О. О. Петровський

Сергій Білокінь

Папери Політики, серед них і рукопис згадуваної вище промови я одержав з рук О.О.Петровського. З приємністю перечитую свої спомини (2005):

«Я підтримував стосунки із своїм шкільним учителем Олександром Олександровичем Петровським, про якого розповів у своїй книжці про Павла Потоцького. Одного разу зайшов до нього, – він передав мені стос паперів, що походив з дому М.Грушевського. Серед документів XVII-XVIII ст. були автографи Григорія Політики, зокрема промова на спільному зібранні шляхетства у Глухові, яку Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» за копією. Коли я запросив завідуючого відділом Миколу Петровича Візиря оглянути ці речі, він сказав мені, що й не думав, аби на руках таке ще зберігалось» [13].

Настав час опублікувати цей рукопис і розповісти його історію докладніше. Користуюсь нагодою, щоб розповісти докладніше і про свого вчителя. Це цікаво ще й тому, що дає інформацію до історії приватних збірок ХХ ст. На жаль, тривання в часі приватної частини української культурної спадщини досліджувалось поки що не досить, хоч бувало предметом щонайдокладнішого спеціального вивчення [14].

Як уже зазначено, в цій історії чималу роль відіграв мій шкільний вчитель Олександр Олександрович Петровський [15] (29 ХІ 1901, Тифліс – 26 ХІІ 1984), про якого я раз-у-раз згадував на сторінках монографії, присвяченої видатному українському музейникові Павлові Платоновичу Потоцькому. 1926 року колишній генерал підписав угоду, якою передав свою збірку в дарунок українському уряду в особі Наркомату освіти УСРР. У червні 1927 року сім ваґонів музейного майна загальною вагою 38 тонн було перевезено до Києва.

1917 року, за Тимчасового уряду, О.О.Петровський служив у полку “безсмертних” Олександрійських гусарів, що зформувався 1783 року з Далматського й Македонського реґулярних полків. Його досі не опублікований начерк історії гусарського полку зберігається в одного з його учнів – археолога В.І.Назарчука. Військовий історик за покликанням, у 1925 – 29 роках, себто аж до його посадки у справі акад. Платонова, Петровський листувався з військовим істориком Г.С.Ґабаєвим.

Ґабаєв познайомив молодого історика з генералом. З 1 травня 1931 року до осені 1933-го Олександр Олександрович займав у Музеї України посаду лектора. В атмосфері адміністративних нагінок, а тоді й чекістських репресій підримував з Потоцьким дружні й довірливі стосунки. Допомагав йому зокрема у справах комплектування музею. Із штабу 15 стрілецького корпусу заходами Петровського і його колеги С.В.Дурова з книжкових завалів, на які перетворилась дореволюційна книгозбірня, до музею надійшло понад 1500 книжок і брошур, розбитих журналів тощо.

Загалом Петровському в заповіднику не велося. У звіті бригади з обстеження роботи Всеукраїнського Музейного містечка (16 липня 1931 року) зазначено: “До цього часу збірка [Потоцького] не використовується в належний спосіб, [вона] відкрита раз на п’ятиденку та не забезпечена належним екскурсоводом, через що иноді екскурсії переводить сам Потоцький, що ні в якому разі не припустимо» [16]. І у висновку про музей: «Деякий лекторський склад не відповідає своєму призначенню (приклад – Потоцький)” [17]. У будь-якому випадку кар’єра Петровського у заповіднику не могла бути тривала. В акті Комісії для обстеження Всеукраїнського музейного містечка від 27 червня 1933 року зазначено: «Петровський О.О. – службовець, позапарт[ійний], осв[іта] середня, лектор 2 раз[ряду]. Звільнити з роботи як чужого» [18].

Потоцький домагався протилежного. Можливо, саме в ці місяці він зі свого боку склав “Памятную записку о нуждах Музея Украины (Собрания Потоцкого)”, де можна прочитати: “О лекторе Петровском – не только снять с него напраслину, но и сохранить его как оч[ень] полезного работника ” [19].

За кілька років Павла Платоновича Потоцького було ув'язнено. Він помер від побоїв у Лук'янівській тюрмі, а дружину і її сестру (онучок поета-партизана Дениса Давидова) большевики розстріляли. Онук генерала опинивсь у Воркутлаґу.

За німецької окупації на власні кошти Петровський викупив у букіністичній книгарні два товстелезні й дуже важкі альбоми зі збірки Потоцького – ориґінальні світлини царських парадів, “смотрів” часів Александра ІІІ та Ніколая П. Одержавши листа з адресою від сина Потоцького Сергія Павловича, що перебував (зокрема за німців) на еміґрації в Болгарії, повідомив його про долю генерала й членів його родини, що лишились в СРСР.

Безпорадний у кар'єрному відношенні, Олександр Олександрович залишив низку наукових праць – “Справочный алфавитный словарь по родословию русских войск (упраздненные части)”, де докладно простежено переформування гарнізонних військ та резервних частин. Цикл розвідок присвячено історії гусарів. Серед них “Краткая история русских гусар” з додатком “Алфавит замечательных гусар XVIII-ХХ ст.” (понад 300 біографій), а також «Боевое прошлое Александрийских гусар 1776-1917 гг.» та «Памятка Александрийского гусарского полка». Він створив також чимале за обсягом популярне зведення «Военный быт в русской литературе XVIII-ХХ столетий: Исторический очерк”. Допоміжне значення має його праця з києвознавства – довідник “Войска, стоявшие в Киеве с XVIII в. до 1917 г.” [20], що досі теж лишається не виданий.

У повоєнні роки як ґрунтовний знавець історії Росії, Петровський користувався загальною пошаною. Його запрошували до різних київських музеїв атрибутувати батальні картини [21]. У музеї російського мистецтва він виявив батальні картини Г.Шукаєва, Л.Лагоріо, В.Мазуровського, І.Владімірова, Ф.Рубо, що походили зі збірки Потоцького.

Він узяв активну участь у створенні музею-фортеці “Косий капонір” (вересень 1971). На кіностудії ім. Довженка консультував кілька історичних фільмів. Зрідка друкувався в місцевій пресі [22]. Серед його знайомих був і відомий музейник Іван Гончар.

Олександр Олександрович зробив чимало фактографічних виправлень до праці В.Л.Модзалевського «Малороссийский родословник» (К., 1908-14), але перелік його зауважень ще не опубліковано. Лишилась неопублікована й призначена для газети його замітка про Потоцького.

Петровський створив історичний кабінет у київській середній школі № 45, де протягом багатьох років провадив широку просвітницьку діяльність. Численні учні протягом десятиріч зносили йому рідкісні книжки й старовинні речі. Чимала бібліотека та збірка пам'яток воєнної історії після його смерті розпорошилися. Рештки паперів зберігаються нині в Національному музеї історії України.

Примітки

13. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 210. У цьому виданні прізвище Політики відтворено за інерцією через «е».

14. Иконников В.С. Фамильные и частные архивы и библиотеки в России // Иконников В.С. Опыт русской историографии. Т. I. Кн. 2. К., 1892. С. 1072-1349.

15. Климова К.І. Нові матеріали до вивчення воєнної історії Росії XVIII – поч. XX ст. з архіву київського воєнного історика О.О.Петровського // Деякі основні напрями вдосконалення діяльності музеїв на сучасному етапі: Тематичний збірник наукових праць. К., 1990. С. 54-62; Завальна О.М. Фонд військового історика Петровського в архіві музею // Національний музей історії України: Його фундатори та колекції. К., 1999. С. 53-59; Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 9-13, 15-16, 25, 39, 73, 170, 184, 189, 192, 209-211, 220, 268.

16. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 678. Арк. 3.

17. Там само. Арк. 7.

18. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 49.

19. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 21.

20. Климова К.І. Нові матеріали до вивчення воєнної історії Росії. С. 54-62.

21. Пор.: Дмитренко А. З когорти славних: [Про портрет Д.Рєзвого] // Веч. Київ. 1959. 21 березня. № 68 (2401). С. 4.

22. Напр.: Петровський Ол. Тормасов, Кутузов і Милорадович у Києві // Веч. Київ. 1962. 9 серпня. № 187 (5516). С. 4.