Публікація 2-ї частини спогадів

Сергій Білокінь

Як уже сказано, другу частину спогадів присвячено Центральній Раді. Тут розповідається про події від вересня 1916 року по вересень 1917-го. Уривається текст на середині речення.

Щоб опублікувати другу частину, я мав тоді на руках лише копію з машинописної копії Н.Світличної. Робити публікацію з неї не хотів. Що стосується ориґіналу, себто копії з авторського рукопису, то він лишався у того самого лікаря, який, мабуть, несвідомо, зробив все для того, щоб спогади про Центральну Раду у світ не вийшли. Як казала одна старушка, «думайте в лучшую сторону». Замість повернути рукописа власниці, у якої він його узяв, він почав вигадувати якісь сюжети – один недоладніший за другий. То – ніби дав на схов особі, “яка раптово померла”, тоді ще комусь до Борисполя, ще щось інше – у цьому роді. Довелося підключити всіх спільних знайомих – Євгена Сверстюка, Євгена Пронюка, покійну нині Галину Зубченко, але чоловік як затявся. Обманюючи, уникаючи зустрічей, намагаючись підсунути – не кажу про рукопис – замість машинопису 1920-30-х років (аркуш на 16 сторінках) одну з копій 1960-х років (аркуш на 24 сторінках), лікар протягнув цілий рік.

У публікації утворилась довжелезна пауза, яка, правда, пішла в мене на підготовку приміток, я робив їх за своїм примірником. На облогу пішло багато сил і здоров’я. Побачивши, що не викрутиться, він нарешті віддав ориґінал, що пролежав у нього так довго, і то в два прийоми: майже все 30 травня 1989 року, а 10 червня ще додатково – аркуші 4, 73-74, 76-101, яких спершу чомусь бракувало. Чи хоч тепер склалася цілість, я не знаю [22]. Все сказане прикро характеризує приватні збірки як тип сховищ, хоча, можливо, йдеться не так про них, як про характеристику зтероризованого суспільства.

Від тих подій зберігся відпуск мого листа до М.Г.Кошеля:

«У Києві. 12 квітня 1989 року.

Шановний Миколо Григоровичу!

Можливо, Вам буде цікаво ознайомитись із текстом однієї з приміток до “Споминів” акад. Михайла Грушевського, що йдуть у восьмому номері журналу “Київ”:

56 Дальший текст споминів обіймає час від переїзду з Казані аж до літа 1917 року. Власниця машинопису В.С.Ткач близько двадцяти років тому дозволила ознайомитися з цим фрагментом лікареві М.Г.Кошелю, який дав змогу зняти з нього копію Н.О.Світличній. Ориґінал Варварі Степанівні він досі так і не повернув, і під час підготовки цієї публікації не представив його для звірки, вимовляючись протягом року різними “причинами”. Мушу відтак подати текст за копією з копії Н.Світличної, яку я зробив близько 1970 року. Вона має дві паґінації – 287 і 62 сторінки машинопису.

На першій сторінці вгорі праворуч авторська нотатка: “Вішлі, 12.І.1922 я зачав се писати на бажання Маринці. На випадок друку треба дати провірити по інших матеріалах і викинути, що, може, ще не подається до друку”.

Зміна цього тексту лежить цілком у Вашій волі.

З повагою (підпис).

Лишаю за собою право показувати цього листа спільним знайомим».

Зрешою, морока, якої я зазнав від пана Кошеля, не йде в порівняння з тим клопотом, що назрівав на Банковій. Як розповів мені Курас, від нього вимагали офіційної реакції. З «законною гордістю» він запевнив мене, що дав «виважену» і, зрозуміла річ, не дуже правдиву відповідь, мовляв, у партархіві він жодних матеріалів про Грушевського не має. Невдовзі виявилось, що партархів не такий уже й бідний на грушевськіану [23].

Я особисто бачив по «ящику» інтерв’ю з Кравчуком. Його прямим текстом запитали, як влада ставиться до статті про Грушевського в «Літературній Україні», і він відповів, мовляв, «ми з автором працюємо». Це формулювання мене обурило, бо мене тоді нікуди не викликали, а інакшого розуміння слова «працюємо» я тоді не припускав.

Тим часом наставав момент, коли в журналі «Київ» мало вже йти продовження «Споминів» – про Центральну Раду. Після виразно негативної реакції ЦК не просто продовжити розлогу публікацію «Споминів», а й перейти до періоду державної самостійності було нелегко, тож Петро Мойсейович знову звернувся до Федора Шевченка. Так у журналі до того самого, зрештою, матеріалу з’явилась нова, ще одна передмова, у якій формулювання Ярослава Дашкевича [24] незвичайним чином поєдналися з оцінками Сарбея й Симоненка [25]:

«Федір Шевченко, доктор історичних наук, член-кореспондент АН УРСР.

Шлях, що завів на манівці

Вартість «Споминів» акад. М.Грушевського, найвизначнішого історика України [26], – поза сумнівом. Зберігся рукопис по суті випадково, досі про цей твір видатного вченого в літературі не було жодної згадки, тож можна тільки вітати ініціативу редакції журналу «Київ», який дав першу частину цього коштовного людського документу до рук читача.

Зараз чимало редакцій вдаються до передруків уже опублікованого. Коли ж твір друкується вперше, з рукопису, як-от у даному разі, – значення такої публікації, як то кажуть, на порядок вище.

Особливо коштовна та частина рукопису, де розповідається про період Центральної ради. По-перше, М.Грушевський, її голова, був і найбільш поінформований у її справах. По-друге, зараз можна з певністю сказати, що в усій мемуарній літературі про цей історичний епізод ніхто не написав краще й докладніше за М.Грушевського. Прагнучи до об’єктивності, він показав і слабку соціальну базу Центральної ради, й ті особливості її природи, що завели її з часом на політичні манівці.

Повернувшись з Москви до Києва, М.Грушевський повів активну громадсько-політичну діяльність. Він був одним із ініціаторів створення Центральної ради, яку очолив. Центральна рада діяла у відповідному узгодженні з Тимчасовим урядом, який очолював О.Керенський. Після перемоги Великої Жовтневої революції Центральна рада стала на шлях непримиримого противника встановлення Радянської влади на Україні. Про ці спрямування діяльності Центральної ради досить наочно свідчить зміст «Споминів» М.Грушевського.

Це перша публікація цієї частини «Споминів» М.Грушевського. В творі наведено досить широке коло фактів, які свідчать про хід подій на Україні в 1917 році, а також про позиції, що її займали різні діячі та й сам автор «Споминів».

В радянській історіографії приділялася увага подіям, які відбувалися в 1917 році на Україні, зокрема позиції та діяльності Цетральної ради. Науково-критичне використання відомостей, почерпнутих з «Споминів», дає можливість для докладнішого викладу подій, а також поглядів та діяльності М.Грушевського. Цим питанням слід приділяти належну увагу, і сприятиме цьому публікація в журналі «Київ» названих «Споминів» М.Грушевського» [27].

Звертає увагу тонке нюансування звичайних слів, що набирають в автора значення термінів. У тексті прозвучало поняття «коштовний людський документ», частина рукопису, присвячена Центральній раді, у нього не просто цінна, а й «особливо коштовна». Виходить, спомини вчений начебто й похвалив, підвів до висновку, що друкувати матеріал потрібно, але зробив найважливіше для цеківського читача – сказав, що тодішня незалежність – «історичний епізод», сказав про «слабку соціальну базу Центральної ради», яка була «непримиримим противником Радянської влади», більше того, переніс у заголовок (!) поняття «заводити на манівці» (пригадаймо його вживання в СРСР як звичайний стереотип).

Більше того, радянська історіографія виступає в нього як певна непорушна чи непохитна твердиня, до якої мають пристосовуватись і з якою повинні співвідноситися нові фактографічні масиви. Це вона оцінює нове для себе джерело, причому оцінює не як щось винятково цікаве, разюче, а багато простіше: «наведено досить широке коло фактів». Ніякої сенсації, – увага подіям, що відбувалися в Україні 1917 року просто «приділялась», можна звузити навіть: «зокрема позиції та діяльності Центральної ради».

Маю враження, що у використанні псевдонаукового, по суті не історіографічного, а політологічного суржика шановний Федір Павлович досяг справжньої досконалості. З теоретичного боку, для багатьох істориків можуть зберігати й досі наукову вагу його міркування, що не окупація, а саме «особливості природи Центральної ради» призвели до її падіння. Думаю, в редакції такий текст ніхто не наважився редаґувати, хоч у ньому пройшли неможливі й не дуже грамотні вирази «ці спрямування», «противник непримиримий», а «Велика Жовтнева революція» загубила обов’язковий складник «соціалістична», що до перестройки було просто неприпустимо. Трохи дивно виглядає хіба наголошення на тому, що Центральна рада діяла в узгодженні з Тимчасовим урядом, адже цю думку можна було сприймати як загальне місце. Але головне в цій передмові читалося між рядків: друкувати можна.

Що стосується редактора, то він однозначно сприймав публікацію «Споминів» Грушевського як досягнення журналу, про що заявив в україномовній контрпропагандистській газеті, яку читали, на жаль, в усьому світі [28].

Другу частину було надруковано у 8-11 числах журналу “Київ” за 1989 рік. Разом, у десяти числах (чотири, чотири й два) було опубліковано повний текст з кількома незначними купюрами, які мені зробили в редакції, наприклад, одне підрядне речення, що мало антиросійський присмак. Тоді таке ще не проходило. Зав. відділом публіцистики Вадим Решетилов, колишній начальник Українського республіканського відділення ВААПу [29] викреслив начебто й невеличку 94-ту примітку про масонство. Зняли тексти третього й четвертого універсалів, які на той час в Україні ще не публікувалися. Як я згодом зрозумів, універсали мав оголосити інший автор, не я [30]. Нагадаю, – ішов 1989 рік. Щербицький помер 15 лютого 1990 року.

Зараз на черзі книжкове видання, для якого треба закінчити увесь коментар, а там, лише в другій частині одних імен 336. Ситуативні коментарі – окрема проблема. Крім того, в кількох місцях, де текст явно деформований або й пропущений, тоді я не все вгадав.

При цій нагоді згадаю, що з примірника останнього видання «Ілюстрованої історії України» (1921) з бібліотеки Інституту історії 1990 року було зроблено фотомеханічне перевидання в Естонії (два невеличкі томики у м’якій шоколадній палітурці) [31]. Здається, тираж не зберігся: промотор видання Олександр Коваленко розповів колись, що за браком коштів він не міг забрати наклад, і його було знищено. Для моєї післямови там залишався один листочок з двох боків, які я й заповнив. Шкода, звісно, що так мало. Бібліографові Борисові Грановському таке видання невідоме. No comments.

Того самого року ту першу статтю про Грушевського було передруковано у «Радписівському» збірнику [32], а у «Веселці» вийшла збірка «Предок» [33].

Примітки

22. “Прочитайте знову тую славу!” / [Інтерв’ю з Галиною Клід, Кітченер, Онт., Канада] // Укр. вісті. Детройт, 1989. 9 липня. № 28 (2856). С. 3; Те саме // Укр. голос. Вінніпеґ, 1989. 21 серпня. Ч. 34; Білокінь С. Те, що писалося до шухляди // Вечірній Київ. 1989. 6 листопада. № 255 (13770). С. 2.

23. Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М., М.С.Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. К., 1993. 320 с. (НАН України ; Ін-т укр. археографії).

24. Дашкевич Я. Про Михайла Грушевського: Доповідь на засіданні т-ва “Спадщина” // Зустрічі. Варшава, 1989. № 19. С. 188-197; Його ж. Хто такий Михайло Грушевський? // Наука і культура: Україна. Щорічник. К., 1989. Вип. 23. С. 192-201; Його ж. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури. Вид. 2, випр. і доп. Львів, 2007.

25. Klid Bohdan W. The Struggle Over Mykhailo Hrushevs’kyi: Recent Soviet Polemics // Canadian Slavonic Papers. Vol. XXXIII. 1991. March. № 1; Клід Богдан. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Укр. історик. Том 28-29. Нью-Йорк, etc., 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111); 1-4 (112-115);

26. Пряма цитата з Дашкевича. Вираз, до якого тоді ще не звикли.

27. Київ. 1989. № 8. С. 102.

28. Перебийніс Петро. Якщо це «гласність», я проти такої «гласноссті» / Розмову вів О. Бондар // Вісті з України. 1989. Грудень. № 50 (1600). С. 4.

29. Письменники Радянської України, 1917-1987 : Біобібліогр. довідник / Авт. -упор. В. К. Коваль, В. П. Павловська. К. : Рад. письменник, 1988. С. 505.

30. Див.: Чотири універсали / Упоряд. В.Д.Конашевич; Передм. М.Жулинського. [К.:] Добр. т-во любителів книги, 1990. 16 с. (Сторінки історії; Вип. 1).

31. Грушевський Михайло. Історія України. [Кн. ] II. Факсимільне видання в двох книгах. Таллінн: Вид. виробництво “Кярп”, 1990.

32. Що залишимо у спадок ? Про наболіле: Нариси, статті, інтерв’ю. К.: Рад. письменник, 1990. С. 131-150.

33. Грушевський М. Предок: Із белетристичної спадщини Упорядкуання, піляслово та примітки С.Білоконя. К.: Веселка, 1990. 247 с.