Віднайдення тексту спогадів

Сергій Білокінь

Головна проблема цієї студії – ідеологічна боротьба в УРСР наприкінці її існування. Досить закономірно, що її учасники, роблячи добру кар’єру, уникали її висвітлювати, тож вивчено її вкрай не достатньо. Все ж таки, якщо простежити діяльність її учасників на протилежних бігунах, виявиться, що вона була доволі активна й гостра. Правдоподібно, ширше розкриватиметься вона, коли зміняться покоління, й не стане тих перешкод, що гальмують роботу сьогодні.

Історія зберігання рукописних джерел до історії нашого минулого досі вивчалась частково, лише за державними архівосховищами. Певного часу вони перебували в структурі НКВД, тому їхня історія складалась не раз доволі драматично, системно й докладно її досі не простудійовано. Тим більше не простежено історії приватного зберігання паперів, хоча всі партикулярні фонди починаються з приватних архівів. Тут головне завдання – щонайповніше зібрати відповідну фактографію

Наприкінці шістдесятих років у моїх руках опинилась рукописна книга – машинопис спогадів Михайла Грушевського про Центральну Раду. Надруковані на цигарковому папері, вони були оправлені у просту голубувату тканину, а навскоси через увесь форзац виразно прочитувався власницький підпис – “Ів. Світличний”. Машинопис мав дві паґінації – 287 і 62 аркуші. Передрукувала спомини, як я потім довідався, – Надійка Світлична. Знаю інші примірники того передруку – Вячеслава Чорновола і Ярослава Дзири. З копії Івана Олексійовича бл. 1970 року я організував ще три – для Ол. Ст. Компан і для себе. Третій примірник запропонував Яр. Дм. Ісаєвичу, оскільки на той час ми з ним уже встигли добре познайомитись. Він виступав на конференції НСТ історичного факультету, яким я тоді керував, тож його статтю про українські стародруки було надруковано в ротаторному – по-справжньому не літованому «Віснику НСТ», що «виходив», природно, без «обов’язкового розсилу».

На нашому курсі семінар з історії партії провадив Іван Федорович Курас, потім він пішов до відділу науки ЦК, згодом до Інституту марксизму-ленінізму. Він симпатизував мені, бо я «своїм умом» дійшов до того, що в тодішніх офіційних курсах висвітлюється лише історія ленінського напрямку. Коли в коридорі він попросив уточнити, я зопалу бовкнув, що треба подавати ширше, – кожен з нас зрозумів це по-своєму. Одружившись у нашій групі із Світланою Чинаровою, він розповідав мені, як для того розлучився і що йому сказав з цього приводу Щербицький. Ми зрідка зустрічались, гуляли й вели неквапні бесіди, він розповів одного разу про закриті аналітичні цеківські серії. Йому давали на абонемент скрипниківські «Статті і промови». Отже, я запропонував Курасові прочитати невідомі офіціозові спомини Грушевського, а коли він рукопис повертав, поспитав, чи б не розтиражувати цю працю “ДСП”? Пам’ятаю його питання, кому таке видання може бути цікаве, й мою відповідь, мовляв, кожен номенклатурник має дітей, їх треба добре інформувати, й таке вони повинні знати. На жаль, мій проект не знайшов підтримки, так само як і проект організації «Українського Матенадарану» в приміщенні ЦНБ. По суті, не знайшло підтримки ніщо.

Минуло багато років, коли напередодні перестройки й на самих її початках в Музеї історії Києва ми з колегами провадили доволі велелюдний клуб “Києвознавець”. Дослідникові, у якого українознавчі сюжети проскакували тоді хіба що по районних газетах, усний жанр не міг не імпонувати, тим більше, що, знайшовши шпарину в цензурному законодавстві, до вечорів щастило видавати бібліографічні пам’ятки (вийшло їх понад 20). Одного разу на лекцію прийшла старша жінка – Варвара Степанівна Ткач (дівоче прізвище Ковтун), яка передала мені сумку із старими паперами – те, що лишилось після славного історика Києва Володимира Щербини. До війни вона навчалась на біологічному факультеті університету разом з моїм батьком. Був присутній завсідник клубу Киркевич, але Варвара Степанівна чітко зорієнтувалась на мене. Запропонувала мені до неї зайти (музичний будинок біля пам’ятника чекістам), оскільки в неї вдома лишалися ще й спогади Грушевського. Я одержав їх від неї 26 жовтня 1986 року.

Історія ориґіналу міцно пов’язана з особою К.Кондратьєвої. Ім’я Катерини Борисівни було мені добре відоме з академічних (уанівських!) “Звідомлень”. Багато сил віддала вона вивченню історії української мови. 1923-го року працювала нештатним постійним співробітником Інституту української наукової мови, що функціонував тоді під головуванням Агатангела Кримського (згодом його очолив Григорій Григорович Холодний, з обома дочками якого мене познайомив батько). У 1924–27 роках Катерина Борисівна працювала позаштатним співробітником культурно-історичної комісії ВУАН (голова – акад. М.Грушевський).

Кондратьєва розбирала руку Грушевського, а це не кожному дано, він довіряв їй дещо друкувати приватно. За теперішнім формальним розумінням обставин, вона виконувала не тільки планову роботу, а – ширше – друкувала й те, що не йшло за виробничим планом взагалі. Від Варвари Степанівни і згодом ще від Тетяни Дем’янівни Попової я довідався, що Катерина Борисівна мешкала на Михайлівській вулиці у страшних нестатках, одержуючи 180 карбованців пенсії. Тетяна Дем’янівна передала мені її світлину, яку я відтворив при публікації. Непевна у завтрашньому дні (її кінець був справді сумний), після смерті Грушевського, у другій половині страшних тридцятих років, вона передала рукопис спогадів у родину видатного історика Києва, члена-кореспондента ВУАН Володимира Щербини – його дочці Марії Володимирівні [1]. Спочатку померла одна дочка, Надія Володимирівна [2], наприкінці січня 1958 року – сама Марія Володимирівна Щербина.

Третя дочка, Ганна Володимирівна [3], не маючи надій на якісь переміни, спалила ледве не ввесь батьків архів, зокрема дощенту – особисте листування. На рукопис Грушевського в неї, на щастя, не піднялася рука. Далі рукописа зберігала (і таки зберегла), подруга – Варвара Степанівна Ткач. Умова була єдина – не оголошувати спогадів, доки буде живий хтось із родини (очевидно, щоб не спричинити якихось прикрощів). Вікторія Сергіївна, дочка Сергія Шамрая, відійшла вже за незалежності, уночі проти 23 липня 2008 року, але публікація стала можлива раніше. Ганна Володимирівна Щербина померла остання з сестер – 18 березня 1962 року.

У роки хрущовської відлиги Варвара Степанівна дала для ознайомлення колезі – громадськи активному лікареві Миколі Григоровичу Кошелю другу частину спогадів, присвячену Центральній Раді. Наївно не вдавшись до друкарки, вона пустила по руках попросту ориґінал. Усі були між собою знайомі, тож саме завдяки лікареві Надійка Світлична зробила кілька копій, зокрема для Івана Олексійовича. Так мемуари М.Грушевського увійшли до самвидаву й ходили по руках. Одна з копій, починаючи від тих давніх років, зберігалась у Ярослава Дзири. Їхній переказ я надрукував у варшавській українській газеті [4]. Окремий взятий уривок я надрукував у Ризі [5], а повідомлення про Дауге – ще й у Філадельфії [6].

Готуючи до друку 13-й випуск «Українського вісника», В’ячеслав Чорновіл зателефонував мені щодо якихось деталей. У Нью-Йорку цей випуск було перевидано року 1990. Там і тут з’явився фрагмент п.н. «Так починалася Центральна Рада». Було зіставлено передрук споминів М.Грушевського з архіву В.Чорновола (передрукувала його, акуратно зазначив В’ячеслав Максимович, «імовірно (!), Надія Світлична») з машинописним оригіналом з мого архіву [7].

Теоретично мали б існувати два чітко паралельні тексти: рукопис і до нього машинопис. Ясна річ, спочатку так і було. Подальше життя внесло в стан нашого джерела комплікації й плутанину, тому на практиці вийшло трохи складніше. Перша частина збереглась у вигляді невичитаного машинопису на 158 аркушах: до 111 аркуша включно в одному (другому) примірнику, далі – в обох примірниках. Від початку 112 аркуша машинописові відповідає рукопис, що обривається на 186 аркушеві. Друга частина – теж невичитаний машинопис, що має 281 с. Рукопис другої частини, за словами лікаря, втрачено: замість своєчасно його повернути, він навіщось передав його на схов (?) третій особі (!), яка раптово померла. Чому матеріали не цілком дублетні, коли й за яких обставин пропала решта паперів – невідомо.

Авторського заголовку тексти ніде не мають. Назву “Споминів” дав їм публікатор. За змістом машинопис і рукопис розпадаються на ті самі дві частини. Перша трактує про дитячі й юнацькі роки – від народження й до кінця тифліської гімназії. Цю першу частину я надрукував наприкінці 1988 року – в 9-12 числах журналу “Київ” (закінчення, що не вмістилося в числа календарного року, опубліковано пізніше – в 3-4 числах за 1992 рік). Мені серйозно допоміг тоді в археографічній частині Ігор Гирич, і я йому щиро вдячний.

Примітки

1. Щербина Марія Володимирівна (нар. 20 травня 1887, Київ). Зоолог хребетних, гістолог, порівняльний анатом. Асистент КІНО (1928). – Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Научные работники СССР без Москвы и Ленинграда . Лгр.: АН СССР, 1928. С. 500.

2. Щербина Надія Володимирівна (нар. 18 січня 1881, Київ).Хімік, фахівець з неорганічної хімії, складу нафти. Викладач Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту (1928). – Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 501.

3. Щербина Ганна Володимирівна(+ 18 ІІІ 1962), дочка історика, бібліотекар. Остання з трьох дочок історика В. І. Щербина. Працювала в бібліотеці Флавіана. У штатному розкладі ВМГ (15 ІV 1933) значиться як лектор-доцент зі ставкою 180 карб. (Гришин Анатолій. Відомості про співробітників Заповідника (20-30-ті роки): Іст. довідка // Лаврський альманах. Вип. 7. К., 2002. С. 51). Її місце у серпні 1933 зайняла Н.Селівачова (Нікольська). – Дж.: Геппенер-Лінка Н. В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929 – 1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. XІ. К., 2003. С. 148, 172 ; Білокінь С. Музей України : (Збірка П. Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 138.

4. Білокінь С. Михайло Грушевський і його спомини про Центральну Раду // Наше слово. Варшава, 1989. 26 листопада. № 48 (1689). С. 3-4; 3 грудня. № 49. С. 3-4.

5. Грушевський Михайло. Спомини: (3 неопублікованого): Уривки // Трибуна. Інформ. вісник Українського м[олодіжного] к[лубу]. Рига, 1989. 15-31 серпня. № 4. С. 1, 3.

6. Українські медалі Яніса Струпуліса // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1990. Листопад. Кн. 30. С. 41-42.

7. Чорновіл Вячеслав. Твори: В 10 тт. Т. 6: Документи та матеріали (1985-1990). К.: Смолоскип, 2009. С. 517.