Історіографія

Сергій Білокінь

Наведений нижче текст можна вважати добре відомим, оскільки його було опубліковано уже в першому річнику «Киевской старины», у жовтні 1882 року [1]. Але тодішній редактор журналу Феофан Лебединцев мав на руках не оригінал промови, а лише її копію, тож запропонував на її автора двох кандидатів:

«[…] относительно личности автора [речи] мы можем допустить предположение, что это был один из двух выдававшихся ораторов того времени: или М.В.Скоропадский [2], бывший генеральный подскарбий, ставший жертвою интриги Теплова, или не занимавший никакого уряда, рьяный патриот, Политика [3] (sic)» [4].

Тим-то, якщо хтось і звертався відтоді до цієї пам'ятки, то належного місця в соціально-політичній історії XVIII ст. ані вона сама, ані ідеї, що в ній містяться, ще не зайняли. Все-таки Феофан Лебединцев висловився однозначно: «Во всяком случае, речь имеет несомненное историческое значение, и, как памятнику такого рода, мы и даем ей место на страницах нашего издания» [5].

Мало сказати, що йдеться про пам’ятку безсумнівно загальнонаціональної ваги. Після Орликової конституції, староукраїнський текст якої виявлено в державному архіві буквально кілька місяців тому, це один з найважливіших національних маніфестів.

Наш випадок особливий тим, що протягом двох з половиною сторіч рукопис зберігається у приватних руках, де й перебув усі соціальні катаклізми. Тривання в часі приватної частини української культурної спадщини досі майже не досліджувалось, хоч бувало предметом щонайдокладнішого спеціального вивчення [6]. Чи не перший заторкнув цю проблему Ігор Гирич [7].

Міркуючи про авторство промови, гетьманці, природна річ, віддавали перевагу першому кандидатові. Напередодні війни В.Кужім видавав «Орган української державницької думки» п.н. «Нація в поході». Тут було надруковано ось цей уривок:

«Скоропадський Михайло. З «РѢчи о поправленіи состоянія Малороссіи» (1750).

Кому-ж — треба нещастя України приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших та прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті ставні воїни, перед якими тремтіли многі европейські та азійські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які вкінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках, майже на очах батьків наших і наших. Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любови Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших чести і хісна, зберіть усі сили ума вашого, підкріпіть їх патріотичним запалом і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя» [8].

Року 1972 «промову Михайла Скоропадського» було ще раз надруковано в гетьманській газеті «Батьківщина» [9]. Крім виразного підзаголовка «Зразок патріотизму» було подано ще таку характеристичну довідку:

«Михайло Скоропадський (1697-1758), небіж гетьмана Івана Скоропадського та пра-пра-дід гетьмана Павла Скоропадського. За гетьманування Кирила Розумовського був генеральним підскарбієм (міністром фінансів), перевів реформу скарбовости України та упорядкував скарбову систему. У своїй промові на зборах він розглядав нещастя України та їхні причини».

Зазначено, що текст подано за альманахом «За велич нації» (Львів, 1938. С. 57-58). Підпис: (пс).

1992 року талановита дніпропетровська дослідниця Тетяна Федорівна Литвинова висловила припущення, що автором цього тексту був не Скоропадський, а «прогресивний консерватор», як вона висловилась, Григорій Політика [10]. Загалом його постать в науковому світі відома [11], але організатори науки його явно недооцінюють. Йому досі не присвячено жодної монографії, жодного дисертаційного дослідження. Немає й збірника його власних праць.

Але ще наприкінці 1970-х років рукопис Політики став відомий вченим. У біографічній довідці про учня М.Грушевського Василя Денисенка дослідник Микола Кучеренко сказав про його сина: «Завдяки Ігореві Васильовичу було врятовано і передано науковцям багато цінних матеріалів з документальної спадщини Михайла Грушевського» [12]. Про що йдеться?

Примітки

1. // Киевская старина. Том IV. 1882. Октябрь. С. 119-125.

2. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 4 : П-С. К. : Типо-Лит. «С. В. Кульженко», 1914. С. 663-665. Скоропадський Михайло Васильович (бл. 1697 – 2 І 1758, Глухів), генеральний підскарбій (1741-53). Др. 1) княжня Уляна Юріївна Четвертинська, онука гетьмана Самойловича, 2) (з 1725) Прасковія Данилівна Апостол (+ 1731), 3) (з 1747) Марфа Степанівна Ширай (+ 1764).

3. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 4, 1914. С. 118-121. Політика Григорій Андрійович (1725, Ромни – 27 ХІ / 8 ХІІ 1784, СПб.), громадсько-політичний діяч, письменник. Др. Олена Іванівна Гамалія. В українській совєцькій, тим пак російській історіографії прищепилось помилкове написання його прізвища – Полетика. Не виключено, що воно пішло від його сина, діяча пізнішої епохи, людини виразно конформістської ідеології, а також від петербурзьких перекладних праць самого Григорія Андрійовича. Осип Бодянський та Григорій Милорадович (Чтения ОИДР. 1858. Т. 3. С. 71), еміґраційні дослідники Василь Чапленко (Про одно прізвище // Нові дні. Ч. 130. Торонто, 1960. С. 20) та Сава Зеркаль (Політика чи Полетика // Новий літопис. Вінніпеґ, 1962. Липень-вересень. № 3 (4). С. 60-64), а в наші дні київський вчений Ярослав Дзира, нарешті солідний довідник «Історія України : Енц. довідник. Вид. 3» (К.: Генеза, 2008. С. 888) послідовно вживають української форми «Політика» з наголосом на передостанньому складі.Тим-то з усією увагою маємо поставитись і до вибору Феофана Лебединцева.

4. Речь «О поправлении состоянии» Малороссии. С. 120.

5. Там само.

6. Иконников В.С. Фамильные и частные архивы и библиотеки в России // Иконников В.С. Опыт русской историографии. Т. I. Кн. 2. К., 1892. С. 1072-1349.

7. Гирич Ігор. Грушевськіана С.Білоконя або Приватні збірки як культурна проблема // Культурологічна думка: Щорічник наук. праць. К., 2009. № 1. С. 164-168.

8. Скоропадський Михайло. З «РѢчи о поправленіи состоянія Малороссіи» (1750) // Нація в поході: Орган укр. державницької думки. Берлін, 1939. 15 травня. Ч. 6. С. 1.

9. Промова Михайла Скоропадського: Зразок патріотизму // Батьківщина. 1972. 15 липня. Ч. 13-14 (1281-82). С. 1.

10. Литвинова Тетяна Федорівна. До питання про історичні погляди та соціальні ідеали Григорія і Василя Полетик // Історія суспільної думки Росії та України XVIII – поч. ХХ ст.: Міжвузівський зб. наук. праць. Дніпропетровськ, 1992; Її ж. «Прогресивний консерватизм» – випадкове словосполучення чи факт української суспільної думки другої половини XVIII ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. І на пошану проф. Миколи Павловича Ковальського. Дн.: Промінь, 1997. С. 372-385; Її ж. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве второй половины XVIII века // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 2. Дн.: Генеза, 2001. С. 28-64.

11. Дорошенко Дмитро. Огляд української історіографії. Прага: Укр. ун-т в Празі, 1923. С. 28, 30, 44, 47–58, 65, 66; Горбань М. Кілька уваг до питання про автора "Истории Руссовъ" // Черв. шлях. 1923. № 6 / 7. С. 146-150; Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія русовъ» у літературі й науці). Львів; К., МСМХХХІХ. 159, [1] с. (= Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук. Праці відділу українознавства. Том ІІІ); История исторической науки в СССР : Дооктябрьский период : Библиография. Москва : Наука, 1965. С. 431-432; Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. К.: Основи, 1996. С. 121, 160-165, 261; Папакін Георгій. Архів Скоропадських: Фамільні архіви української еліти другої половини XVII-ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських. К., 2004. С. 29, 38, 47, 67, 73, 74, 75, 107, 114, 127, 128, 200, 208, 282; Дзира Іван. Козацьке літописання 30-х – 80-х рр. ХVІІІ ст. К., 2006. С. 48, 161, 401, 527, 528, 541.

12. Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син: (рід Михайла Грушевського). К. : Кий, 2006. С. 332, 638.