Видавництва й редактори

Сергій Білокінь

2005 року вийшла в світ книжка моїх мемуарів «На зламах епохи: Спогади історика (Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. 336 с.)». У ті часи авторові стало зрозуміло, що він старший за Герцена, а той написав «Былое и думы» у 34 роки. Тепер мені хочеться пригадати тих, кого я тоді обминув.

Довкола Георгія Нарбута

Цей параграф хотілося б побудувати у вигляді хронології.

У липні 1965 року разом зі своїм класом я побував у Ленінграді. Мешкали у п’ятиповерховій українській школі ч. 220, у подвір’ї Нєвського проспекту, 106 / 108. Поруч, на вул. Жуковського, 2 (за уточненням К.М.Азадовського) у кол. книгарні П.Ф.Пашнова «Старая книга» придбав каталог нарбутівської виставки 1926 року і брошуру Еріха Фьодоровіча Голлербаха «Силуэты Нарбута» (Л.: ЛОБ, 1926).

Восени того року я почав вивчати життя й творчість Георгія Нарбута (1886-1920). Батько радо відправляв мене у відрядження. У наступні роки познайомився з Нарбутовою сестрою Агнесою Іванівною (жила в Петрозаводську), першою дружиною Вірою Павлівною (Черкаси), сусідками по маєтку сестрами Ольгою Данилівною та Анною Данилівною Карпеко, що жили у Москві [1], листувався з митцями Срібного Віку Д.І.Митрохіним та І.І.Мозалевським, ученицями Михайла Бойчука А.М.Івановою, О.Т.Павленко, М.П.Холодною.

Тепер я розумію, як багато мені допомогала бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька. Вона познайомила мене з дружиною Ф.Л.Ернста Тамарою Львівною (після лагеря жила в Маріїнську, Кємєровська обл.; + 26 серпня 1969). На моє прохання вона записала спогади про Федора Людвіговича, які я видав у присвяченій йому монографії. Певний підсумок студій підбито у праці «Літопис життя й творчості Георгія Нарбута» [2] – зведення 404 датованих фактів, одержаних за матеріалами 17 музеїв та архівів.

21 березня 1967 року я написав заяву до видавництва «Мистецтво» з пропозицією видати збірник, присвячений пам'яті засновника української радянської графіки Г.Нарбута. Видання мало складатися в основному зі спогадів В.П.Нарбут, А.П.Могилевського, О.Д.Карпеко-Глеваської, С.М.Трійницького, М.В.Добужинського, В.Г.Кричевського, С.А.Таранушенка, М.К.Зерова, Ю.С.Михайлова, С.В.Чехоніна, Д.С.Мітрохіна. Підписали заяву С.Таранушенко, В.Лінкевич (Нарбут) і С.Білокінь.

1 червня 1968 року після відмови видавництва «Мистецтво» написав листа до чл.-кор. АН СРСР А.А.Сідорова про видання збірника, присвяченого Г.Нарбутові. Початок листування опубліковано: Сіверщина в історії України: Зб. наук. праць. Вип. 4. К.; Глухів, 2011. С. 418-426; Сіверщина в історії України: Вип. 5. К.; Глухів, 2012. С. 351-360.

24 вересня 1968 року наказом Міністерства вищої й середньої спеціальної освіти СРСР, згідно підсумків всесоюзного конкурсу наукових праць студентів вищих навчальних закладів за працю "Віхи життя й творчості засновника української радянської графіки Г.І. Нарбута", написану українською мовою, був нагороджений медаллю "За кращу наукову студентську роботу" (посвідчення підписав Голова науково-технічної ради секретар колегії міністерства В.Крутов). Формальним науковим керівником роботи був проф. Михайло Іванович Марченко.

За рекомендацією Дмитра Омеляновича Горбачова, у якого в музейних фондах багато працювалося, я подав статтю про Нарбута, а торонтська газета «Життя і слово» 18 травня 1970 року її опублікувала. Це була перша моя публікація про нього [3].

9 вересня 1970 року підписав угоду з московським видавництвом «Советский художник» (зав. книжковою редакцією В.П.Лапшин) про видання присвяченого Г.Нарбутові збірника. Він відтворював той, що готували у роки Розстріляного відродження класики українського й російського мистецтвознавства [4]. Видавництво зменшило обсяг до 20 аркушів, знявши розвідки Степана Яремича й Владіслава Лукомського, спогади О.Карпеко-Глеваської та ін. А.А.Сідоров писав мені захоплені відгуки («сборник составлен серьезно и планомерно»), («справочный апарат – безупречен»), а до видавництва – зовсім інше. 31 травня 1973 року директор видавництва В.Горяїнов повідомив мене, що угоду видавництво розірвало.

Георгій Нарбут став наскрізною темою мого дослідницького життя. Оскільки альбому чи монографії я не зробив, видрукував поки що з нарбутівського збірника розвідку В.Лукомського [5] і спогади Василя Кричевського [6].

Олена Сергієнко: «Наука і культура»

У старих виданнях історичний процес часто розглядається за королюваннями чи царюваннями. На початках аналізу це справді не могло не полегшувати справи. У нашому випадкові просто напрохується поділ історії щорічника на два чи на три періоди, за редакторами. Умовно кажучи, протягом довгих років щорічник "Наука і культура" був менш чи більш нудний, конформістський, а потім, "вичавлюючи з себе раба", він, щорічник відчайдушно намагався перестати таким рабом бути. Попри певні деталі, отже й умовність такого поділу, період застою тягнувся до 1979 року, період оновлення почався 1980-го.

Не хочу сказати нічого особливо поганого про давніші випуски, зокрема про том третій (1968), присвячений п’ятдесятим роковинам комсомолу. Як згадує один із його фундаторів літературний критик (згодом головний редактор "Народної газети") Анатолій Якович Шевченко, у його складанні брав безпосередню участь Іван Олексійович Світличний, добре поінформований, хто був талановитіший з тодішньої молоді.

Твори молодих він при цій нагоді, як і за подібних інших нагод, лобіював, що дало дуже симпатичні, особливо як на той час, результати. Не хочу сказати також, що – навпаки – у пізніших випусках не було нічого консервативного, обов’язкового, ритуального. Ось, наприклад, хто входив до редакційної колегії 21 тому (1987): Сергій Зубков, Юрій Кондуфор, Володимир Шинкарук… Але, грубо беручи, три десятки томів на такі дві, ба й три групи поділяються, "і на це нема ради".

Цікавіше інше. Оновлення щорічника відбулося, коли прийшла нова головний редактор Олена Сергієнко, а це трапилося ще задовго до горбачовської перебудови. Ще керував – і то ще аж занадто довго керував – Щербицький. Тривав, як тепер кажуть (за назвою єфремовського бестселеру) "час быка" – найглухіший, найстрашніший час перед світанком, відомий з доносів, обшуків і арештів. А кожен новий том легально видаваної "Науки і культури" ставав подією. Видання почали вирізняти.

У редакторському кабінеті нового редактора – під обов’язковим зібранням класика, якого конспектували, не читаючи, – тепер можна було помітити томи варшавського "Українського календаря" УСКТ. До цих томів, було видно, якраз зазирали – читали, вчилися.

Кажуть, такого видання, як "Наука і культура", інші республіки не мали. Можливо. Зрештою, нічого особливо надзвичайного не було в тій ідеї, яку вперше висунули письменник Володимир Кисельов і журналіст із журналу «Зміна» (пізнішого "Ранку") Анатолій Шевченко. Дати найцікавіше з усього, що робиться в кожній науці, й популярно викласти населенню – ось і вся ідея. Немає сумніву, що така пропозиція була навіть в інтересі тодішньої держави, скажу грубо, зрештою, в інтересі режиму.

Дивно інше. Алла Горська була готова, страшно сказать, колаборувати – працювати над мозаїкою, присвяченою краснодонським молодогвардійцям. І зазнала поразки. Казала на словах, а тоді записала десь у блокнотах: державі Брежнєва й Щербицького було не потрібне на Україні високе монументальне мистецтво так, як був непотрібний кращий в СРСР футбол. Мистцям навіть не дозволили оголосити, що серед бригади авторів була Горська, бо їй було призначено зовсім іншу роль – дисидентки.

У ті – все дальші й дальші – часи, "у добрій вірі" люди теж висували якісь добрі ідеї (коли ЦНБ АН УРСР переїхала на автовокзал, була думка на базі тих відділів, що лишились у старому корпусі, створити національне святилище, свій Матенадаран). Тільки усі такі думки чомусь "на корню" вирубувалися. На те й був "застій", як його потім назвали політики й історики, і назвали правильно. Ми знаємо, що такого "застою" було менше у Прибалтиці й на Кавказі, але ціле море його вкривало Україну.

З ЦІЄЮ ідеєю натомість вийшло інакше. У листі до мене від 11 квітня 2003 року Анатолій Шевченко згадував: "І от Володимир Леонтійович [Кисельов] запитує в мене: "Чи чули Ви, що держави-члени ООН видають щорічники про свої здобутки в сфері науки й культури?" Так і народився щорічник "Наука і культура". Ми звернулися до нашого спільного приятеля академіка Федора Даниловича Овчаренка, який тоді очолював товариство "Знання". Він схвалив наш задум і своєю чергою звернувся до П.Ю.Шелеста, в ті роки першого секретаря ЦК КПУ. Шелест теж підтримав нашу ідею". Справа рушила.

Чому так склалося з "Наукою і культурою" (те, що не виходило в сотнях, ба, може, й тисячах інших починань) – невідомо. Адже ті, що рубали інші справи, – читали доповідні, видавничі плани й тут. Принаймні один інформатор був і в цьому колективі, не міг не бути, або КГБ вважало, що його має, а людина з ними вела гру. Особливо такі речі були очевидні за погляду згори. Анатолій Шевченко розповідає далі: "Володимир Кисельов був людина неординарна. Він сказав мені: беремо на роботу тільки тих, хто може випити чарку. Я від здивування закляк. Кисельов розтлумачив: не випивох якихось, а нормальних здорових людей. Відтак, усміхаючись, пояснив: а то що ж – ми коли вип’ємо, а непитущий що робитиме – доноси клепатиме на нас? За отаким принципом і була сформована редакція […]".

"Принцип Кисельова" спрацював. Там, де до добору кадрів ставились неуважно (я майже жартую), кінчалось крахом. Кінчалось крахом і в деяких інших випадках. Розпочали були щорічник "Київська старовина". Вийшов перший том з чудовими матеріалами (Брайчевський подав дві чи три статті й підготував до друку текст Максима Берлинського). Зібрали ще два томи. А потім відповідальний чиновник (і я навіть знаю – хто) помітив, що люди зарвалися. І їх "поправив", більше такого не траплялося. У тій самій Академії наук УРСР зарубали серію "Історіографічні дослідження", ще одну серію – "Історичні джерела та їх використання", ще одну – "Середні віки на Україні". Другий том навіть почали продавати (я придбав у письменницькій кімнаті в "Сяйві" три примірники), але зразу й перестали. А серія "Українське мистецтвознавство" померла, здається, сама. Мабуть, з переляку. Чому отак інакше склалося з "Наукою й культурою", невідомо. Мабуть, їй просто пощастило.

Анатолій Шевченко згадує про той третій том:

"З Іваном Олексійовичем [Світличним] ми одібрали для щорічника твори Є.Гуцала, М.Вінграновського, Б.Олійника, Гр.Тютюнника, Вал.Шевчука, Р.Кудлика, С.Йовенко, І.Жиленко, Ю.Іллєнка (кінорежисера), І.Стасів (Калинець), І.Калинця та інших. І от по виході в світ щорічника 1968 року здійнявся голосний скандал: нас звинувачували в наклепах на совєтську дійсність, у націоналізмі, ревізіонізмі і т. ін. Коли я розповів про все це Іванові Світличному, він, усміхаючись у вуса, спокійно мовив: "А що ви од них чекали – похвали?! Не зважайте – робіть своє діло".

Тож у щорічнику, особливо на його другому етапі, завжди було що прочитати цікавого. Тут друкувалися статті про мистців Олександра Архипенка, Михайла Бойчука (причому з тома у том), Григорія Гавриленка, Івана Гончара, Опанаса Заливаху, Георгія Нарбута, поетів Євгена Маланюка й Василя Симоненка, прозаїків Наталену Королеву, Григорія Косинку й Миколу Хвильового, історика Михайла Грушевського. Ясна річ, не все зразу, якось поетапно. Назване – це вже, природно, було пізніше, але не дуже й пізніше, бо тут щорічник виразно вів перед.

Добре, що тепер вийшов покажчик Євдокії Кононівни Бабич до 31 тому "Науки і культури" (це – другий покажчик; перший не надруковано). Раз, що він допомагає орієнтуватись у матеріалі, адже це його пряме покликання. Друге – він нагадує видавцям, що вони досі не віддали належне Пантелеймонові Кулішу, Пулюєві, жодному з братів Зерових, не надрукували нічого про Євгена Плужника, про Підмогильного. Ще рано почивати на лаврах, попереду багато роботи.

Отже, видання розповідало не так про явища чи проблеми, як про людей, що робили суттєвий внесок у науку й у культуру, про їхні долі. Природно, таке видання не могло не тяжіти до мемуарів. І такі мемуари, – в першу чергу, розповіді Оксани Павленко й Надії Суровцевої – ставали сенсацією. Захопившись темою, колектив (а тут колектив таки склався) видав спогади Суровцевої ще й окремо. А тоді підготував і видав ще й її листування!

При цій нагоді маю дещо посвідчити. Зібравшися в гості до Надії Віталіївни до Умані, її посестра з архангельських років Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко (дружина засланого до УхтПечЛагу Остапа Вишні, акторка з фаху, перша українська Жанна Д’Арк) узяла з собою й мене. Не розводитимусь тут про стороннє – все це десь і колись, іншим разом. Але Надія Віталіївна попередила, що хоче дати почитати ніби оці самі спогади. І виявилось, що йдеться про велетенський стос машинопису. А часу було, як завжди в подібних випадках – одна ніч.

Варвара Олексіївна оцінила ситуацію й слушно вирішила – оскільки прочитати все було неможливо фізично, вибрати бодай такі сюжети, які вона не знала. Зупинились на розділі про Дмитра Донцова – блискучого публіциста, який легко оперував карколомними цитатами. Пам’ятаю, авторка пояснювала це методичною роботою Донцова над своєю відповідною картотекою.

Так от, у виданому тексті такого розділка немає. Взагалі поділу на частини було багато більше, і закінчувався текст розділком "Аллюминиевая бабушка" – про те, як авторка повернулась до Умані, не мала меблів, покупила якісь алюмінієві стільці, і дітлахи так її прозвали. Такого розділка у виданому тексті знову немає. Думаю, що це різні варіанти. Мабуть, видано раніший, коротший. А ми читали, тобто він існував у природі, – повніший, не інакше як пізніший. Отже, маємо проблему.

У нас були добрі альманахи, серед них "Отчий край". Але не було іншого видання універсального, "криниці знань", де співпрацювали б і гуманітарії, й технарі, "фізики й лірики", яким визначали опозицію протистояння: або – або, або лише ті перші, або тільки ці другі. Щоб і мистецтво, й комети Чурюмова опинились під однією обкладинкою. У "Науці й культурі" такий експеримент вдався. Вийшло справді загальнонаціональне видання, що репрезентує всеукраїнський інтелектуальний потенціал.

Час сказати про самих видавців. У редакції працює четверо: головний редактор Олена Сергієнко, заступник головного, він же й художній редактор Володимир Гура, старший редактор Нонна Тихонова. І оператор комп’ютерного набору Валентина Межибовська.

Треба згадати й про авторів. На першому місці – бо зробили по 20 публікацій – Валерій Шевчук і Борис Олійник. 18 разів надрукували тут тексти Бориса Патона. 16 своїх матеріалів надрукував у "Науці й культурі" Ярослав Дашкевич. По 15 – О.Клименко й М.Слабошпицький. По 12 – С.Білокінь, А.Григоренко і О.Рожен. 10 – Олесь Гончар. По 9 – О.Мельник та Ю.Станішевський. По 6 – Микола Бажан та Іван Дзюба. По 5 – Микола Амосов і Олег Антонов. Так каже арифметика, бібліометрія. Але можна й інакше: можна й треба назвати їх поіменно.

Не можу не перелічити робіт Ярослава Романовича Дашкевича:

Хто такий Михайло Грушевський. Вип. 23.

Репертуар української книжки 1798-1916 років – коли він буде. Вип. 24.

Книгарь – журнал епохи революцій і контрреволюцій. Вип. 25.

Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Вип. 26/27.

Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота. Вип. 28.

Генерал Роман Дашкевич. Вип. 28.

Національне питання в Україні. Вип. 28.

Олена Степанівна в Ташкенті (1916-1917 рр.). Вип. 28.

Український шлях на дно. Вип. 29.

Хам чи Яфет: Липинський і українська революція. Вип. 29.

Дмитро Донцов, Євген Маланюк: Сторінки із спогадів. Вип. 30.

Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? Вип. 30.

Лабіринти історії України. Вип. 31.

Не можу не назвати й робіт Івана Дзюби:

Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? Вип. 22.

Більший за самого себе: [Про Василя Симоненка]. Вип. 23.

Культурна спадщина і культурне майбуття. Вип. 24.

Україна і світ: Перша доповідь на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів. Вип. 25.

Деякі проблеми розвитку нашої культури. Вип. 31.

Мовна ситуація в Україні. Вип. 31.

Тут кожна публікація – віха. Ради таких матеріалів варто видавати й щорічник.

Анатолій Кудрицький: «УРЕ»

Колишній співробітник «УРЕ» Микола Лабінський уклав збірник спогадів про Анатолія Вікторовича Кудрицького (5.IX.1936, Київ – 17.X.1997, там само) [7]. Він «теж» працював в «УРЕ»: спершу був співробітником Головної редакції (1958 – 65), потім працював у «Цеці», звідти прийшов до Енциклопедії як її керівник. Спочатку помер він сам, тоді – Наталя Миколаївна, його дружина, невдовзі – Діма, син, на якого він покладав великі надії. Спогади у світ із якоїсь речі не вийшли, і не знати, де вони поділися.

21 серпня 1979 датується мій лист:

«Шановний Анатолію Вікторовичу!

Зовсім випадково я довідався про підготовку енциклопедичного довідника «Київ» і лише вчора познайомився з проектом «Реєстру термінів». Наважуюся звернути Вашу увагу на те, що він має декілька принципових недоліків.

1. Як вказує передмова, назви похідні від імені певної видатної особи буде зосереджено в одній статті: наприклад, у статті про меморіальну дошку Андерса буде сказано про вулицю його імені. Насправді цього принципу не дотримано, і, скажімо, з особою Пушкіна пов’язано 5 статей, Стражеска – 2 (дошки й пам’ятник), Довженка – 2 (те саме), Заньковецької – 4 тощо.

Очевидно, коли йдеться не про минуле певної міської дільниці, що має нині назву від якоїсь персоналії, а про саму особу, – варто і йти саме від людини, а не від дошки чи вулиці. Айвазовський чи Анрі Барбюс у Києві ніколи не були, а Нарбут чи Дем'ян Бєдний не мали нічого спільного з вулицями їхніх іменнів.

З другого боку, Анна Ахматова жила в Києві й навчалась, а київські реалії знаходимо в її поезіях, – тим часом ні дошки, ані вулиці поки що немає, й не передбачено через це, на жаль, і відповідної статті. Чи ж не логічніше окремо розповісти про звязки тієї чи іншої особи з Києвом і – окремо – подати історії вулиці? Змішування цих двох завдань не може забезпечити доброякісного виконання обох. […]

2. Звертає на себе увагу низка недоречностей та фактичних помилок. Чи не одне й те саме: «Верхнє місто» й «Стера місто», «Водопарк» і «Гідропарк»? Що за журнал «Стара громад» (у реєстрі правильно зафіксовано «Нову громаду»).

Порівняння «Реєстру» з відомим довідником «Вулиці Києва» (К., 1975) примушує не раз дивуватися, чому занотовано одні з вулиць і пропущено інші. Видимої системи тут не помітно.

Якщо є кірха, чомусь немає караїмської кенаси. Костьол зазначено чомусь один, хоч їх було кілька (про що існує спеціальна розвідка Стороженка). Гасла «Паньківщина» та «Халтуріна вулиця» подано в різних місцях, хоча їхній зміст здебільшого ідентичний.

Якщо, крім «Гімназій», є й «Павла Галагана колегія», чому не виділити бодай визначну й заслужену 1-шу гімназію, гімназії В.П.Науменка, Дучинської, Жекуліної й хоча б 2-3 інші?

Крім загальної статті «Києво-Печерська алвра», варто дати бодай мінімальні довідки про кожну з її пам’яток архітектури, що охороняються державою. Якщо споруду вже визначено як пам’ятку й занесено до відповідних списків, обійти її мовчанкою не можна.

Довідник міститиме інформації з історії вулиць. Бажано було б підібрати кілька будинків з особливо барвистою історією (чергування інституцій, що їх займали, якісь драматичні події тощо) й дати статті про окремі будинки як такі.

Треба перевірити й дати всю літописну топоніміку. Книжка вийде саме до 1500-річчя міста, тому цей сюжет мав би бути вичерпаний.

1. Я вже перейшов, таким чином, до пропусків. Справді, дуже дивно, що в реєстрі немає таких суттєвих позицій, як «Історіографія Києва», «Путівники по місту», «Бібліографування історії Києва», «Київ у художній літературі», «- в екслібрисі» (таку статтю міг би написати відомий колекціонер Ростислав Ів. Олексіїв: 123098 Москва, Д-98, Абонементный ящик 417), «- на поштових марках», «- у листівках», «- у медалях». Чи не слід дати хоч найкоротші довідки про істориків Києва Берлинського, Закревського, Іконнікова, Щербину, Ернста? Це ж не новий путівник планується, а видання енциклопедичне.

2. У різні часи в Києві існувало безліч товариств: орнітологічне, любителів природи, любителів астрономії, київських лікарів, фізико-хімічней фізико-математичне, психіатричне, польське медичне, дитячих лікарів, «Киевское общество распространения русского печатного слова», «Киевское общество распространения просвещения и грамотности», Культурліга, Київське товариство друзів миру […]».

Енциклопедії «Київ», розрахованої на такий широкий масштаб, не видано й досі. Так само, попри появу постанов щодо видання серії «Реабілітовані історії» досі не організовано редакційно-видавничої групи для підготовки ключового тому «Київ».

Бібліограф Федір Кузьмович Сарана, власне, й був тією людиною, що звів мене з Кудрицьким. Уже розпочали друкувати валовий текст енциклопедичного довідника (не пригадую, скільки було вже сторінок), – я приніс Анатолієві Вікторовичу свої додатки. І він прийняв героїчне рішення: зупинив валовий текст, мене трохи зачекали, і Кудрицький своєю рукою загнав до тексту три сотні моїх заміток.

Певних, сказати б, технічних труднощів завдавали співробітникам УРЕ розбіжності в українських і російських текстах: видання виходило двома мовами. На прізвищах це майже не позначалось і в межах одного тому гасилось, але в Головній редакції все-таки було помітно серйозну ідеологічну боротьбу.

Ще 1961 року у нью-йоркському видавництві «Пролог» Володимир Кубійович і Василь Маркусь блискуче зіставили перевидану за незалежності «Енциклопедію українознавства» з бажанівською «УРЕ» [8]. Кубійовичівська витримала випробування часом, – бажанівською вже не користуються. Коли Анатолій Вікторович дав мені словник останньої, і я почав додавати до передбаченого й санкціонованого матеріалу статті, яких офіціоз намагався не помічати, Ігор Миколайович Верба зустрів мене «вітанням»: «Сєргєй Івановіч, Ви врєднєйший чєловєк!»

Натомість Кудрицький охоче брав у мене статті про Нарбутового учня Павла Ковжуна, що надав небаченої краси галицькій книжці ХХ ст., фундатора українського мультиплікату Вячеслава Левандовського, розстріляного письменника й живописця Григорія Олексійовича Коваленка, репресованого книгознавця Григорія Коляду та інших діячів. Певною перемогою можна було вважати навіть статтю про першого антрепренера першого київського театру Антонія Жмійовського, на життєпис якого я щойно натрапив у міському архіві.

Кудрицькому приносили аркуші чергових томів УРЕ, і він буквально не лишав у них живого місця, намагаючись надати тексту людського обличчя. 2 червня 1980 року було здано до набору енциклопедичний довідник «Київ», що був його давньою мрією. 1981 року він вийшов у світ. Тут були 284 мої замітки і – «Група київських молодих письменників» (с. 152), «Диліжанси» (с. 164), «Олімпіада 1913» (с. 436), «Слово», видавниче т-во (с. 555), «Сяйво», укр. приватне вид-во (с. 582), «Українська державна Академія мистецтв (УДАМ)» (с. 619-620), «Микільсько-Ботанічна вулиця» (с. 383), «Паньківщина», (с. 452», «Тарасівська вулиця» (с. 583), «Халтуріна Степана вулиця» (с. 659).

1982 року довідник вийшов російською мовою. Тут з’явились нові статті – «Із змісту: «Календарь, адресная и справочная книга г. Киева» (с. 215), «Киев», том из серии «История городов и сел Украинской ССР» (с. 224), «Киев теперь и прежде» (с. 224), «Киевский месяцеслов на лето от Рождества Христова 1797» (с. 246), «Київ», путеводитель под ред. Ф.Эрнста (с. 257), Латинский квартал (с. 308), Маркова Голова (с. 340), Музей деятелей науки и искусства Украины при ВУАН (с. 363), Музей Украины: Собрание П.П.Потоцкого (с. 364), Пик 1500-летия Киева (с. 435), Стрелецкий переулок (с. 533), Украинского научного языка институт (с. 580), Украинское ботаническое общество (с. 580), «Часослов» (с. 640)».

Далі почалась підготовка до нових видань. До Кудрицького приходили працювати після роботи фундаторка Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва Людмила Проценко, знаменитий диригент Іван Гамкало, видавничі працівники Лєна Замостян, чиє ім’я прикрасило тепер один з корпусів Могилянки, Микола Лабінський і я. Ця група фактично й створила довідник. Я взяв участь у кількох виданнях як один з наукових консультантів. Анатолій Вікторович сказав мені якось, що до нього приходив співробітник КГБ з конкретним питанням, на якій підставі він поставив у «Києві» моє прізвище у такому високому статусі і що він йому відповів.

Але вершинне досягнення А.Кудрицького як видавця-енциклопедиста – це друге видання тритомового «Українського радянського енциклопедичного словника» [9]. Воно містило найбільший відсоток гасел з україністики. і мінімум тодішньої ідеології.

Пам’ятаю зустріч наукової громадськості в Будинку вчених з Данилом Струком, наступником В.Кубійовича, який видавав англомовну п’ятитомову «Encyclopedia of Ukraine». Там друкувались нові статті з моїх улюблених тем – «Library Science», «Museums», «Photography», «Preservation of Historical and Cultural Monuments», «Narbut H.», «Lozovsky Oleksander». В Америці разом із Струком ми надрукували статтю про псевдоніми емігрантів, якими я тоді захоплювався [10]. Дати київської зустрічі не пригадаю.

Ми сиділи поруч із Кудрицьким. Він і промовець (Струк) були крайніми представниками української енциклопедистики. Анатолій Вікторович не розігрував ролі господаря, сидів мовчки. Він добре розумів, що не має жодних перспектив, жодних нових проектів, жодних коштів.

1999 року мені довелось підписати й некролог Д.Струка [11].

Олександр Рибалко: «Пам'ятки України»

В Інституті історії України я ніколи не входив і не входитиму до вченої ради. В «Енциклопедії історії України» – ні до Редакційної ради, ані до Редакційної колегії. Пригадую, згідно першого видання проекту «Словника «Енциклопедії історії України» (К., 1999), мені було замовлено статтю «Бібліографія історії України» на 1000 знаків. У фаховій енциклопедії це виглядало не дуже пристойно, але автор виконав те, чого від нього вимагали. Для третього тому (2005) я домігся вміщення статті «Історична бібліографія» (40 тис. знаків; Том 3. С. 553-560). У новому виданні «Словника» (2007) зазначено, ніби для першого тому замовляли статтю «Бібліографія історії України» на 6 тис. знаків. А кажуть, навіть всемогутні боги не в силі «бывшее сделать не бывшим».

Але «Пам'ятки України» стали моїм улюбленим виданням. Уперше – статтю «Михайло Бойчук і проблеми монументалізму» – я надрукував там ще 1988 року. Потім пішли матеріали, що утворили цілий цикл розвідок і матеріалів, об’єднаних певним настроєм та цілком певною ідеологією, – про діячів Розстріляного відродження – мистецтвознавців Федора Ернста, Стефана Таранушенка, Поліну Кульженко, Сергія Гілярова, пам’ятки УАПЦ 1921 року в Києві, пожежі київської Публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років, про дружній гурток Георгія Нарбута й Вадима Модзалевського «Сторінками загиблого діаріуша», про видання Кам'янець-Подільської художньо-промислової профшколи 1921-31 років – «Білі круки подільського друкарства», «Масони і Україна», «Соціальна революція в СРСР і пам'ятки Золотоверхого Києва».

Крім цих, менших і більших етюдів, як казав би Таранушенко, йшли публікації джерел, текстів із пам’яткоохоронної тематики, серед яких «Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків» і спогади Надії Геппенер про Всеукраїнське музейне містечко, нарешті, рецензії, зокрема на альбом Василя Галайби «Київ, якого не стало». Все це – про втрати культурерї спадщини ХХ століття, про її велич, її нищення та про її репресованих діячів. Ми з Олександром Леонідовичем обговорювали навіть можливість видання цього циклу окремим томиком. Таким самим грубим зошитом, у тих самих параметрах. А сьогодні я пишу до видання, що продовжує цю тему – нищення української культури і загибель самого Олександра Леонідовича.

Характер і профіль журналу був однозначний – це був науковий часопис. На наше щастя і наш глибокий жаль, БУВ. Можу навіть сказати, ДВІЧІ БУВ. Можливо, більше, аніж тільки науковий (а ще ж і просвітницький, адже його з насолодою міг читати будь-який нормальний український інтелігент), але принаймні анітрохи не менше, аніж науковий, бо в тогу нинішніх проффесорів (sic) любить рядитися хіба той, кого так боявся Д.Мережковський, – «Грядущий хам».

Науковий часопис «Пам'ятки України» створив Олександр Леонідович Рибалко.

Створив укупі з генеральним директором Павлом Ігоревичем Рудавським.

Разом із секретарем Антоніною Василівною Жихорською та бібліографом Вірою Юхимівною Карпенко вони складали монолітну редакцію, що працювала однаково дружно й плідно і на бульварі Шевченка, і на Андріївському узвозі, в тому будинку, де мешкав о. Анатолій Жураковський, нарешті, в Лаврі.

Науковий часопис виник у такій іпостасі якось відразу, можливо, тому, що формувався у їхніх головах і серцях протягом усього їхнього попереднього життя, коли вони тільки готувались до цієї справи. Вони якось підійшли одне до другого, і їхню справжність відчули автори, їхні однодумці – Володимир Александрович, Віктор Вечерський, Ігор Гирич, Володимир Ленченко, Ольга Пламеницька, Ірина Преловська, Костянтин Тищенко, Тетяна Тимченко та ще інші, інші. Я пишався, що причетний до такого видання, якого ми доти не мали, як не маємо й тепер. Був не декоративною особою, а зробив кілька добрих справ. Але як інакше, інтенсивніше ми повинні були діяти, якби знаття… Ми розраховували на дальшу дистанцію…

Не турбуюсь, що хтось там мої емоції криво витлумачить, бо за ними його смерть – його, головного редактора. Швидко сформувалися дуже ділові й дуже відверті стосунки – задля якоїсь мети, вищої за нас обох.

Я приніс йому на бульвар Шевченка, де хор Вірьовки, початок статті про Черкаський музей часів Дмитра Бочкова, мовляв, це профільний для нього пам’яткоохоронний, причому абсолютно свіжий матеріал, але він мав смак і вибрав статтю про масонів. Згодом стало очевидно, що він мав рацію.

Навпаки, спершу Рибалко не хотів друкувати мені «Соціальної революції», – казав, що це матеріал з конференції, має лекційний характер і не схожий на розвідку. – «Але якщо Ви як член редколегії наполягаєте…». – «Так, наполягаю…», – наважився сказати йому я. І знову більше до цього ми не повертались. Він побачив, що цю статтю справді треба було друкувати.

Здавалося, я давно відвик, аби мене креслили. Як відомий екстреміст Юлій Шелест, він креслив немилосердно, і навіть не один раз. Але коли я читав його екзерсиси, – сповнювався до цієї самовідданої людини несподіваного почуття подяки. Він докладав неймовірних зусиль, щоб МОЯ стаття стала ще краща, і вона загравала барвами, яких сам я в ній перше не бачив. Якісь дивні такі стосунки.

Протягом довгого, такого вже довгого життя я спостерігав у редакціях, тим більше видавництвах, до яких ходу не мав цілковито, самих наїжачених до мене колаборантів. Тим-то мені було дивна й малозрозуміла його очевидна до авторів симпатія. Спершу я здивувався, коли почув із рурки: «Ви давно нічого не давали. Подивіться, цього року ще нічого не було». Потім я сам став заходити, не сподіваючись на якийсь підступ.

А наприкінці минулого року пролунало два дзвоники, й були дві дуже довгі, страшні розмови. Я не розумів нових реалій його життя й почав його запевняти: «З вашого боку це не повинно скидатися на піжонство, якийсь каприз. Ви знаєте, скільки важить те, що Ви робите. Не зважайте ні на що, стійте до кінця». Але коли він передав мені ксерокопії тих страшних документів, що з'явились в археографічному щорічнику [12], у грудях похололо. Я зрозумів, що чинити щось було запізно, але відбулося ще страшніше. Його не стало за кілька годин того самого дня, як відійшла моя мама, і я не був на його похороні. Не був на дев'яти днях, ані на сорока.

Хто працював у відкритих фондах західних бібліотек, наприклад, в університеті Урбани-Шампейн, штату Іллінойс, не міг не звертати уваги, наприклад, на товстелезні нідерландські томища, що виходили, умовно кажучи, від 1920-х років. Протягом десятиріч вони з'являлись і з'являються в однаковісінькому форматі. Це вражає.

Тепер можемо зіставити кілька чисел «Пам'яток України», що вийшли з одних рук.

2009. № 162. Висота – 40 сантиметрів.

2016. № 221. Висота – 11 сантиметрів.

2016. № 223. Висота – 31 сантиметрів.

Більше ні про що говорити.

Примітки

1. Їм присвячено розвідку «Доля української національної аристократії» // Генеза. Кн. 1 (4). К., 1996. С.132-148.

2. Сіверщина в історії України: Зб. наук. праць. Вип. 3. К.; Глухів, 2010. С. 263-281.

3. Докладніша версія цієї статті: Нарбутова доля (Молода гвардія. 1970. 20 червня. № 118 (2516). С. 4; Пор.: Селівачов Мих. Після війни…: Спогади. К., 2015. С. 140

4. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. Том 2: Втрати культурної спадщини. Дрогобич: Коло, 2013. С. 749-761

5. Белоконь С. Неизвестная статья В.К.Лукомского о Г.И.Нарбуте // Геральдика: Материалы и исследования: Сб. научных трудов. Л.: Гос. Эрмитаж, 1987. С. 42-52.

6. Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.

7. Кудрицький А.В. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 3. К., 2006. С. 106 (Янковська Оксана).

8. Кубійович Володимир, Маркусь Василь. Дві українські енциклопедії. [Нью-Йорк:] Пролог, 1961. 147 с.

9. Український радянський енциклопедичний словник : В 3 т. / АН УРСР ; Редкол. : А. В. Кудрицький та ін. 2-е вид. К., 1986–1987. Т. 1–3.

10. Складімо новий словник псевдонімів! // Свобода. 1990. 19 червня. Ч. 115. С. 4. Підп.: Данило Гусар-Струк, Сергій Білокінь.

11. Пам'ять вченого // Літ. Україна. 1999. 1 липня. № 26 (4842). С. 8. У співавторстві.

12. Останні документи Олександра Рибалка (7 грудня 1950 – 5 січня 2009) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 16 / 17. К.: Укр. письменник, 2012. С. 722-724 (= Укр. археогр. збірник. Том 19 / 20).