Публікація спогадів у журналі «Київ»

Сергій Білокінь

Дуже тішуся, що за публікацію взявся журнал «Київ». Тут щойно вийшли мої статті про Колегію Павла Ґалаґана, якою тоді ще не займалися, а також резонансана стаття про Лавру [8], супроводжувана спеціально замовленою статтею Михайла Брайчевського й відгуками «представників громадськості» (М.Дегтярьов, Ю.Кибальник, Р.Польовий, О.Суховій та ін. студенти Київського університету, В.Підгора, С.Ковалевська [Ульяновська], Л.Пономаренко, П.Перебийніс). Лаврський матеріал вела Лариса Брюховецька, з якою я контактував перед тим в «УРЕ» на ґрунті улюбленої дитини Анатолія Кудрицького – енциклопедичного довідника «Київ» (вийшов у кількох виданнях). Лариса казала, що «Київ» надрукував не всі відгуки, але навіть і без них на мене подав до суду колишній директор заповідника А.Шостя. Я його назвав «черговим мерзотником», це читали за чергою і заступник редактора, і редактор, і всі охочі, але ніхто не спохопився того маланчуківця оборонити. Просто цих слів не помітили.

Мемуари Грушевського вела заступник головного редактора Лариса Юріївна Копань [9], а важливіші питання вирішував головний – Петро Мойсейович Перебийніс. Він мав досвід роботи в ЦК, але був нормальною людиною, знав, які кроки в майбутнє невідоме можливі, а які – ще ні, і співробітники йому довіряли. Досить сказати, що я здавав матеріал порціями, він довго терпів, поки не запропонував закінчувати. Я пред’явив йому якісь арґументи, які його – о диво! – задовольнили. Таких редакторів я доти не мав. Після того, як на початку 1966 року по моїй статті про Нарбута (два аркуші!) пройшовся редактор «Вітчизни» Любомир Дмитерко, я забрав статтю зовсім.

А тут – Перебийніс паралельно стоїчно друкував у журналі якісь томи «Історії України-Руси», ще й заходився коло невідомих мемуарів того самого автора. З власної ініціативи я приносив тексти Михайла Сергійовича разом з додатками – небувалими доти коментарями. У давніші часи в «естетичній» серії «Мистецтва» вони виглядали так: «Бетховен Людвіг ван (роки життя) – німецький композитор» (!). І все. А те, що дозволяв журнал «Київ», підтримав (одобрив!) навіть Ярослав Дашкевич. Щоправда, коли я сказав якось Петрові Мойсейовичу про Михайла Сергійовича, він це сприйняв як згадку про Горбачова. Одного разу питання про вкорочення все-таки стало руба, і я запропонував пожертвувати коментарями. Перебийніс відкинув цю пропозицію і стійко дотягнув до кінця. Більше того, коли згодом я порадував його тим, що з першої частини в мене лишилося текстів ще на два журнальних числа, він узяв і їх.

До публікації була необхідна чітка ідеологічна оцінка матеріалу, і цю місію виконав Федір Павлович Шевченко, якого шанували, що називається, і ліві, й праві.

Він написав так:

«На часі – всебічний аналіз

Михайло Грушевський (1866–1934) народився і виховувався в сім’ї педагога. Після закінчення гімназії в Тифлісі вступив до Київського університету, де під керівництвом відомого історика Володимира Антоновича розпочав наукові дослідження, активно продовжив їх у наступні роки. М. Грушевський опублікував близько двох тисяч праць, що стосуються історії України різних періодів, української літератури, соціології, етнографії, фольклору. Знайшло це своє ґрунтовне відображення в десяти томах «Історії України-Русі», в п’яти томах «Історії української літератури», а також в монографічних працях «Очерки истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.» (1891), «Очерки истории украинского народа» (1904), «Киевская Русь» (1911), «История украинского казачества до соединения с Московским государством» (1913–1914), «Середні віки Європи» (1919), «Початки громадянства» (1921), «З початків українського соціалістичного руху: М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток» (1922), «З історії релігійної думки на Україні» (1925) та ін.

У своїй громадській діяльності та наукових дослідженнях М. Грушевський дотримувався прогресивних поглядів. Однак не можна обійти того, що він очолював буржуазну Центральну раду, яка боролася проти встановлення Радянської влади на Україні. Перебуваючи в наступні роки за кордоном, М. Грушевський не поривав зв’язків із рідною землею. За згодою уряду 1924 року вчений повернувся на Україну й продовжив широку наукову діяльність.

У своїх працях М. Грушевський використав багатий фактичний матеріал, здебільшого почерпнутий із першоджерел, які зберігалися в архівах Києва, Львова, Москви, Петербурга, Варшави, Відня та інших міст. З різних причин значна кількість матеріалів зникла, але збереглися відповідні відомості в працях М. Грушевського, а це відкриває можливості для подальшого використання фактів – основи історичних студій. М. Грушевський приділяв значну увагу публікації документів, якими користувалися й продовжують користуватися дослідники історії України та інших країн. Для праць М. Грушевського характерні не тільки виявлення, відбір, а й систематизація та наукова оцінка фактичного матеріалу.

Порівняно з попередниками М. Грушевський зробив вагомий внесок у вивчення багатьох проблем різних періодів історії України. Однак не з усіма його твердженнями і висновками можна погодитися. Деякі потребують критичного підходу, відповідної оцінки. При цьому слід виходити з положення В. І. Леніна, що «про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні з своїми попередниками». На жаль, серед численних поціновувачів наукового доробку М. Грушевського були й такі, що не розкривали суті поглядів ученого, а обмежувалися необгрунтованими категоричними визначеннями, а то й вульгаризаторськими ярликами. Це культивувалося під час культу особи, не припинялося і в застійні роки, коли обмежувалося, а то й заборонялося користування доробком М. Грушевського.

Нині відкрито доступ до праць ученого. Настав час оцінити й використати наукову спадщину видатного історика, якого за досягнуті успіхи було обрано 1924 року академіком АН УРСР, а в 1929 року – академіком АН СРСР. Назріла потреба приділити належну увагу його життю та діяльності, що є справою не тільки істориків, а й літераторів, інших спеціалістів.

Думається, публікація в журналі «Київ» стане поштовхом до подальшого всебічного аналізу доробку М. Грушевського.

Федір Шевченко,

доктор історичних наук, член-кореспондент АН УРСР» [10].

Кожну фразу цієї «довідки про благонадійність» можна широко коментувати, і колись політкоректність часів тоталітаризму спеціально вивчатимуть дослідники. Нагадаю, так треба було написати у вересні 1989 року, коли було потрібно пропустити текст у друк. Пару місяців перед тим, улітку з’явилась перша несанкціонована «нагорі» доброзичлива стаття про Грушевського [11], яку замовив мені редактор «Літературної України» покійний Борис Рогоза. Трохи давніше він «одобрив» мою «перебудовну» статтю про Скрипника [12]. Не знаю, чи сподівався він на таке, але принаймні був готовий до всякого. Ще кілька років, коли дитині давали манну кашу, одна з ложок була неодмінно «За дядечка Рогозу». Ще пізніше, 1990 року, коли Тарас Гунчак запросив мене на конференцію Ратгерського університету, і я вперше в житті – через Москву – їхав до Америки, до цієї групи входили Іван Дзюба, Роман Федорів, Дмитро Гродзінський, Олег Білорус і – Борис Рогоза.

Примітки

8. Білокінь С. Проблеми Києво-Печерського заповідника // Київ. 1988. № 3. С. 3-8.

9. Вона написала навіть статтю про другу частину 10-го тому «Історії України-Руси»: Копань Лариса. Куди ж подівся рукопис Грушевського? // Літ. Україна. K., 1989. 7 грудня № 49 (4354). С. 8. Статтю про діяльність Археографічної комісії АН УРСР написав Геннадій Боряк (Повернути народові наукову спадщину М.С.Грушевського // Літ. Україна. K., 1989 . 16 берез. № 11 (4316). С. 8. ).

10. Грушевський, М. Спомини / Передмова Ф. П. Шевченка; Публ., підгот. тексту і прим. С. І. Білокoня // Київ. 1988. № 9, вересень. С. 115–149. Прим.

11. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літ. Україна. 1988. 21 липня. № 29 (4282). С. 7: фото. Хочу підкреслити, що вона не була перша, оскільки на кілька місяців раніше в одній з провідних московських газет з’явилася публікація власного кореспондента у Києві: Цикора С. Возвращение Грушевского // Известия. 1990. 13 янв. № 13. С. 3. Вріз до цієї публікації виглядає дуже професійно й чітко: «Признанный энциклопедист, выдающийся исследователь истории восточных славян Михаил Сергеевич Грушевский вновь возвращается читающей публике. Академия наук Украины – а он был ее действительным членом – приступила к переизданию его фундаментальных произведений».

12. Білокінь С. Нарком // Літ. Україна. 1987. 10 грудня. № 50 (4251). С. 8: фото. Переказ: Пора // Наше слово. Варшава, 1988. 31 січня. № 5 (1594). С. 2.