ґДодаток ч. 2. Лист Миколи Лівицького
до К.Туркала від 5 серпня 1975 року

Сергій Білокінь

«Моя стаття, про яку згадуєте, з’явилася в пресі уперше в 1955 році, отже 20, а не 30 чи 40 років тому, як Ви пишете. Я вважав, що у тому часі можна вже було про ці справи писати, бо в Україні вже хіба нікому своїми писаннями пошкодити не міг.

Ви вважаєте, що моя стаття була і є «вельми шкідливою».

Чому? Там пишеться про історичне минуле – так, як я про нього знаю. Чому Ви вважаєте, що лише Ви маєте правильний погляд на справу СВУ? Тому, що Ви тоді були в Україні і були одним із 45-ти підсудних? Але ж Ви не належали до провідних осіб: Єфремов, Чехівський, Дурдуківський, той самий Ніковський.

Отже, Ви могли багато дечого не знати, тим більше, що до БУД, як Ви це самі признаєте, Ви не належали. Чи Ви заперечуєте й існування БУД? Ви маєте листа покійного Л.Є.Чикаленка, в якому твердиться, що на еміграції жодної СВУ не було. Це чиста правда. Але на еміграції був БУД (ще кілька його членів живуть), а розв’язаний він був в 1948 році його довголітнім головою бл. п. проф. Б.Ю.Іваницьким. БУД було засновано в Україні, в Києві, в 1918 році. Частина його членів виїхала на еміграцію, а частина залишилася в Україні і продовжувала там своє існування і свою діяльність.

Після 1926 р. при БУД було створено СВУ і СУМ. Про це знаю я і про це знав і бл. п. Л.Є.Чикаленко. Але всі члени закордонного БУД вважали за потрібне заперечувати як існування цієї напівтаємної організації, так і її зв’язок з будь-якими особами в Україні.

Про Ніковського Л.Є.Чикаленко написав Вам правду. Його в 1923 році виключили із закордонного БУД. Але, вернувшись до Києва, він знову придбав до себе довір’я Єфремова й інших, які завжди вважали його за «анфан террібль». Дуже можливо, що Ніковський заграв ролю провокатора. Так тут закордоном і підозрівали. Але чи наявність одного чи й більшого числа провокаторів може свідчити про те, що організація СВУ, а тим більш БУД, взагалі не існувала? Я не вбачаю особливої трагедії в тому, що Ваші і мої думки про СВУ різняться. Ну, що ж, це буде контроверсійна справа, яка такою і перейде до історії. І тому я не бачу причини, чому Ви так хвилюєтесь і, так би мовити, забороняєте мені мати такі, а не інші погляди на справу СВУ. Я написав дуже мало.

Але повторюю, що колись напишу про цю справу в подробицях – як не окремо, то це буде один з розділів моїх спогадів, які я вже почав писати. Нічого не буду писати про те, як та справа виглядала в самій Україні, а лише про те, як на неї задивлялися ми, себто члени закордонного БУД, до якого належали з покійників: мій батько, В.Прокопович, М.Славінський, О.Шульгин, П.Холодний, К.Мацієвич, Р.СмальСтоцький, І.Кабачків, генерали Сальський, Безручко, Удовиченко, Змієнко, Юнаків, Кущ і багато, багато інших. Мене прийняли в БУД в 1934 році».