Джерельна вартість спогадів

Сергій Білокінь

Але в українській історичній літературі “Спомини” Грушевського посіли одне з чільних місць навіть не через бідність (порівняну!) нашої мемуаристики. Твір Грушевського широко й ґрунтовно знайомить із світоглядом свого автора, з самою його психологією, містить велику фактографію.

Автор надзвичайно докладний, зразково як для споминів об’єктивний і безсторонній. Вчений не оминає епізодів, яких соромиться (провал на іспитах), не критикує своїх супротивників безоглядно, фарб вживає більше, ніж дві. Михайло Грушевський – об’єктивний мемуарист, що піддавав уважному досліджуванню і себе, і своє життя, і довкілля. При цьому не приховував і своїх антипатій – досить подивитися, у якому контексті згадує він щоразу ім’я Микити Шаповала [36]. Спомини такого ґатунку могли б стати справою життя звичайної людини. Михайло Сергійович вважався за найбільшого історика України вже тоді, коли його спомини були невідомі, тобто ще без них.

У випадку Грушевського маємо феномен дивовижного перевиробництва. Якщо вчений подужав створити десять томів “Історії України-Руси”, невідомо напевно – скільки (щонайменше 6) томів “Історії української літератури” [37], ще приблизно 1800 більших і менших праць, що лягли в основу історичної свідомости нації, – чи це не занадто? Адже ця людина, крім того, заснувала ще дві історичні школи – Львівську й Київську, проредаґувала й видала кілька полиць першорядних україністичних праць.

Коли після всього нам впали з неба ще й “Спомини”, тільки бездушна людина не зазнала, думаю, потрясіння. Адже це було вже, без сумніву, далеко понад міру фізичних людських можливостей. Але йдеться не про кількість написаного його рукою тексту, а про його інтелектуальну потугу. Загальне вражіння від наукової спадщини Михайла Грушевського можна звести до короткого однозначного висновку: писала ці тексти рука генія.

Треба сказати, що Грушевський мав виняткову пам’ять. Навряд чи багато хто міг би так докладно описати стільки осіб і обставин зі свого дитинства, як це зробив Михайло Грушевський. Як правило, люди пам’ятають своє дитинство уривками – епізод за епізодом. Грушевський аналізує формування своєї особистості як процес. Він дає зрілі оцінки людям, з якими стикався, і разом із тим пригадує, як саме реаґував на них тоді. Іде за канвою свого власного життя і разом з тим розповідає, що було далі з тими людьми, про кого згадував.

“Спомини” дають матеріал і для з’ясування окремих, як більших, так і вужчих проблем. Одна з них наприклад – це мова Грушевського, який зазнав свого часу різкої критики наддніпрянських мовних пуристів за ніби широке використання галицизмів. Щоб розібратись у цім питанні, треба виявити й ретельно простудіювати з мовознавчого боку рукописи його статей, що друкувались, передусім у «Записках» НТШ, – за львівського періоду його життя. Річ у тім, що “Спомини”, а тут маємо рукопис, писано не діалектом, а нормальною літературною мовою, прикрашеною органічними старомодними висловами, словесними конструкціями, що несуть у характері своєї побудови специфічний тонкий семантико-філологічний гумор. Не виключено, що у Львові рукописи вченого піддавались мовному редагуванню, і це вражіння зміцнюється, якщо зіставити будь-яку сторінку “Споминів”, з мемуарним уривком “Як мене спроваджено до Львова”, де на широку наддніпрянську основу накинуто флер західноукраїнських мовних форм та інтонацій. Беручи активну участь у формуванні наукової української мови, вчений вважав, очевидно, можливим і корисним використання галицьких мовних набутків. Дякую І.Гиричеві за важливе спостереження, що вчений міг вважати західні мовні форми основою формування наукової мови. Втім, це дуже серйозне питання. Отже, маємо цілу проблему, але це вже не історична, а суто філологічна проблема.

Нарешті, “Спомини” дають підставу для вирішення такої кардинальної проблеми, як ідеологія Михайла Грушевського другої половини двадцятих років. Хто має рацію – чи Василь Дубровський [38], який з готовністю свідчив, ніби М.С. вертавсь на Україну для реальної політичної роботи (а саме таку думку мали й співробітники ГПУ), чи ті, хто вважав цей його крок політичною капітуляцією Президента УНР, його переходом виключно на рейки наукові? Примушують задуматись виразні нарікання на Грушевського Наталі Полонської-Василенко в її історії УАН [1] [39], бо вона відтворює тут не тільки свої думки, а й думки Миколи Прокоповича Василенка, свого чоловіка. Їх обох, а також їхніх прихильників немало дратували ініціативи Грушевського, який через голову академічного керівництва звертався до харківських чиновників. Дістаючи від них всіляке, передусім матеріальне, сприяння, Грушевський енергійно розбудовував складну мережу своїх Історичних установ, анітрохи не рахуючись із архітектонікою всієї Академії, яку закладали за гетьмана Вернадський із Василенком. Полонська-Василенко трактує Грушевського як неорганізованого академіка, який на власну руку провадив в Академії якусь цілком сепаратну політику. Авторка явно не бере до уваги, що Грушевський був не просто одним із низки інших академіків, як-от академік Орженцький, акад. Кістяківський, ба навіть акад. Багалій. У структурі Академії наук, і цього не можна забувати, діяв кол. Президент УНР, нехай навіть, кажучи політкоректно, Президент неформальний.

Ще 1907 року Михайло Грушевський організував у Києві Українське Наукове Товариство, і було вироблено виразну концепцію й програму як саме це товариство мало перетворитись на Українську Академію. На важких переговорах із Вернадським 8 червня 1918 р. Грушевський заявив, що у свій зоряний час, у добу Центральної Ради “мог бы и деньги найти, сколько угодно, и организовать АН, но не торопился в трудное переходное время” [2] [40]. На жаль, Грушевський тоді не те що прорахувався, а в нього «руки не дійшли» зробити все заплановане, і відтак він міг тільки задекларувати неучасть, неспівробітництво. Як казав, «не було з ким». Але не минуло й десятка літ, як уже в двадцятих роках, повернувшись до Києва, він таки увійшов до Академії і почав розбудовувати її, причому згідно своїх, а не Вернадського чи Василенка уявлень. У цій організаційній роботі він спирався на своїх колишніх партійних товаришів, які в часи «коренізації» позаймали впливові позиції в адміністрації, Наркомосі та Укрнауці. І з ними він провадив переговори не як один з київських академіків, а саме як колишній Президент УНР.

Важливо визначити, у якій психологічній атмосфері формувалася друга частина “Споминів”. Робота над мемуарами забирала у вченого, ясна річ, немало фізичного часу. Коло ідей та історичних реалій тримало його в собі довго і владно. І якщо Грушевський воскрешав його так старанно, намагаючись відтворити у нюансах увесь досвід державного будівництва, то що могло стояти за цією його роботою у другій половині двадцятих, на тлі доволі широкої українізації, якою кермували, повторюю, його колишні однопартійці? Грушевський не раз казав, і це звучало дуже серйозно, що він большевикам ніякий не приятель. Поміркуймо, як же виглядає в мемуарах позиція автора? Оцей персонаж – особа не голови ЦР, а Грушевського-мемуариста, який про двяльність голови Центральної Ради пише? Тут набігає перша думка, що свої спогади писав історик, який дбав про створення ще одного історичного джерела в інтересі майбутніх дослідників цієї, мовляв, уже навіки пережитої епохи. Ясна річ, як фахівець вчений думав і про це.

Але все одно надто багато в цих мемуарах життєвого вогню, надто близько стоять 1922, 1924, 1926 й дальші роки, коли він працював над ними, від 1917-го. Отже – чи тільки історик їх писав? Тим більше, що безпосередні його професійні інтереси лежали на той час, як ми знаємо, в середині бурхливого ХVІІ ст. Аналізуючи свій велетенський політичний досвід, якого, природно, не мали ні Костомаров, ні Антонович, ані будь-хто інший з його попередників-істориків, Грушевський шукав у ньому і знаходив підстави для своєї нової організаційної роботи. Політичний діяч такого калібру, яким був Грушевський, так ревно опрацьовуючи матеріял з доби Центральної Ради, у добу Троцького, Бухаріна, Сталіна й Кагановича виглядав, погодьмося, специфічно. Сприймаючи большевиків як неминучу політичну реальність, Грушевський був у цілковитому всеозброєнні для організаційної роботи не лише академічної.

У цікавій, хоч досі недооціненій монографії “Україна під большевицькою окупацією” (Мюнхен, 1956) Федір Піґідо слушно відзначав:

“Багаточисленні видання “Історичних установ” Грушевського та інших наукових осередків стали трибуною, цілком незалежною від офіційної доктрини марксизму. Історія, краєзнавство, етнографія, фолкльор, мовознавство, літературознавство, соціологія – все це, в умовах окупаційного режиму, було використано як леґальні форми поширення і поглиблення української національної свідомости. Величезний авторитет Михайла Грушевського як серед найширших шарів українського народу, так і в урядових колах, давав йому майже необмежені можливості легальної наукової праці. Михайло Грушевський був духовим репрезентантом української нації і мав належну мужність, щоб вимагати від українського совєтського уряду додержання взятих на себе зобов’язань – забезпечити декляровану державними актами й обіцяну йому (Грушевському) свободу національно-культурного розвитку в Україні.

Тисячі патріотів – культурників, науковців, письменників, мистців, надхненних прикладом М.Грушевського, максимально використали, майже протягом десятьох років, легальні можливості боротьби за українську культуру і тим поширили й закріпили відроджену в 1917–20 роках національну свідомість серед найширших шарів українського народу” [3] [41].

Під час арештів 1971 року, працюючи в Лаврі, я побачив біля водограю (де музей книги) мого колишнього (чи не єдиного – офіційного) наукового керівника Михайла Івановича Марченка й підійшов до нього з конкретним питанням, що буде далі. Дуже немолодий історик з печальним життєвим досвідом відповів: «Та хто й зна».

Велике діло зробив колись Петро Мойсейович Перебийніс, надрукувавши практично повний текст «Споминів». Ми ніколи не знаємо, що буде далі, тим більше сьогодні, – правильно казав Михайло Іванович. Мені переказували видавничі люди, якась головна редакторка чи директорка запевняла, що хоч і має гроші, «Споминів» Грушевського не видаватиме ніколи. Дуже тонко, бачте, розрізняє людей. Грушевський – не такий, як треба.

Може трапитися й так, що колись вона захоче видати ще одну добру книжку. Але вже не зможе.

Примітки

36. Втім, багато щедріший на них за М.Грушевського його відомий антагоніст С.Єфремов у своєму «Щоденнику», де негативних оцінок без порівняння більше.

37. Білокінь С. Рецензія Олександра Білецького на шостий том “Історії української літератури” // Український історик. 1991-1992. Т. 28-29. Ч. 110-115. С. 256-264.

38. Дубровський Василь. Великий патріот: Громад. діяльність М.Грушевського по повороті в рад. Україну // На чужині. Мюнхен, 1947. Ч. 1/18. С. 5-7; Його ж. М.С.Грушевський у Чернігові: Сторінка з спогадів // Календар-Альманах [«Відродження»] на 1961 рік. Буенос-Айрес, [1960]. С. 99-119.

39. Полонська-Василенко Н., Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. Ч. І: 1918-1930. Мюнхен, 1955. 151 с.; Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен, 1958. 216 с. – Рец.: Бойко Юрій. Всеукраїнська Академія наук у кривому дзеркалі // Бойко Ю. Вибране. Том ІІ. Мюнхен, 1974. С. 73-86.

40. Вернадский В.И. Дневники, 1917-1921. Октябрь 1917 – январь 1920. К.: Наукова думка, 1994. С. 95; Гирич І.Б. Між російськими і українськими берегами: В.Вернадський і національне питання (в світлі щоденника 1917-1921 рр.) // Mappa mundi : Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. С. 735-756.

41. Піґідо Федір. Україна під большевицькою окупацією. Мюнхен, 1956. С. 44.