Дискусія. 2

Ульяновський В.І.

Шановні колеги! Коли я читав цю роботу і був експертом у висновках і читав автореферат, у мене виникло дуже багато різних емоцій і запитань як у науковця, тому що мій підхід трошки інший, можливо, він трошки нагадує підхід Володимира Арнольдовича. Але пізніше, коли я почав готувати ці питання і враження, я зрозумів, що в них можна загубитися, вони такі дріб”язкові в порівнянні з тим, що в принципі ця людина зробила за все своє життя, вона дуже довго йшла до цього. І тоді я вирішив, що в даному випадку – унікальному випадку – треба судити про людину і про її весь велетенський доробок, який вона зробила за свою творчу діяльність. Потім я згадав у принципі, що ще, будучи студентом і аспірантом, бігав на всі лекції С.І., і якщо би не було цих лекцій, то, очевидно, не було би дуже багато таких позицій, які зародилися у мені персонально і тих людях, які ходили на ці лекції незалежно від свого віку, статусу і так далі, тобто я думаю, що С.І. за багато десятиліть своєї діяльності в принципі зробив набагато більше, ніж частина, включаючи, може, й мене, частина тих докторів, які написали грубезні книги науковою мовою, зробили великі там висновки і так далі. Ці книги читають тільки вузькі спеціалісти, знають про них ще менше людей. Якщо поставити на вагу нас, суто науковців, кабінетних вчених, той доробок, – добре, не буду узагальнювати, – який зробив я, – і поставити на вагу те, що зробив С.І. за все своє життя, то я впевнений, що, звичайно, його доробок переважить все. І коли в ті часи деякі сучасні видатні вчені, які хочуть стати член-корами і академіками, хвалили партію, – тепер вони хвалять так само незалежну Українську державу, то С.І. завжди займав одну й ту ж саму позицію. І його громадянська позиція заслуговує на те, щоби врешті-решт він отримав вчений ступінь за всю свою творчість. Я на кінці хочу процитувати один документ, який нещодавно виявив в Вашому колишньому архіві наш доцент Юрій Сорока. Це записка, складена в ЦК Компартії України:

«Газета «Літ.Україна» 21 липня 1988 р. опублікувала статтю молодшого наукового співробітника Відділу наукової інформації по суспільних науках АН УРСР, кандидата філологічних наук С.І.Білоконя «Михайло Грушевський».

Публікація присвячена одній з найбільш визначних і складних постатей в укр. буржуазній історіографії, одному з головних ідеологів і керівників буржуазно-націоналістичної контрреволюції М.С.Грушевському (1866-1934).

Стаття написана на низькому професійному рівні. Автор наводить чимало біографічних фактів, показує науково-організаційну роботу М.С.Грушевського. Однак не розкрита історична концепція вченого, еволюція його поглядів на історію України, її місце в історичному процесі. Відсутня оцінка його відверто націоналістичних поглядів. Більше того, автор намагається приписувати М.С.Грушевському виразно інтернаціоналістські ідеї.

Зовсім обійдена політична діяльність М.С.Гр. як голови Центральної Ради, ідеолога бурж-но-націоналістичної еміграції, його боротьба проти встановлення на Україні влади Рад. Поверховий, однобічний підхід, ігнорування принципів історизму призвели до необ”єктивного зображення М.С.Грушевського як історика і політичного діяча, до замовчування, а по суті обілення його помилкових позицій.

Слід підкреслити, що останнім часом статті, які публікує газета з цієї важливої тематики, вражають низьким професійним, багато в чому дилетантським рівнем.

Звертає на себе увагу і те, що редколегія газети «Л.У.» неохоче йде на контакти з професійними істориками. Так, тривалий час не публікується критична стаття докт. іст. наук Г.І.Марахова на публікацію про М.П.Драгоманова.

З огляду на викладене вище вважали б необхідним:

- дати гостро критичну оцінку останніх публікацій газети «Л.У.» в газеті «Радянська Укр.»;

- звернути увагу партійного комітету Спілки письменників України на низький ідейно-теоретичний рівень ряду публікацій газети «Л.У.» з питань історичного минулого, суспільно-політичної проблематики;

- обговорити на партійних зборах газети «Л.У.» факт публікації даної статті;

- розглянути питання про доцільність публікації нарисів С.Білоконя про М.С.Грушевського у ж-лі «Київ».

Зав. від. науки і учбових закладів ЦК Компартії України Ф.Рудич

Зав. відд. пропаганди і агітації ЦК Компартії України Л.Кравчук.

Зав. відділом культури ЦК Компартії України Б.Іваненко».

Ніхто інший, як С.І.Білокінь, підняв питання про творчість Грушевського, і от за ту велику дискусію, яка влаштована була С-м Ів-чем Білоконем, за велику кількість його публікацій, за громадянську позицію, за виховання цілого покоління істориків, філологів, тих, хто любить і шанує свою землю і Україну, я вважаю, що сьогодні попри недостатню наукову базу, недостатнє опрацювання і цілий ряд всіх недоліків С.І.Білокінь заслуговує присудження йому вченого ступеня доктора історичних наук.

Сохань П.С. Спасибі Вам.

Кулінич І.М. Але про Грушевського в свій час ЦК замовляв статтю Шевченку Федору Павловичу «Чому повернувся Грушевський на Радянську Україну?»

Мицик Ю.А. Марочкіну колись забороняли його статтю про Мазепу. Що, Марочкіну ступінь давати, Васі?

Сохань П.С. Ми зараз же не обговорюєм цю статтю, дорогенький мій. Будь ласка.

Грицак Я.Й.

Я сьогодні вже виступав як офіційний опонент і я, звичайно, не наважився б брати вдруге слово, якби не впала теза, на яку не можу не реаґувати, про те, що дисертація С.І.Білоконя не є науковою і що це не є наука. Я хочу запитати, які ж критерії науковості. Але хочу сказати і свою позицію про цю роботу. З того, що я сьогодні заслухав під час обговорення, з тих питань, які сьогодні задав Володимир Арнольдович, можу сказати, що в його розумінні, – можливо, я помиляюсь, нехай він спростує, – в його розумінні добра історична наука – це добра історична наука ХІХ століття, наука Джамбаттіста Віко, Геґеля, Ранке і таке інше. За цими категоріями, за цими критеріями очевидно, дисертація С.І.Білоконя не повністю вміщається в розуміння науковості. Але я можу сказати, я працюю з питаннями історіографії і питанням кризи історичної науки, що ця парадигма в науці є далеко не домінуючою, ця парадигма зазнала краху ще на початку ХХ століття, і що стверджувати зараз категорично, що є наука історії – це брати на себе надто велику відповідальність, вважати себе, не знаю, ну, геніальним на рівні Броделя, може, й більше. Тому що зараз в науці існує стільки різних парадигм, стільки різних трактувань, що є наука, чи взагалі історія є наукою і наскільки вона є наукою, чи соціальні науки є наукою чи навіть фізика й математика є науковою, тому що виявляється, що навіть в фізиці й математиці результати дослідження залежать не тільки від властивостей об”єктів, але й від науковця самого. За такі відкриття не знімають званння доктора наук, а дають звання лауреата Нобелівської премії. Згадую відоме відкриття з галузі хімії початку 1970-х років.

Отже, що я хочу сказати в кінці? Якщо ставити вчену раду перед вибором, чи дисертація С.І. є наукова, очевидно, ставимо ці питання, що є наука і які критерії, які парадигми ми поділяєм. Якщо ми поділяємо категорії й критерії ХІХ століття, очевидно, можемо робити один висновок, якщо ми поділяємо критерії й категорії кінця ХХ-го чи, як сперечаються історики, навіть уже початку ХХІ століття, категорії є інші. На мою думку і на моє глибоке переконання, це є наукова дисертація, це є наукова робота. І, може, вже в кінці скажу фразу, яку я дуже люблю, цитат із історика, якого, певно, ніхто не буде піддавати сумніву в нефаховості, який сказав ось таке, що тільки погані історики вдають, що вони пишуть об”єктивно. Кожен добрий історик повинен признати собі суб”єктивності. Дякую.

Мицик Ю.А.

Можна, я скажу? Все-таки я вважаю, це вчена рада. Вона вже, хоче чи не хоче, в межах законодавства визначає, що є дисертація, а що є публіцистична робота. Почнемо з цього. Я не говорю про різні школи, різні течії там. Ніхто не сказав, це актуально, цим треба займатись, це заборонена була тема. А оскільки робота винесена на захист як джерелознавча робота, пробачте, а в заголовку цього навіть немає, і дуже слабо це відбито у висновках, прочитайте автореферат уважно. Розділ третій – це суцільна історія, скажем так, ну, історія ЧК, історія репресій. І поясніть мені, чому ми говорим, репресований той, репресований той, були сількори, це не є джерелознавство. Це є умови, в яких створилися оці джерела, це, такий аспект, звичайно, має бути в цій роботі, це без сумніву, але є такі поняття, як класифікація джерела, як достовірність, як, скажімо, репрезентативність і ціла маса критеріїв, яким визначається, це робота джерелознавча чи історична. Все-таки робота заявлена не по історії України, не по історії Росії, хоча СРСР мала право так іти, а робота джерелознавча. Звідсіля є певні вимоги, сумніви, тому що, коли читаєш, наприклад, результати, які стверджуються, із тих пунктів, тільки два говорять про джерелознавство. Все інше – еволюція терору розкрита, говориться, кого чистили, ну, це не є джерелознавство. Переконайте мене, будь ласка, в тому, що це джерелознавство.

Ну, тут є історія ЧК, історія репресій, історія громадянська, конкретно історична, історія подій, факти. Це не є, скажімо, в тому плані, як ми звикли, як ми знаємо, що це є джерелознавство як спеціальна історична наука із своїм механізмом, своїм апаратом, своїм тим, тим, тим, тим. Я можу ще сказати, що в рефераті, скажімо, вказуються роботи, які от не входять в «перечень» ВАК”у, там є, наприклад, «Кур”єр Кривбасу», і там є стаття, яка не стосується прямо цієї теми, це євгеніка, скажімо. Це, скажімо, так, журнал «Жовтень», тези. Я допускаю, що монографія капітальна, я не ставлю під сумнів. Але я говорю, що ця робота, на мою думку, не зовсім або мало збігається з тим, що є джерелознавство. Оце я хотів сказати. А говорити взагалі, так сказать, ті теорії, там, ніхто не ставить, що репресії були. Але не є відкриттям автора, як він пише, що це, значить, він відкрив, що це, значить, було по заданію Політбюро. Це й козє понятно, як кажуть, пробачте за таке слово. Ясно, що з Москви оця імперія формувала ці кадри чекістів, вони мали директиви, про голодомор, за ним іде автор. Так що тут треба тоді подивитися, де дійсно він зробив плюс, а де дійсно він повторив те, що було зроблено, а де дійсно він, скажімо там, встановив форму (?), це прекрасно, а де дійсно він не потягнув там, де є класифікація.

Сохань П.С. Ясно. Ярослав Романович.

Дашкевич Я.Р.

Так чи інакше, перед нами всіма стоїть питання, як голосувати на раді. Іншими словами, це стоїть питання нашого чистого сумління. Я не хочу забирати багато часу. Тут вже говорилося про те, що С.І. давно заслуговує на звання доктора історичних наук, і це цілком справедливо. А одночасно ставиться питання, що треба було би захист ще відтягнути. Бо йому треба переписати, дописати, переписати, ще раз затверджувати, ще одну експертизу, другу, третю, десяту. То, може, такі дві протирічні вимоги ми ставити не будемо до дисертанта? Або він заслуговує на звання доктора історичних наук, або він, не відомо вже чому, не заслуговує. Це мабуть, перше питання такого морально-етичного характеру, яке стоїть перед нами.

Друге питання, чи за цю роботу він заслуговує звання доктора історичних наук? Тут було сказано, що це не наукова робота. В останній час я переглянув кілька десятків робіт, виданих на Заході, виданих із різних позицій, і я повинен сказати, що робіт, написаних у чистому позитивізмі, від якого ми перескочили до сучасних течій, є дуже й дуже мало. Але ніхто не ставить під сумнів їхньої науковості. Я думаю, що це наукова робота, і її автор заслуговує вповні, після колосальної роботи, яку він провів з джерелами, заслуговує звання доктора історичних наук.

Сохань П.С. Дякую.

Дашкевич Я.Р. Третє питання. Я хочу, щоби сумління, принаймні в мене, було чисте.

Кулінич І.М. Тобто Ви відповіли на своє запитання, чи фальшива, чи правдива?

Дашкевич Я.Р. Так.

Кулінич І.М. Значить, правдива?

Дашкевич Я.Р.

Ні, до того я ще дійду. Чи робота є джерелознавча? У нас якось зафіксувався такий стереотип, що джерелознавство – це має бути по пунктах. Ось є такі види джерел, ось є питання, критерії достовірності, а ось ми можемо поділить ті цидулки, які йшли із ЦК і нижче, а потім із КГБ йшли кудись, на такі й такі-то категорії джерел, і це буде джерелознавство. А якщо всі ці критерії застосувати на практиці і побудувати на тому високо наукову роботу, то це вже не джерелознавство. Я не знаю, як відповісти на це протиріччя, але мені здається, що треба в джерелознавстві розрізняти теоретичну сторону і практичну сторону. А для нас, для істориків України на сьогодні, вибачаюсь, практична сторона є набагато важливіша, бо вона повинна розкрити те, чого ми не знаєм.

Дальше питання, чи робота є правдивою. Ну, я можу сказати, що в 1950-му році я не займався історією, але це було 13 чи 14, чи 15 років після Великого Терору, і я зустрічав тих людей, які пройшли це, починаючи від секретаря ВЦИК”у України Буценка, від брата Бухаріна, від жінки Яґоди і так далі, і так далі. Те, що написано тут, є набагато менше, що було насправді. І про це нам, мабуть, треба пам”ятати. Так що робота є правдивою. І врешті, може, останнє питання, чи ця робота є вкладом в українську історичну науку. Дай, Боже, щоби у нас більше було таких робіт. (Оплески)