Вільна історична думка про СВУ

Сергій Білокінь

Дослідники, що опинились поза територією [СРСР], були змушені передусім відтворювати саму джерельну базу, що могла б заступити ті джерела, яких не могли з собою вивезти. За тих умов, у яких вони опинились, джерельною базою могли бути в першу чергу мемуари і в дуже рідкісних випадках також світлини. Так чи інакше, за кордоном було написано чимало текстів, що мають пряме відношення до заявленої теми, але досі лишаються не досліджені.

На основі власних спогадів, а також свідчень інших емігрантів написав свою відому монографію про большевицький масовий терор «Голгота України» [71] статистик і демограф Дмитро Соловей. Один з чільних діячів Мужичої [72] партії, що також опинився в еміграції (підписувався «Ортодокс»), розповів йому в листі про цю партію й СВУ. У книжці можна виявити поклик: «102) Лист Ортодокса за 16.VII 1951 р. Наш архів» [73]. На звороті обкладинки першої частини знаходимо оголошення:

«Інші більші праці автора, виготовлені на чужині: […] Готові до друку: […] 4. Стежками на Голготу. Ч. 2: Рух спротиву та боротьба народу за свободу й незалежність після повалення московсько-большевицькими окупантами в 1919-1921 рр. Української Народньої Республіки.

(Записи оповідань учасників та безпосередніх спостерігачів про конкретні випадки тощо)».

В Америці мешкав учасник процесу «СВУ» Кость Тимофійович Туркало [74], кол. член Центральної Ради, який опублікував досить велику кількість власних спогадів, а також зібрав чимало історичних джерел. Його син Ярослав, відомий хірург та історик Церкви, автор грунтовної монографії «Нарис історії Вселенських Соборів, 325-787» ([Нью Гейвен;] Брюссель, 1974), ту частину його паперів, що перебувала в нього, не зберіг. Натомість іншу частину батькового архіву, яку зберігав інший син – Зиновій, член Президії Національної ради, активіст Селянської партії, – він передав мені.

Серед нотаток К.Туркала про СВУ, датованих 9 грудня 1960 року, переданих через радіо Наумчука в Торонто, знаходимо цікаве міркування:

«У великих статтях, що пішли з середовища теперішнього еміграційного СВУ, тим 45-ом підсудним, яких судили большевики 1930 року, приписується багато більше протисовєтських злочинів, аніж їх закидало їм саме ГПУ – тодішній поліційний орган в Україні. Роблячи це, автори тих статей тільки допомагають большевикам виправдати перед світом свій злочин винищення української інтелігенції й великої кількости українського народу в роках, починаючи від 1928 аж до Другої Світової війни».

У наші часи майже нормативним виданням української еміграції вважаються дві енциклопедії – україномовна Володимира Кубійовича, перевидана у Львові, й англомовна – Кубійовича / Струка, видана в Торонто. Збереглися листи першого з них до К.Туркала, з яких видно, що редакція мала у своєму розпорядженні статтю «Спілка Визволення України», яку підготував К.Туркало, також мала статті авторів, що стояли на позиціях ОУН(б), Г.Васьковича й В.Плюща, але надрукувала зовсім іншу, ліберальну – Яр.Білінського. У листі до К.Туркала В.Кубійович писав:

«Ми розмовляли між собою і (давненько це було) листувалися у справі гасла СВУ-СУМ. Мені добре відомо, наскільки брутальні були до Вас «есвеушники» і [відома] Ваша відповідь в «Українських Вістях» (Ульм). Тепер посилаю на рецензію гасло про СВУ, написане невтральною особою, істориком і професором американського університету (це Ярослав Білінський)» [75].

У своїй статті останній, замість аргументації, запропонував вирішити питання шляхом голосування і зробив такий висновок:

«У літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як орг-ції, а скорше були провокаційною вигадкою ДПУ (В.Голубничий, В.Гришко, М.Ковалевський, Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Р.Саллівант, К.Туркало, П.Феденко), але дехто визнає існування СВУ (Н.Павлушкова, В.Плющ). […] Найправдоподібніше буде припустити, що підсудні на процесі СВУ були укр. патріотами і активно працювали для укр. нац.-культ, відродження 1920-их рр., але вони це робили більше спонтанно, не творячи якоїсь антисов. політ. орг-ції, тим більше такої, що директиви діставала б від укр. еміграції» [76].

У приватній розмові Я.Білінський зізнався, що

«не бачив навіть стенограм запису процесу СВУ-СУМ, які знаходяться в деяких державних бібліотеках на Заході. Не читав також ні писань на цю тему проф. Г.Ващенка, ні проф. П.Курінного, ані історика проф. Н.Полонської-Василенко» [77].

1955 року в американській газеті «Мета» син одного з екзильних високопосадовців, з 1967 року Президент УНР в екзилі Микола Лівицький надрукував статтю «Спілка Визволення України», згодом продубльовану:

«Дехто твердить, що культурно-наукові діячі, з яких складався переважно провід СВУ, взялися, мовляв, не за своє діло, організуючи конспіративно-підпільну організацію, бо не вміли провадити революційну працю; що сама організація була дуже слаба і нечисленна, навіть взагалі фактично не існувала, являючи собою лише коло особистих знайомих. […] Зовсім же дикими видаються думки, згідно з якими СВУ, ніби взагалі не існувала, а була «вигадана» органами ГПУ, щоб мати можливість розправитися з українською інтелігенцією» [78].

Реагуючи на цю публікацію, К.Туркало двічі звертався до Президента УНР в екзилі з листами.

«На цей другий лист я відповіді від Вас не одержав досі. Від того часу минуло вже один рік і два місяці. А оце 17 жовтня я побачив Вас у церкві в Нью-Йорку на 82 вулиці. Я привітався й запитав Вас, чому Ви не відповіли мені на другий лист. Ви сказали, що Ваш перший лист може правити за відповідь і на другий мій лист. Тоді я запитав Вас, чи й тепер Ви переконані, що СВУ таки була. Ви з великим притиском відповіли: «Глибоко переконаний». На цьому наше побачення й закінчилося тоді в церкві» [79].

Важливу роль надавали і в Україні, й за кордоном сюжетові з листом Левка Чикаленка до С.Єфремова. У трактуванні Д.Заславського це виглядало так:

«Контр-революционная организация, в которую входили видные украинские деятели науки и литературы, была козырем в нечистой игре известных заграничных политических кругов. Недаром всполошились украинские социал-демократы в эмиграции. Они пробовали отрицать переписку с Ефремовым и другими. Близость этих социал-демократов к польскому правительству бросала свет на характер переписки. Но увертки Садовского и Чикаленка не помогли. Ефремов подтвердил, что такая переписка велась» [80].

Цінність паперів Туркала полягає також у тому, що вони фіксують моменти, які більше в жодному джерелі не відбилися:

«Дуже прикрий і неприємний епізод був із «листом» Л.Чикаленка під час допиту Й.Ю.Гермайзе. Його прокурор запитав, як він розцінює Чикаленкового листа. Гермайзе відповів, що такого листа не було. Тоді запитали С.О.Єфремова, і той відповів, що лист був. Пізніше, у перерві, коли я розмовляв із своїм давнім, іще від 1912 року, приятелем Йосипом Гермайзе, повз нас проходив С.О.Єфремов. Гермайзе спинив його й запитав: «Скажіть мені, Сергію Олександровичу, чи справді був лист від Чикаленка?» – «Ні.» – «То чому ж ви сказали, що був?» – «Отаке написав, і тепер немає вороття», – махнув рукою С.О. і пішов далі» [81].

Небезпечний, більше того, скандальний сюжет із закордонними зв’язками підказав організаторам процесу з офіційного видання винувального висновку у справі СВУ, що вийшов накладом 500 примірників, третій розділ «Зовнішня орієнтація СВУ» взагалі вилучити [82].

Важливий для сучасних істориків лист з грудня 1962 року, який одержав К.Туркало від Левка Чикаленка. Наводжу його так само в додатку.

У Німецькому містечку Гайдамарі в околиці Франкфурта на Майні, далеко від скупчень емігрантів оселились публіцист Володимир Карлович Лобуцький [83] (1908-1973) і його дружина Наталя Петрівна Павлушкова [84], племінниця академіка Єфремова і сестра Миколи Павлушкова. Ми зустрічалися двічі (1992 та 1994). Наслідком цих зустрічей стало кілька тек паперів, а також конспекти наших розмов і один відеозапис. Наталя Петрівна розповіла мені зокрема, що перших арештували приятельку її брата й її саму, за нею хлопців, а вже трохи згодом і дорослих – самих діячів СВУ.

Нині це знаходить потвердження за джерелами. За щоденником С.Єфремова, її узяли 8 квітня 1929 року:

«Зникла Ляля. 3 квітня пішла до подруги вчитися – і не вернулася. Всі ці дні шукали її повсюди, заявляли скрізь – і ніякого результату. Перша думка, звичайно, що її арештовано на вулиці, бо до подруги вона не дійшла, але ж ГПУ завіряло, що її там нема. Сьогодні, нарешті, після оповістки в газеті ГПУ призналося, що вона таки там» [85].

В офіційній довідці зазначено: «Водворена под стражу» 16 квітня 1929 року.

Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України» [86].

Запис у щоденнику Єфремова від 18 травня:

«Вернувся з Академії, пішов обідати – і наскочив на трус у Миколи. Чомусь мене не затримали, як усіх інших, але до 1-ої години ночі я не знав справи, бо після трусу лишено було в квартирі засідку, зняту лиш опівночі. Микола не вернувсь додому, – очевидно, його арештовано в ГПУ, куди він поніс передачу для Лялі. Нове «дітозгубництво» [87].

Запис, зроблений наступного дня:

«Виясняється, що вчора вдень була ціла низка трусів та арештів між Миколиними знайомими студентами. Отже, це не випадкове, а організоване «дітозгубство». Забрано між іншим обох Матушевських» [88].

Послідовність київських арештів:

травня 18 – Б.Матушевський, М.Павлушков

липня 3 – В.Дурдуківський, Ю.Трезвинський

липня 4 – О.Гребенецький

липня 17 – В.Чехівський

липня 21 – С.Єфремов

липня 23 – А.Ніковський, Н.Токаревська

липня 24 – М.Чехівський

липня 27 – Й.Гермайзе.

У першому числі журналу «Місія України», що виходив як орган Головної управи Спілки Визволення України, редакція оголосила, що 1946 року Олекса Калиник [89] ініціював відновлення СУМ, а на початку 1950 року стала потреба відновити СВУ.

Важко не помітити, що 5 березня 1946 у пристуності Г.Трумена Уїнстон Черчіль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі в м. Фултоні, Міссурі, що, вважається, розпочала холодну війну. У редакційній передмові до «Місії України» зазначено, що Калиник скликав і перепровадив першу нараду в Мюнхені 29 червня 1951 року [90].

Так на еміграції 25 травня 1952 року було оголошено, що Спілку визволення України відновлено [91]. У 1953 та 1964 роках під грифом «СВУ» було видано два збірники матеріалів [92], у яких брали участь Василь Косаренко-Косаревич [93], Петро Курінний [94], Василь Плющ, Наталя Полонська-Василенко та інші. Крім того, видавався журнал «Місія України» (1957-1975, разом 32 числа) і окремі бюлетені. На жаль, публікації, що вийшли із середовища еміграційного «СВУ», зовсім ніяк не документовані.

Несподіванкою для всіх – в Україні, в Москві й за кордоном – була поява книжки Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу». Коли автор передав за кордон рукопис, її видав журнал «Континент» [95].

Відгукуючись на нього, Пресова служба ЗП УГВР повідомила, що книжка мала з’явитись друком у видавництві «Смолоскип».

Уривки з тексту передавали закордонні радіостанції. І далі:

«У той же час, посилаючись на ті документи, автор висуває погляд, що не лиш процес СВУ і СУМ був звичайною провокацією КГБ (тодішнє ДПУ), але що по суті такі українські організації, як дієві політичні сили не існували […] До речі, автор виявляється песимістом теж в оцінці сучасного руху опору в Україні, коли пише в передмові до своєї праці м.ін. таке: «У нас точнісінько, як казав Тарас: «Від молдаванина до фіна – на всіх язиках все мовчить».

Все мовчить! Нема дисидентів! Нема борців! Мислять інако – всі, і мовчать теж усі! А вже приписування обвинуваченим діячам культури «терору проти керівників партії», «плянування повстання проти влади рад», пов’язання зі зовнішніми силами та подібне – все це, каже автор, було виготовлене в кухні КГБ» [96].

Ініціатори «відновленої» СВУ сприйняли книжку Снєгірьова як провокацію КГБ. Публіцист американської «Свободи» М. Платковський прореагував на свіжі публікації тих днів:

«Яке враження виникає, прочитавши хоч цей маленький уступ твору Снєгірьова? Ну, от собі більші чи менші «п’янички», «картьожники» щось там нарікали на совєтську владу. […] Це ж наклеп на видатних українських діячів, яких замучила Москва! Тому мимоволі виникає питання, чи не має рації Головна Управа СВУ на еміграції, вважаючи твір Снєгірьова провокацією КГБ? Ну, так, але яку підставу для цього мало б КГБ? Підстава звичайно знайшлася б. По-перше, пишучи про ті давні часи, робиться закид не сьогоднішньому КГБ, а сталінському ГПУ. По-друге, виставляється тут у смішному вигляді українських патріотів. А, значить, ніхто тоді за українську національну справу не боровся. «Не було! Нічого не було!» [97]

Українською мовою праця Г.Снєгірьова вийшла в торонтському журналі «Наші дні», окремим виданням – 1983 року [98]. До редакційної колегії видання увійшли: Олекса Веретенченко, Василь Гришко, Мар’ян Дальний, Григорій Костюк та Надія Світлична.

В останньому розділі свої спогади про нього надрукували Віктор Некрасов (С. 471-476), Зінаїда і Петро Григоренки (С. 477-480) та Надія Світлична (С. 481-489). 5 березня 1992 року Н.Павлушкова передала мені свій примірник «Набоїв» з численними критичними нотатками, часто надзвичайно цікавими, зробленими на його берегах.

Н.Павлушкову обурювали стереотипи совєцького кінематографа, рясно розсипані по тексту, наприклад:

«Уявімо собі на хвильку таку сцену. В домі Дурдуківського [нар. 1874 р.] сидять друзі й ріжуться в «дурня».

– З вальта зайду!

– Тобі б, Володько, з твоєю головою – міністром освіти, не менше…

– А я твого вальта – королем, я міністром праці буду!

– А я тебе, Йосько [Й.Гермайзе нар. 1876 р. – С.Б.], тузом!

– Ну-у, прем’єр, Серьога, прем’єр-міністер…

Дурна пародія, скажете, блюзнірство невиправдане? Так от послухайте, як потрапив до цього кабінету на пост міністра внутрішніх справ – головним по ДПУ – Ніковський: «Винувачений А.Ніковський [нар. 1885 р.] викладаючи свої політичні наради з В.Дурдуківським та С.Єфремовим [нар. 1876 р.], на яких обговорювалися перспективи «СВУ», свідчить: «… Пригадую, що в якійсь розмові на політичні теми [підкреслення моє – Г.С.] з Єфремовим, Дурдуківським, Палушковим було зачеплено справу, як би слід було будувати владу, коли б [підкреслення обидва рази мої – Г.С.] українська націоналістична інтелігенція була знову покликана до цього; на питання, чи пішов би я тоді до уряду і взяв би той самий, що мав колись, портфель [міністра закордонних справ – Г.С.], я відповів – ні, на цей раз, коли б до того прийшлося, я пішов би на міністра внутрішніх справ, бо більшовики нас навчили, як треба будувати владу і апарат в країні, і в їх треба вчитися системі твердої влади».

Вірю! Точнісінько так і патякав Андрюха Ніковський, жартівник милий, з друзями Володькою та Сергійком, тільки от при небожі їхньому Миколці Павлушкові краще помовчав би…» [99]

У часовій чи ментальній дистанції читачі в такі тексти не вірять. Вигадану розмову за картами Н.Павлушкова відкреслила й занотувала збоку: «Карт до ігри в нашому будинку не було взагалі і ніколи ніхто не грав». Також вона відкреслила міркування Снєгірьова про Андрюху й Володьку, супроводивши це місце так само слушним зауваженням: «Ніколи таких панібратських назв і розмов не мало місця! Чисто бузувірська нахабна вигадка». Наталя Петрівна відразу прореагувала на фальшивий тон оповіді, як реагували уже в наші часи люди, яким трапляли до рук роздруківки Мельниченкових записів розмов Кучми.

На прикрі стилеві особливості тексту Г.Снєгірьова перший звернув увагу Борис Матушевський у своїх «Зауваженнях» до його рукопису.

«[Сторінки] 28-46. «Гусак»… Багато про нього. Може скластись враження, що це якась махновська чи курк[ульська] банда, особливо коли прочитаєш: «Володька», «Андрюха», «Серега», «язык заплетался», «хлебнули ребята»…Такі вульгаризми до цих людей аж ніяк не туляться. Взагалі цей пародійно-пасквільний стиль викладу варто було б взяти в іншому ключі» [100].

Щоправда, в іншому місці протести Павлушкової вже не такі поважні. Наприклад, Снєгірьов пише:

«Справжній професор Підгаєцький – той, з процесу 1930-го, – разом з лікарем А.О.Барбаром і поетом М.К.Зеровим в Соловках утоплені з баржі» [101].

Цю примітку Павлушкова збоку відкреслила й енергійно заперечила:

«Неправда! Зеров був в кінці 39 поч. 40 р. разом з Вадиком Куренею в Ленінграді, працював в бібліот[еці]. Відомости особисто від Б.Матушевського, що був у мене».

1992 року я вперше в Україні опублікував списки в’язнів, розстріляних в урочищі Сандормох до ювілею жовтневого перевороту. Тут зафіксовано імена Зерова, Курбаса та інших українських діячів, тобто задовго до 1939-40 років [102].

З огляду на автора ці нотатки заслуговують на корпусне видання.

Еміграційна «СВУ» передрукувала окремим виданням 97 публікацій з українських еміграційних видань, спрямованих проти концепції Снєгірьова [103].

Примітки

71. Соловей Дмитро. Голгота України.Част. 1: Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. Вінніпег: Укр. голос, 1953. 288 с.

72. Українофоби-чекісти не хотіли перекладати назву цієї партїї на російську інакше, аніж «Украинская Мужичья Партия» (Пристайко В., Шаповал Ю. Справа „СВУ”. С. 145 та ін.).

73. Соловей Дм. Голгота України. С. 282. Пор. с. 96, 116.

74. Туркало Костянтин (Кость) Тимофійович (1892 – 1979, США), громадсько-політичний діяч. Син священика. Навчався в Кам’янецьПодільській духовній семінарії та Київському політехнічному інституті.

З 1912 друкувався в газеті «Рада». Член Центральної ради (1917-18).

Був ув’язнений ЧК (1921). Після Ол.Дорошкевича головував у київському лекторського бюро в часи українізації (1924-26). Ред. Технічного відділу Інституту української наукової мови (1926-29), ред. мови газети «Пролетарська правда». Викладач хімії київського Інженерно-меліоративного інституту, Медичного інституту, перекладач і редактор ДВУ. Одержав три роки суворої ізоляції, але умовно. Знову арештований 1930-31. 1931-39 перебував на засланні. Перед приходом німців перейшов на нелегальне становище. Виїхав на еміграцію.- Тв.: Словник технічної термінології: Комунальне господарство. К., 1927-28. 172 с. (Вид. 1-2). Підп.: Туркало К. і Фаворський В.; Рец.: Дубровський В. Російсько-український технічний словник // Вісник Інституту української наукової мови. Вип. 1. К., 1928; Сорок п’ять: Спогади з судового процесу СВУ 9.3. – 20.4. 1930 року // Нові дні. Ч. 34. Торонто, 1952. Листопад. С. 4-8, 29-30; Ч. 35. Грудень. С. 7-9; 1953. Ч. 38. Березень. С 9-11; Ч. 39. Квітень. С. 8-9; Тортури. К.; Нью-Йорк: Наша батьківщина, 1963. 202 с.; Спілка Визволення України // Нові дні. 1969. Жовтень. Ч. 237; Листопад. Ч. 238. С. 10-13; Грудень. Ч. 239. С. 7-15; «На Шипкє всьо спокойно» (7-мий Собор УПЦ) // Православний Українець. Ч. 125. 1972. Січень-березень. С. 19-22; Спілка Визволення України: [Відповідь на статтю О.Майданського] // Український православний вісник. 1973. Червень. С. 16-20; Ще кілька слів про Спілку визволення України: [Виправлення помилок Н.Павлушкової] // Нові дні. 1974 Травень; З приводу наклепницької писанини в журналі «Місія України» // Українські вісті. 1976. 30 травня, 6 червня; Спілка Визволення України: [Відповідь на статтю В.Плюща] // Українські вісті. 1976.6-7 серпня; Спогади. Нью-Йорк, 1978. 132 с. – Дж.: Ювілейні дати // Нотатник. 1972. Вересень.

75. Лист В.Кубійовича до К.Туркала від 23 листопада 1976 року.

76. Білінський Я. Спілки Визволення України (СВУ) процес // Енциклопедія українознавства. Том II / 8. Paris; New York, 1976. С. 3006.

77. Під осуд української громадськости // Визвольний шлях. 1978. Кн. V. С. 632.

78. Лівицький Микола. Спілка Визволення України // Мета. 1971. Січень. Ч. 1 (59).

79. Лист К.Туркала до М.Лівицького від 30 жовтня 1976 р.

80. Заславский Д. Наймиты панской державы. С. 43.

81. Туркало К. До тридцятих роковин судового процесу СВУ. Машинопис.

82. Винувальний висновок у справі контр-революційної організації «Спілка Визволення України». [X., 1930.] С. 49.

83. Лобуцький Володимир Карлович (28 ІV 1908, Київ – 15 VІІ 1973, Гадамар, Німеччина), публіцист. Чоловік Нат. Павлушкової. – Тв.: Українські націонал-комуністи : Їх роля у визвольній війні України 1917-1956 рр. Вид. 2. Нью-Йорк; Торонто; Сидней, 1983. Підп.: Наддніпрянець Вол. (= Спілка Визволення України. Вип. 25).

84. Павлушкова Наталя Петрівна (1907, Тула – 17 травня 1997, Гадамар, Німеччина), племінниця С.Єфремова. Росіянка. Студентка Київського худ. ін.-ту. Арештована 3 квітня 1929 р. Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України». У винувальному висновку в справі «Комітету» перераховано 28 осіб, у вироку Колегії ОГПУ 8 липня 1929 р. – 26 осіб (ті самі, крім не притягнутого до справи з огляду на його похилий вік кооператора Мик. Левицького та Павлушкової, якій спершу домагалися 3 років концтабору). – Дж.: ГДА СБУ. № 67213 ФП.

85. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К. : Рада, 1997.С. 752.

86. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 176-177.

87. Єфремов Сергій. Щоденники. С. 765.

88. Там само. С. 765-766.

89. Калиник Олекса Михайлович (30 ІХ 1909, Ромни – 18 ХІ 2001, Лігайтон, Па, США). – Дж.: Свобода. 2001. 23 листопада. № 47. С. 31.

90. Калинник О. Відродження СВУ // Місія України. 1957. Травеньчервень. Ч. 1. С. 2-3.

91. Плющ Василь. Спілка визволення України: її мета та ідеї // Спілка визволення України: 36. 1. Мюнхен, 1953. С 53.

92. Спілка Визволення України: Ідейні основи, історія та матеріяли до пізнання її діяльности на рідних землях. Зб. 1. Мюнхен, 1953. 64 с. Гол. редактор Вас. Плющ. Члени редакції: П. Курінний, Ст. Ленкавський. Рец.: Соловей Дм. Про нові матеріяли до історії СВУ // Вільна Україна. Ч. 2. 1954. С. 52-56; Ч. 3. 1954. С. 60-64; Соловей Дм. Чи СВУ 1952 року, засноване на еміграції, є відновленням СВУ другої половини 1920-их років в УСРР? // Вільна Україна. Ч. 4. 1955. С. 61-64.

Із змісту : Татусь Михайло (18 Х 1893, Північний Кавказ – не раніше 1953). Доля академіка С.О.Єфремова (С. 43-52).

Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади, документи й матеріяли про діяльність. Зб. 2 / Ред. В.Коваль. Ню-Йорк; Мюнхен, 1964. 272 с.

Із змісту : Павлушкова Наталя. Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді : Спогади (С. 20-73), Полонська-Василенко Н., С.О.Єфремов : Спогади (С. 90-100), Горецький Б. Загибель славного роду : Спогади (С. 106-116), Горецький Б. Володимир М. Чехівський (С. 117-124), Полонська-Василенко Н. Михайло Є. Слабченко (С. 125-130), Калиник О. Терор в Україні за Скрипника (С. 174-179), Косаренко-Косаревич В. Сталінське правління в Україні (С. 214-220), СВУ й «культурний обмін» (С. 225-233), Бобровський Ю. Імперіялізм Росії і московський народ (С. 249-258).

93. Косаренко-Косаревич Василь (23 березня 1891, Лани, пов. Кам’янка-Струмилова, Галичина – 30 вересня 1964, Нью-Йорк), публіцист, політичний діяч. 1918 служив у Міністерстві закордонних справ УНР. Член укр. делегації на мирних переговорах 1918 у Бресті. Після війни, на еміграції доповнив студії з інженерних і політичних наук у Берліні. 1943 заарештований гестапо за критику гітлерівської східної політики. Два роки провів у концтаборі. 1952 емігрував до США. Дружина – Ірина Гнатюк, дочка фольклориста Володимира Гнатюка. Дочка Ляля-Христина Гедерсман. – Тв.: Автор праці «Московський сфінкс: Міт і сила в образі сходу Европи» (Ню Йорк, 1957). – Дж.: Василь Косаренко-Косаревич, публіцист і політик помер […] // Листи до приятелів. 1964. Кн. 9/10. С. 61; Цінне поповнення архіву НТШ // Вісник НТШ. Львів, 2000. Осінь. Ч. 24. С. 9.

94. Курінний Петро Петрович (4/16 травня 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен), археолог, історик. Син адвоката, члена Одеської громади. Учень і товариш Д.Щербаківського. Закінчив іст.-філол. фак. Ун-ту Св.Володимира (осінь 1917). Директор Всеукраїнського музейного містечка. Дж.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 457.

95. Снегирев Гелий. Мама моя, мама…: Лирико-публицистическое исследование // Континент. Кн. 11. 1977. С. 11-53; Кн. 12. 1977. С. 163- 209; Кн. 13. 1977. С. 173-203; Кн. 14; Кн. 15. 1978. С. 90-122.

96. Книжка Євгена Снєгірьова про процес СВУ і СУМ – нове свідчення трагедії української інтелігенції // Свобода. 1977. 29 квітня. С. 2, 6. Відгук: Головна Управа СВУ. Дядьки з «Кобзарями» в торбах // Свобода. 1977. 14 травня. Див. також: Некрасов В. И не стыдно? // Новое русское слово. 1977. 28 августа; Туркало К. О статье В.Некрасова «И не стыдно?» // Новое русское слово. 1977. 8 сентября; Протест «Спилки Вызволення Украины» // Новое русское слово. 1977. 21 октября.

97. Платковський М. Антиукраїнські виступи «Континенту» // Свобода. 1977. 12 серпня. Ч. 158.

98. Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. НьюЙорк, Торонто, 1983. 492, [4] с.

99. Там само. С. 121-122.

100. Зберігається в приватному архіві.

101. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 236.

102. Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 9 липня. № 27 (4488). С. 8; 16 липня. № 28 (4489). С. 8; 23 липня. № 29 (4490). С. 8; 30 липня. № 30 (4491). С. 8.

103. Снєгірьов – КГБ і їхні підручні: 36. документів. Ню-Йорк: СВУ, 1977. [2], 244 с.