Як М.С.Грушевський писав свої спогади

Сергій Білокінь

Свої спомини Михайло Сергійович писав у різні роки, коли тільки мав для того змогу. Закінчивши восьмий розділ першої частини, він занотував: “Тут кінчиться писане мною в вагоні під час житомирського ісходу – я закинув се писаннє, взявшися наново писати “На порозі нової України”. Вернувсь я до сього писання в 1918 (р.), як ховавсь під час повстання, коли мені не дали змоги виїхати з Київа”. Трохи далі, після 32-го розділу, М.Грушевський зазначив: “Досі писав я в сховку в падолисті і грудні 1918 року. Дальше став писати в Кам’янці, 23.ІІ.1919”.

З наведеного випливає, що Грушевський заходжувався коло споминів у моменти, коли не сидів при робочому столі в своєму кабінеті й не мав на руках паперів, потрібних для основної справи – праць історичних. Вчений працював, бо не міг не працювати.

Першу частину спогадів Грушевський писав у важкий для себе час, коли з вождя нації він перетворився на безправного громадянина, який мусить переховуватись від нового режиму. Оскільки матеріалів до наукових розвідок він на руках не мав, він писав спогади – про свої дитячі й юнацькі роки. Настрій був розбитий, текст, що випливав з-під його пера, вчений не обробляв, до цієї частини більше не повертався. Тож вийшло так, що в одному розділку на кількох сусідніх сторінках більше десяти разів повторюється те саме слово “інтересно”.

Він працював у вагоні поїзда, що на початку 1918 року вивозив Центральну Раду подалі від захопленого муравйовською бандою краю. В чужих помешканнях, зокрема там, де він жив на еміграції. Після повернення на батьківщину, захоплену наїзниками, це також могло бути в Китаєві на дачі.

На початку другої частини, присвяченої, як уже сказано, Центральній Раді, є дати іншого ряду: “В Ішлі, 12.І.1922 я зачав се писати на бажаннє Маринці (Марії Сильвестрівни, дружини. – С.Б.). На випадок друку, треба дати провірити по інших матеріялах і викинути, що, може, ще не надається до друку”. Правдоподібно, йому йшлося про взаємини з масонською організацією, члени якої були ще живі й діяли в різних країнах. Сумніваюся, що він подумав про можливість провести книжку через большевицьку цензуру: вона була занадто «непозволительная», а він знав, що в цій країні вилучали навіть його неактуальні історичні студії.

Ще три записи. Розповівши про пожежу пасажирського вагона, у якому він вернув із Москви до Києва, М.Грушевський подав ще одну дату: “С. 77-100 написані в Китаїві, 14-16.VІІІ.924”. Нарешті, ще далі маємо дати: “29.VІІІ.926” і “Китаїв, 1926.20.Х”. На дачі в Китаєві вчений відпочивав. Зберігся і будиночок, і світлина, де він сидить на широкій і міцній лаві на розлогому тлі київського лісостепу.

Рукопис першої частини починається із 112-го аркуша, де нагорі рукою автора проставлено дату: 26.VІІІ.930. Імовірно, це дата (до речі, закреслена), коли текст пішов на передрук, тобто дата завершення відповідної порції.

Белетристика, мемуари були авторовим відпочинком. Але він не спускав своїх споминів з очей ніколи.

Якщо врахувати, що тритомовий Винниченків памфлет “Відродження нації” вийшов у світ 1920 року, а Грушевський раз-у-раз на нього покликається, аби щось уточнити чи й спростувати, можна припустити, що це видання дало важливий поштовх до написання другої частини спогадів.

Про добу Центральної Ради мемуарів створено не надто багато, а роль Грушевського в тій добі – центральна. Тим-то його мемуари дослідники оцінили дуже високо.

Як відзначалось на сторінках журналу “Український історик”, у розвідці Богдана Кліда про ідейно-політичну боротьбу довкола спадщини Грушевського, “найважливіша публікація, що появилась у зв’язку з реабілітацією імені Грушевського, це були його спогади […]” [34]. А Омелян Пріцак у розвідці про історіософію та історіографію вченого підкреслював: “Михайло Грушевський не залишив ніякої теоретичної студії про свою історіософію та її джерела. Тільки тепер після появи його часткових “Споминів” при порівнянні тих нових даних з інформаціями з його обох автобіографій, можна пробувати реконструювати розвиток його загального та історичного світогляду” [35]. Я не знаю жодної серйозної праці з історії Центральної Ради чи про життя й діяльність Михайла Грушевського, де не було б покликів на це джерело. У 59-сторінковій праці Омеляна Пріцака “Історіософія та історіографія Михайла їх немало.

Примітки

34. Клід Богдан. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Український історик. Том 110-115. 1991-92. С. 192.

35. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. К.; Кембрідж, 1991. С. 9.