» Володимира Нероденка [22]. Галина Зубченко згадувала: «Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко. Не пам’ятаю, чи він до засідань Клубу з Аллою Горською познайомився, чи в Клубі, але був одним з найактивніших. Звичаї, обряди – тут він був неперевершений» [23]. До них приєднались хористи із «Жайворонка» – хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії (керували ним Борис Рябокляч, Вадим Смогитель і Володимир Завойський). Його заступив народний фольклорно-етнографічний хор Леопольда Ященка «Гомін», що утворився, як відомо, дещо пізніше, 1969 року на дніпровських схилах. Автентичні народні строї надавав молоді Іван Гончар.
У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як «вещдоки» не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді), наприклад, «Україна і українська політика Москви» Мирослава Прокопа (Ч. І. Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали. У формуванні ідеології шістдесятництва вирішальну роль відіграли антології Яра Славутича «Розстріляна муза» ([Detroit:] Прометей, 1955), Б. Кравцева «Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945» (Нью-Йорк: НТШ, 1955) та Юр. Лавріненка «Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933» ([Paris:] Instytut literacki, 1959), збірник документів «Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Б. Кравцева» ([Нью-Йорк:] Пролог, 1964).
Важко переоцінити безпосередній вплив активного укапіста, секретаря київського обкому УКП, відтак і політика, прозаїка Б. Антоненка-Давидовича, широко ерудованого перекладача Гр. Кочура, мистецтвознавця Ів. Врони, що ознайомив молодих митців з творчістю монументаліста М.Бойчука. Усі троє були в’язнями комуністичних таборів, тож їхнє соціальне становище принципово відрізнялось від офіційних провідників соцреалізму як творчого методу. Охоче підтримував лідерів клубу режисер М.Крушельницький. Михайлина Коцюбинська слушно писала з цього приводу: «Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо старі, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві» [24].
Мені особисто дуже несподівано було найтрапити на відомості про ту симпатію, якою був перейнятий Іван Світличний до видатного мистецтвознавця С.Таранушенка, в’язня 1930-х років. Виявилось, вони були особисто знайомі, й Таранушенка він з повагою згадував на засланні [25]. У листі Ів.Світличного від 16 травня 1976 року до дружини читаємо: «Дуже добре зробила Ти, що придбала книгу Таранушенка, я з автором був знайомий, він гідний найвищих похвал; якщо книга навіть дуже урізана, вона, принаймні, не буде фальшива. Тут її ще немає, але таку літературу тут хтось обов’язково виписує, і я збираюся ближчим часом побачити її» [26].
Власну історію й творчість письменників Клубу творчої молоді оперативно підсумували літературні критики еміґрації – монографія Ів. Кошелівця «Сучасна література в УРСР» ([Нью-Йорк:] Пролог, 1964), де розгорнуто концепцію чотирьох поколінь радянської літератури й визначено роль останнього («Шестидесятники»), видання О.Зінкевича «З генерації новаторів – Світличний і Дзюба» (Балтимор: Смолоскип, 1967) та Б.Кравцева «Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії» (Нью-Йорк: Пролог, 1967).
1965 року І.Світличний передав непідцензурні вірші й щоденник Симоненка нелегальним шляхом для публікації в мюнхенському журналі «Сучасність». Паралельно І.Кошелівець видав їх окремою книжкою п.н. «Берег чекань» ([Нью-Йорк:] Пролог, 1965). Світличний передав на Захід також матеріали, які склали видання «Українські юристи під судом КГБ» (1968), а В.Чорновіл – «Лихо з розуму : Портрети двадцяти “злочинців”» (Париж : Перша укр. друкарня у Франції, 1967). Видавництво «Смолоскип» вислало в Україну свого першого зв’язкового Н. Воляник з Клівленда лише 1970 року.
Примітки
16. Лісовий Василь. У багатоголоссі політичних дискусій: Статті та інтерв'ю. К.: Києво-Могилянська академія, 2007. С. 54.
17. Шістдесятництво : профілі на тлі покоління : Вип. 6 : Лесь Танюк : «Вітру не буде – треба гребти руками» : Біобібліогр. нарис / Упорядники : Кононенко В. О., Негрейчук І. О., Сінькова Т. М.; Нац. парламент. б-ка України; Ін-т літератури ім. Т. Шевченка НАН України. К., 2003. 148, [4] с. Тир. 500 пр. 1456, 112 записи.
18. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. ІV. Щоденники 1959-1960 рр. К.: Альтерпрес, 2004. С. 385.
19. Зубченко Галина. А було це так // Алла Горська ; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К. : Спалах, 1996. С. 150.
20. Образотворче мистецтво. 1990. № 5. С. 5.
21. Miscellanea: Ярослав Іванович Дзира (12.05.1931 – 21.08.2009): [Некролог] // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 13 / 14. К.: Укр. письменник, 2009. С. 824-832. Підп.: Білокінь Сергій, Дмитрієнко Марія.
22. Будьмо!: Світлій пам'яті Володимира Нероденка: [Док.-худож. вид. / упоряд. Г.Шумська, О.Гутянська]. К.: Вища школа-ХХІ, 2010. 599, [1] с.
23. Зубченко Галина. А було це так. С. 153.
24. Коцюбинська Михайлина. Книга споминів. [К.:] Акта, [2006.] С. 38.
25. Таранушенко С.А. Наукова спадщина: Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр. Харків: Атос, 2009. С. 23.
26. Світличний Іван. Голос доби. Кн. 1: Листи з «Парнасу». К.: Сфера, 2001. С. 325.