У СРСР

Сергій Білокінь

За той час, відколи тривають дослідження Биківні, у нормальній країні можна було давно провести систематичні розкопки на місцевості, поховати загиблих і видати капітальний словник-некрополь. Кажу про поховання, оскільки християнська традиція, яка йде з часів Константина Великого, вимагає здійснення чину похорону [207], якого тут ніколи не було проведено. Про це в Клубі творчої молоді на вечорі Курбаса 1962 говорила якась жінка з заплаканими очима: "А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…" [208]

Як відомо, Святіший Патріарх Володимир Романюк (1925-1995), радником якого я мав честь бути, в останні тижні життя говорив про потребу здійснити таке поховання, передусім на Лук’янівці. Про Биківню говорили тоді менше. Як міркував Святіший, у день похорону на кілька хвилин мав зупинитися всілякий рух і мала відбутися загальна покаянна молитва. Користуюсь нагодою, аби звернути увагу на те, що звідси випливає: говорити «похований у Биківні» (чи деінде, коли йдеться про розстріляних «у цій країні») не можна. Насправді жертви большевицького тоталітаризму були тільки віддані землі (відтак це – термін!), закопані, без чину самого похорону. На жаль, систематичних розкопок і справжнього перепоховання тут не проведено досі.

Як відомо, до Биківні, себто щонайпізніше до весни 1937 року, людей закопували на Лук’янівському цвинтарі, поки він переповнився [209]. У биківнянському лісі земельну ділянку «для спецпотреб НКВД УРСР» було відведено й відмежовано 20 березня 1937-го. Все, що там діялося, відбувалося в обстановці виняткової таємничості. Влада здійснювала навіть заходи екстраординарні. Як відзначав Олег Бажан,

«адміністрацію і технічний персонал [Лук’янівського] кладовища, який брав участь у нічних похованнях, згодом було теж знищено. Це сталося в травні 1938 р., відразу після того, як спецслужбами було віднайдено і успішно «введено в експлуатацію» новий могильник для «ворогів народу». 27 квітня та 7 травня 1938 року по звинуваченню у причетності до контрреволюційної повстанської організації заарештовано весь персонал (всього 12 чол.) Лук’янівського цвинтаря. В ході нетривалого слідства було встановлено, що його завідувач П.Воробйов, співробітники П.Омельченко, А.Титаренко, П.Форостовець та ін. «проводили антирадянську агітацію проти заходів радянської влади, вихваляли фашистський лад в Німеччині» [210].

За рішенням Трійки управління НКВД Київської області від 3 та 10 травня 1938 року їх було просто-напросто розстріляно [211]. Інший свідок – Григорій Чорний, який чомусь був звільнений з-під варти, вважав, що лишився живим єдиний.

При цій нагоді скажу, що замітали сліди скрізь. У постанові про арешт Ольги Сергіївни Білецької-Левщенко 28 квітня 1944 року (тобто вже після повернення большевиків) оперуповноважений Брацлавського РО НКГБ Бондарєв написав:

«[…] Белецкая О.С. в 1942 (насправді в 1943. – С.Б.) году неоднократно ездила в гор[од] Винницу специально для того, чтобы смотреть раскопки, проводимые немецкими захватчиками с провокационной целью. После возвращения распространяла антисоветские провокационные измышления о том, что якобы раскопаны трупы людей без вины расстрелянных органами Советской власти, о том, что якобы она – Белецкая нашла в яме шубу арестованного органами НКВД в 1937 году. В подтверждение своей антисоветской агитации Белецкая устроила в церкви специальное погребение, где правили несколько священников. После погребенья Белицкая (sic) у себя на квартире устроила обед, куда была приглашена интеллигенция от всех учреждений Брацлава. На этом обеде Белицкая (sic) также заявляла присутствующим, что ее муж является невинным, которого замучила Советская власть» [212].

Громадський рух за зняття табу з проблеми Биківні почався в короткі роки існування Клубу творчої молоді (заснований 8 березня 1960 року [213]). Невдовзі цей рух захлинувся. А тоді, в обстановці хрущовської «відлиги», у Клубі виникла група ентузіастів ("створено комісію"), де неофіційно збирали матеріали про репресії тридцятих. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає, що вони тоді побачили й почули. Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у підказані їм місця і на землі в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство. Хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили… людські черепи! Єдиний з трьох, хто лишився живий, Лесь Танюк розповідає. «Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року «за зеленим парканом», яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил» [214].

Тепер, коли том за томом виходять у світ Танюкові щоденники, цей момент можна висвітлити багато виразніше. Хвилювання суспільної свідомості було ширше, масовіше й дуже глибоке. Пошук земних слідів Леся Курбаса заводив молодих театральних діячів дуже далеко. Під 2 липня 1961 року Лесь Танюк записав докладну розповідь про свою поїздку з Борисом Головатюком та Василем Вечерським на Соловки [215]. Там побували Леонід Коваленко й Кузякіна. Багато знав Авдюшко – людина, що опинилась на відповідальній посаді директора київського Жовтневого театру. "Його мучить те, що в цих стінах і в цих підвалах – до війни – розстрілювали!.. Тут була служба Мехліса: Авдюшко вимовив це прізвище майже так, як сказав би про Гітлера…" [216]. Близький до Авдюшка був його завгосп, колишній майор А.К.Р.: "Він мене й привів, – розповідає Танюк у щоденнику, – у "святую святих", переобладнану під бомбосховище, кімнату під оркестровою ямою. Нарешті, у неділю, 26 серпня 1962 року Лесь Танюк надзвичайно докладно записав розповідь про свою поїздку до Биківні. Разом з Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича К., який з численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними підрахунками, людей закопували на території чотири чи п’ять гектарів. Трупи привозили 5-6 машин за добу, і в кожній їх було 40-60. У Танюка до війни виходило 420 тисяч душ [217].

Розкручуючи ці сюжети, тодішні молоді митці, провідні діячі шістдесятництва, могли далеко зайти. Ясна річ, напрямок, яким вони рухалися, досвідчені фахівці не могли не обчислити. 28 листопада 1970 року хтось, досі невідомий на ім’я, убив Аллу Горську. Брутальним побиттям було вкорочено життя Симоненкові. Шістдесятництво, а за ним і все українство зупинили на кілька десятиріч.

Починаючи з часів війни, кілька десятиріч комуністична влада запевняла себе й увесь світ, що в Биківні і Вінниці поховані жертви не їхні, а німецькі. Вперше це прозвучало у процитованій заяві Совінформбюро 1943 року. Далі, у 1944–45 роках, тобто безпосередньо після визволення Києва й самої Вінниці від гітлерівців, совєцька комісія у справі воєнних злочинів оголосила биківнянські могили місцем поховання в’язнів Дарницького табору військовополонених, у якому гітлерівці стратили 75 тисяч совєцьких солдатів та офіцерів [218]. Таке рішення комісія ухвалила на тій підставі, що в Биківні виявили трупи, а Дарницький концтабір був розташований за п’ять кілометрів звідти, тобто неподалік.

Динаміку роботи серії биківнянських комісій, навіть самі причини їх організації, досі не простежено. 1971 року, себто напередодні нових арештів, друга урядова комісія знову визнала биківнянські могили місцем поховання жертв гітлерівських окупантів. Тоді ж було переміщено понад 4 тисячі останків [219]. Знов же таки не дуже зрозуміло, навіщо саме переміщення провадилось.

29 квітня 1971 року голова комісії, міністр внутрішніх справ УРСР І.Головченко [220] стверджував у доповідній записці, адресованій ЦК КП(б)У: «Давність поховання трупів визначається приблизно в 28-30 років» [221]. Це означало не що інше, як датування розстрілів 1941–43 роками, тобто саме те, що від комісії вимагали. Для тодішніх ідеологів Биківня була так само табуйована, як тема голодомору.

Року 1987, коли в Москві вже вирувала перестройка [222], третя урядова комісія в Києві підтвердила висновки двох комісій попередніх: у Биківні лежать жертви німецько-фашистських загарбників. Подібно до давніших, це була дуже «представницька» комісія: тодішня номенклатура виставила всі свої кадри. Були призначені всі, на кого номенклатура була здатна. Як уже сказано, до її складу входили: міністр внутрішніх справ І.Х.Головченко (голова), перший заступник голови міськвиконкому М.В.Лаврухін (заступник голови комісії) [223], завідуючий юридичним відділом Президії Верховної Ради Ф.Г.Бурчак, заступник голови КҐБ УРСР Г.К.Ковтун, директор Інституту історії АН УРСР Ю.Ю.Кондуфор (1922–1997) [224], заступник прокурора УРСР С.Х.Литвинчук, секретар Київського міськкому В.І.Михайловський (нар. 1939) [225], начальник Головархіву О.Г.Мітюков (нар. 1923) [226], перший секретар Дніпровського райкому А.О.Мокроусов (нар. 1943) [227], міністр житлово-комунального господарства В.Д.Площанко, київський міський військовий комісар Л.Ф.Селезєнов, заступник міністра культури П.С.Сергієнко, перший заступник міністра охорони здоров’я А.М.Сердюк [228]. Під час роботи цієї, третьої комісії у Биківні було навіщось переміщено ще понад 2 тисячі останків [229].

"Листок прес-служби УГС" (1988) дав свою оцінку цих подій:

"Війна скінчилась, пройшли роки, пісок осідав, його розмивала дощова вода – і вбиті знову нагадали про себе живим. Серед останніх з’явилася особлива категорія людей – золотошукачі, що по ночах ходили до лісу й потайки розкопували могили, шукали золоті коронки. Апогею свого золота лихоманка досягла 1970 року. Влада змушена була вжити заходів: місце колишніх розстрілів було оточене внутрішніми військами, більше місяця до лісу нікого не пускали, а коли війська пішли геть – місцеві жителі побачили в лісі численні сліди розкопок і насипаний із піску пагорб, обкладений сосновим гіллям і обнесений довкола парканом. Поруч стримів фанерний щит, на якому було написано, що на цьому місці буде встановлено пам’ятник жертвам фашизму. В газеті "Радянська Україна" 20 травня 1970 року з’явилася стаття, в якій повідомлялось, що поруч села Биківні виявлено ще одне поховання 3,5 тисяч по-звірячому закатованих фашистами радянських громадян.

Восени 1987 року місце розстрілів знову оточили підрозділами внутрішніх військ. Протягом листопада, грудня, січня, лютого і всього березня військові перекопували пісок, шукали і зносили кістки до загальної ями. На цей раз вивершений піщаний пагорб і все довкола засипали чорноземом і посіяли траву. Пагорб обклали брилами граніту і встановили величезний гранітний куб, на якому викарбувано в центрі великими літерами "ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ", а в самому низу набагато меншими літерами дописано: "Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1943 рр." [230].

Я не пишу історії місцевості. Хочеться сказати головне. Тему Биківні тодішня номенклатура, що персонально розвалювала УРСР-СРСР (ішов перестроєчний 1987 рік), прагнула закрити всіма приступними їй способами. Не встигли вгамуватись пристрасті довкола спорудження нового залізничного вокзалу саме в цій місцевості (на могилах репресованих було навіть спроектовано станцію метро «Биківня» [231]), як 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал «жертв німецько-фашистських загарбників» [232]. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов (нар. 10 квітня 1924, Ялта) [233]. На кам’яній плиті викарбували – ніби на віки! – виразний і однозначний, наведений вище, текст [234].

Хто пригадує стосунки посадовців у ті часи, погодиться, що акції було надано виразно скромного, районного масштабу [235]. Урочистості відкрили вищезгаданий секретар міськкому В.І.Михайловський, Герой Радянського Союзу О.Д.Міщенко, бригадир заводу «Ленінська кузня» Герой Соціалістичної праці П.П.Тарасенко, директор Інституту УкрНДІпроектстальконструкція член-кореспондент АН УРСР В.М.Шимановський. Після них виступили голова Ради ветеранів М.Г.Маркелов, член бюро Дніпровського райкому бригадир Дарницького ремонтного заводу В.Д.Титаренко та письменник П.Ф.Автомонов (нар. 1922) [236]. У тодішній «Табелі про ранги» усім названим особам належали другі, якщо не треті ролі. Як вимагала режисура, були присутні, але не виступали перший секретар міськкому К.І.Масик (нар. 1936) [237] і голова міськвиконкому В.А.Згурський (нар. 1927) [238]. І це був апогей дезінформації.

Оскільки держава мала в руках усі відповідні документи, їй легко було вести перед, в інтересах номенклатури ініціювати вигідні останній заходи.

Тим часом тодішні нонконформісти одержали змогу діяти так, як вважали за потрібне вони. 16 липня 1988 року до Биківнянського лісу приїхали члени Українського культурологічного клубу. Микола Лисенко розповів про свої заходи з розкриття цієї справи:

"Коли я торік (1987 р. – Ред.) побачив ці траншеї, заповнені штабелями скелетів на кількох гектарах, у мені заговорив статистик – я став прикидати, скільки скелетів у висоту, в ширину, в довжину, скільки тут може бути траншей. За такою оцінкою виходило десь 700 тисяч скелетів…" [239].

Треба нагадати, що 1940 року в Києві мешкало 930 тисяч душ [240]. За відомостями А.Амонса, з серпня 1937 по грудень 1938 у Києві та Київській області згідно з актами було розстріляно не менше 16447 осіб, з них у Києві заарештовано 12823, причому близько 3500 актів про розстріл людей на підставі рішень позасудових органів виявити в архівах не вдалося. А.Амонс покликається на дані його особистого архіву [241]. Юрій Шаповал писав про пізніший період: «Вже потім знайдуться документи, що підтвердять: із 1939 по 18 вересня 1941-го таємний цвинтар НКВД прийняв тіла 2563 жертв» [242]. Така наша статистика.

У часи перестройки придушити ініціативу громадськості стало вже неможливо. Пішов потужний широкомасштабний процес, який можна було відтак хіба тільки загальмувати чи, може, очолити. Отже, режимові, по-перше, почало опиратись саме суспільство, і ця обставина відіграла зрештою вирішальну роль. По-друге, звернімо увагу на ті процеси, що відбувались у середовищі тодішньої номенклатури. Саме тут діяли чиновники ідеологічних відділів ЦК КПРС, вищі функціонери, як-от Александр Николаевич Яковлев [243], який згодом напише «оголтело антисоветское предисловие» до російського видання «Чорної книжки комунізму», цілі штати редакцій «Литературной газеты», журналу «Огонек» тощо. Невдовзі з’ясувалось, що в цих впливових московських структурах виявились високо просунуті агенти впливу, які у слушний час почали демонтувати всю систему. Всі вони, всі ці люди й сили, кожен зі свого боку, руйнували СРСР і довели його зрештою до краху. Важко припустити, щоб у тоталітарній державі на цеківських посадах зовсім випадково опинились виразні дурні. У тоталітарній державі нічого випадкового не трапляється.

Відтак в Україні, як і в цілому СРСР, почали формуватись активні організаційні структури, як-от Український культурологічний клуб [244] та «Спадщина», що існувала при Будинку вчених АН УРСР. Нарешті, треба назвати товариство «Меморіал» і Товариство політв’язнів і репресованих. Інтереси всіх цих товариств і клубів охоплювали й історію комуністичного терору. У цих формах давніша внутрішня еміґрація набирала форм новішої опозиції.

Чи не наймасовішим з цих товариств став «Меморіал», організований з ініціативи московських дисидентів і за активної підтримки демократичних сил і урядів Заходу. У короткій історичній довідці, поданій до Міністерства юстиції України, це формулювалось так: «Українське добровільне правозахисне культурно-просвітницьке товариство «Меморіал» було створене як складова частина Всесоюзного «Меморіалу», що його очолював академік Андрій Сахаров. Членом Робочої Колегії Всесоюзного «Меморіалу» від України з початку заснування «Меморіалу» був Лесь Танюк [нар. 8 липня 1938, с. Жукин Димерського району Київ. обл.] [245], який очолив оргкомітет по створенню Українського Товариства. Оскільки «Меморіал» 1987 року був першою громадською організацією, члени якого стали згодом організаторами «Зеленого світу», Товариства української мови, Руху, деяких політичних партій, то сфера його діяльності була багатоаспектна – від організації перших «чорнобильських» мітингів до охорони пам’яток старовини, від реабілітації церков до пошукової роботи щодо репресій і штучного голодомору. З часом «Меморіал» вийшов на свої статутні завдання, віддавши інопрофільні акції новоствореним громадським організаціям» [246].

Установчий з’їзд «Меморіалу» відбувся 4 березня 1989 року. На ньому було прийнято статут і обрано керівництво – правління і сім його співголів у складі: О.А.Деко (Київ), І.М.Доброштан (Донецьк), В.М.Кузнєцов, В.А.Маняк, І.А.Різниченко, Л.С.Танюк (усі четверо – Київ), а також В.Д.Цимбалюк (Одеса). На з’їзді були присутні 364 делегати від 24 областей України. 24 січня 1990 року Рада Міністрів УРСР постановою № 14 зареєструвала Товариство, а приміщення йому надали Спілка письменників (вул. Банківська, 2) та Спілка кінематографістів (вул. Саксаганського, 6). Другий з’їзд «Меморіалу» відбувся в Івано-Франківську 12-14 квітня 1991 року. Разом зі зміною статуту «Меморіал» набув ім’я лицаря української культури Василя Стуса (загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 року [247]). 24 квітня 1993 року відбувся Третій з’їзд, за ним – інші. У складі Товариства «Меморіал» перебували обласні, міські, районні та інші організації. Олександрійська міська організація (голова Вілен Очаківський) була заснована 12 травня 1988 року, Одеська (Віктор Цимбалюк) – 15 жовтня 1988 року. Інші меморіальські організації виникли здебільшого у 1989–90 роках. Київська (Сергій Малєєв) – 7 січня 1990 року [248].

Товариство політв’язнів і репресованих організувалось на зборах, що відбулися 3 червня 1989 року на Львівській площі Києва. У перші роки існування товариство організовувало мітинги, демонстрації та інші заходи на підтримку незалежності України, у День прав людини. Товариство охоплює багато колишніх в’язнів і засланців. З-поміж них найбільше відбув у неволі у польських, німецьких та совєцьких таборах Данило Шумук (42 роки) [249]. Товариство було зареєстроване в Міністерстві юстиції 5 травня 1991 року. 19 грудня 1992 року у Києві на спільному розширеному засіданні проводів Всеукраїнського товариства репресованих і Спілки політичних в’язнів України (засн. 1990 року у Львові) було ухвалено об’єднати їх у єдине Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих на чолі з двома співголовами І.Губкою та Є.Пронюком (нар. 26 вересня 1936, с. Хом’яківка, тепер Тисменицький район Івано-Франківської обл.) [250]. Інституцію співголів скасував П’ятий збір товариства 1994 року. Після проголошення незалежності України метою товариства є національне і духовне відродження країни, розбудова демократичної держави і громадянського суспільства, відновлення прав репресованих, матеріальна і моральна підтримка їх. 22-23 червня 1991 року у київському Будинку кіно Товариство провело Перший Всесвітній конгрес українських політв’язнів (до 1 тисячі учасників). 4-6 червня 1993 року у Жовтневому палаці відбувся Другий конгрес (до 1200 учасників). 7-8 листопада 1995 року у конференц-залі Відділення суспільних наук НАН України відбувся Міжнародний конгрес політв’язнів комуністичних режимів (до 400 осіб). За рекомендацією конгресу провід Товариства скликав 21 березня 1996 року установчі збори Українського національного комітету з організації Міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарних режимів. З 1992 року виходить щорічник Товариства «Зона» (досі вийшло 18 книжок). 1992 року було створено науково-методичну раду (перший голова – д-р біологічних наук Микола Щербак, + 27 січня 1998 року), у якій працювали вчені Н.Вірченко, М.Роженко, С.Білокінь та ін. З ініціативи Миколи Роженка з 1992 року Товариство проводило щорічні «Липневі читання» (відбулося 12 засідань). На 1999 рік обласні організації Товариства існували в усіх областях України, крім Миколаївської та Чернігівської. 2005 року в товаристві 40 тис. осіб, воно має 25 регіональних організацій. Колективними членами Товариства стали Київське товариство політв’язнів і жертв репресій, яке заснував С.Малєєв (+ 26 серпня 1996), та Український комітет «Гельсинки-90» [251].

Громадські організації, що виникали в Україні, мають ту відмінність від еміґраційних, що тут вони діяли на тлі державних структур [252], де відбувалися свої процеси. Історію їхньої взаємодії, а також їхню власну історію ще не вивчено.

Названі товариства, тиск громадської думки, нарешті діяльність активістів із Спілки письменників посилювались [253]. Розгорнулась ідеологічна боротьба. У грудні 1988 року Олександр Швець [254], що став відомий із санкціонованої статті про згаданий щойно "Український культурологічний клуб", узяв інтерв’ю в голови урядової комісії, міністра внутрішніх справ Івана Дмитровича Гладуша. (Цікаво, хто ініціював оцю публікацію.) Перше запитання журналіста: чи стояло перед урядовою комісією завдання з’ясувати – мають дарницькі поховання (так тоді казали) стосунок до періоду репресій чи не мають? Міністр відповів однозначно заперечно. У розпорядженні Ради Міністрів, пояснив він, було чітко визначено:

«Урядовій комісії провести роботу по обстеженню ділянки місцевості, де знайдено останки загиблих радянських громадян, забезпечити здійснення відповідних експертних досліджень, документування, організацію перепоховання і внести пропозицію щодо увічнення пам’яті жертв фашистських окупантів» [255].

До цієї цитати Гладуш додав:

«Та й не було, якщо вже говорити щиро (sic), жодних підстав до постановки такого завдання. Не було ні усних, ні тим паче письмових заяв про те, що поховання в Дарницькому лісі якимось чином пов’язані з сумним періодом довоєнних репресій. Це лише місяців зо три тому, на рівні чуток, пішли такі розмови: мовляв, хтось від когось чув про те, що сюди в закритих машинах звозились трупи розстріляних у катівнях НКВС громадян. Але і зараз ми не маємо жодного свідчення про те, що хтось, мовляв, особисто бачив процес поховання цих трупів, не кажучи вже про безпосередніх свідків розстрілів…» [256].

Просто незбагненна річ. Тоталітарна держава. Спецфонди бібліотек та архіви буквально забиті матеріалами про Биківню, про Вінницю. У газетах сорокових років про них писали день у день. Писали й за кордоном – в Авґсбурґу, Нью-Йорку, Детройті, Буенос-Айресі, Торонто. А міністр УРСР каже: «Не було ні усних, ні тим паче письмових заяв…»

Чи не тому розвалився СРСР, що відповідальні чиновники дозволяли собі так говорити публічно?

Журналіст розпитує про виявлені в розкопах 128 металевих жетонів, на яких було вибито: «КОУ НКВД – 38 г.» і порядковий номер: 2278, 2280, 2296, 2313 і т.д. Гладуш охоче просторікує:

«Так, спочатку і нам (!) це здалося підозрілим. Але пощастило встановити, що такі жетони Комендантського управління (КОУ [257]) НКВС були звичайними інвентарними табличками на казенних меблях. Як вони могли опинитись у похованні? Очевидно, серед полонених опинився колишній господарник з КОУ… Цілком можливо, що сама лише наявність у нього цих жетонів стала причиною його арешту фашистами, а потім і розстрілу. Тим же, мабуть, можна пояснити виявлення в одному з поховань круглої печатки Особливого відділу Південно-Західного фронту» [258].

Не хочеться думати, що «усердные не по разуму» чекісти підкинули жетони й печатку для майбутніх розкопок. Якщо ці «речові докази» потім не знищили, у принципі можна було б з’ясувати, скільки часу вони у землі лежали.

Що й казати, цікава вийшла у Шевця з Гладушем розмова. Наступне запитання журналіста:

«І ще. Урядова комісія не зверталася до архівів КДБ УРСР? Можливо, там збереглися свідчення про час і місця поховання репресованих органами НКВС у 30-ті роки громадян?»

І ось відповідь міністра, голови урядової комісії. Відповідь, варта того, щоб її перечитати слово за словом:

«Ні, такого запиту ми не робили. Але якщо ви наполягаєте, ми зробимо його зараз же (!!!). Навіть незважаючи на те, що по суті урядова комісія давно вже закінчила свою роботу. До речі, в складі нашої комісії був і заступник голови КДБ УРСР Г.К.Ковтун» [259].

Доки багатотомові справи, які утворили згадані урядові комісії, лежать без руху й вивчення, етапи дальшої боротьби довкола биківнянської проблеми можна простежувати не так за архівними матеріалами, як за матеріалами періодичної преси.

Перші публікації про Биківню з’явились 1988 року й належать журналістам Сергієві Кисельову («Литературная газета») [260] та Олександрові Швецю («Вечірній Київ»), які вийшли практично одночасно, з різницею в один день. Публікації тих напружених років розкривають подробиці завзятої боротьби, що точилась «під килимом». Наприклад, С.Кисельов, прямо відштовхнувшись від офіційної акції – встановлення згаданого меморіалу, – насмілився її заперечити. Сформульована в цеківських кабінетах офіційна істина перестала бути такою однозначною, як бувало раніше. У межичассі вона перетворилась лише на версію – одну з багатьох, і журналіст написав: «Однако существует, как выясняется, и иная версия появления этого скорбного места». Тож одержали слово очевидці Д.Макаренко та 73-річний П.Куковенко. Раніше їх би просто не почули, тепер прийшла «гласність», а вони стверджували: «Только не немцы это стреляли – наши». Отак однозначною істиною стала нова теза – думка, спрямована проти влади. Відповідно до канонів жанру, кореспондент у своїй статті поставив свою останню крапку: «Слухи должны быть либо отвергнуты, либо подтверждены. Хочется верить, Прокуратура Украинской ССР поможет установить истину» [261]. Громадська думка вимагала розслідування, яке повинна була провести та сама держава. Втім, держава була вже інакша.

Минуло кілька місяців підспудної боротьби в кабінетах, і С.Кисельов оголосив: те, що ще вчора було версією, стало істиною. Слідча група Київської міської прокуратури виявила при трупах окремі предмети з видряпаними прізвищами і навіть документи. Інакше кажучи, шлях пошуку був аналогічний проведеному свого часу у Вінниці. Це можна назвати пам’яттю землі. За виявленими на речах прізвищами співробітники прокуратури звернулись до архівно-слідчих справ репресованих. На квітень 1989 року було встановлено прізвища 14 репресованих – Микола Генріхович Івановський, Валентина Макарівна Прокопович, Володимир Антонович Бриль, брат білоруського письменника, та ін. Крім того, імена 11 чекістів було виґравірувано на кришках знайдених у могилах годинників – це були енкаведисти Емануїл Маркович Давидов-Барґ, Абрам Лазаревич Міцельмахер, Яков Павлович Шелиґін, Володимир Михайлович Яковенко [262] та ін. Відтак довкола репресованих чекістів почав формуватись ореол неповинних жертв. Звичайно, їх було ув’язнено й розстріляно з порушеннями тодішнього законодавства. Нещодавно вийшов у світ блискучий довідник із чекістської номенклатури [263]. Один із його упорядників Нікіта Пєтров говорив у інтерв’ю з еміґрантом: «Когда спрашивают: «Что представляют собой люди из этой книги?» у меня наготове простой ответ: «Хороших людей в этой книги нет!» [264].

Документацію про ідеологічну боротьбу в УРСР кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років досі, на жаль, не оприлюднено. Тим часом матеріалів нагромадилось так багато, що п’ять мішків документів, які мали стосунок до Биківні, було спалено [265]. Є свідчення, що стільки матеріалів було зібрано під час ексгумації биківнянських могил.

Втім, дослідницька робота тривала. 1988 року Рада міністрів УРСР зобов’язала групу посадовців вивчити питання, пов’язане з Биківнею. Розпочала роботу четверта державна комісія. Було опитано майже двісті свідків. У процесі розслідування виявили особисті речі окремих жертв, завдяки чому встановили прізвища деяких осіб, заарештованих у 1936-41 роках. Судово-медична експертиза дала змогу зробити остаточний висновок, що у Дарницькому лісі (19 квартал) лежать останки жертв комуністичного терору [266]. Нарешті, керівник слідчої групи Прокуратури республіки В.Д.Кулик 21 березня 1989 року доповів урядовій комісії про її результати. Самі ці відомості було оголошено у «Вечірньому Києві» буквально на другий день. На травневому мітинґу, що став відтоді традиційним (третя неділя травня), виступали поет Іван Драч, кандидати в депутати, співголова Українського відділення товариства «Меморіал» Лесь Танюк, редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко, власний кореспондент «Литературной газеты» по УРСР Сергій Кисельов [267].

У липні 1989 року напис на камені в Биківні збили, на пам’ятнику В.Шарапова залишились тільки слова «Вічна пам’ять». За рік на узбіччі шосе працівники одного з підприємств м.Броварів встановили півторатонну панель з написом «Могили репресованих – 1 км» [268]. 15 жовтня 1990 року за ознаками злочину, передбаченого ст. 254 п. б КК України, було порушено кримінальну справу.

Думаю, незважаючи на всю протидію, проблему Биківні рано чи пізно доведеться вирішувати за спеціальною глобальною програмою, адже це кладовище розташоване біля самісінької столиці нашої держави. За різними, здебільшого емоційними оцінками, тут лежить від 50 до 150 тисяч убієнних. Орієнтуючись у цих числах, треба врахувати, що у 1930-39 роках населення Києва збільшилось від 578 до 847 тисяч осіб [269].

207. Полный православный богословский энциклопедический словарь. Том ІІ. СПб.: П.П.Сойкин, [1912.] Стлб. 1818–1820 («Погребение христианское»).

Пор.: Шаповал Юрій. Биківня: матеріалізація історичної пам’яті // Дзеркало тижня. 2007. 19 травня. № 19 (648).С. 21. Прагнучи коректності, зауважу, що так само й на фронті за большевиків не існувало полкових священиків, але тут уже ми заходим у сферу сутого богослов’я.

208. Танюк Лесь. Твори: В 60-и томах. Том VІ: Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 539.

209. Стеннік Любов Григорівна. До історії поховань Лук’янівського некрополя // Інститут української археографії. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 9. К., 2002. С. 483-484.

210. Пам’ять Биківні: Документи та матеріали. К.: Рідний край, 2000. С. 13.

211. ЦДАГО України. Ф. 3. Оп. 263. Спр. 49717. Арк. 207. У виданнях А.Амонса (Биківнянська трагедія: Док. й мат. К., 2006. 560 с.; Биківнянські жертви, або Як працювала «Вища двійка» на Київщині: Док. та мат. / Автор-укладач А.І.Амонс. К.: МАУП, 2007. 608 с.), зрештою, навіть у книжці О.Бажана жодного з цих працівників Лук’янівського цвинтаря не зареєстровано.

212. Реабілітовані історією. У 27-ти тт. Вінницька область. Кн. 1. С. 402.

213. Танюк Лесь (Леонід) Степанович (нар. 8 липня 1938). Вибране. Том IV. К., 2004. С. 385.

214. Танюк Лесь. Вбитий талант // Алла Горська; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К.: Спалах, 1996. С. 162-163. Цей спогад наведено з пам’яті. У тодішньому щоденнику розповідається докладніше, але трохи інакше.

215. Танюк Лесь. Твори: В 60-и томах. Том V: Щоденники 1960-1961 р.р. К.: Альтерпрес, 2005. С. 295-309. Пор. с. 650, 681.

216. Там само. С. 459.

217. Танюк Лесь. Твори: В 60-и томах. Том VІ: Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 538-544.

218. Див.: Дубик М.Г. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України, 1941-1944. К., 2000.

219. Вронська Тамара Василівна (нар. 17 липня 1955, Київ). Биківня // Енциклопедія історії України. Том 1: А – В. К.: Наук. думка, 2003. С. 251.

220. Про Івана Харитоновича Головченка див.: Коваль В.К., Павловська В.П. Письменники Радянської України, 1917-1987: Біобібліогр. довідник. К.: Рад. письменник, 1988. С. 146.

221. Пам’ять Биківні. С. 35.

222. Як відомо, Ґорбачов проголосив свій новий курс на пленумі ЦК КПРС у квітні 1985. У грудні 1987-го Щербицький вперше з трибуни згадав про голод у виступі, приуроченому до 70-ї річниці 1917 (див.: Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наук. думка, 2003. С. 110). З посади першого секретаря ЦК КПУ пішов у вересні 1989. Помер 16 лютого 1990. П.Панченко і його львівський співавтор, що заховався за криптонімом «Д.К.», твердять: «Ймовірно, покінчив життя самогубством» (Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 1105). Боротьбу, що точилась тим часом під килимом, історики досі толком не з’ясували.

223. Микола Васильович Лаврухін мав також інші посади. Наприклад, він був перший голова київської міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих, створеної в липні 1991 року (Папенко М. [Доповідь] // Десять років роботи комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. К.: Варта, 2001. С. 4).

224. Курносов Юрій Олексійович (29 березня 1924, Конотоп – 3 вересня 1996, Київ). Кондуфор Ю.Ю. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 147-149; Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 343-352.

225. Хто є хто в Україні. К.: К.І.С., 2004. С. 541. У незалежній Україні Віктор Іванович Михайловський (1997-2003) працював Послом України в Латвії.

226. Ляхоцький Володимир Павлович (17 березня 1957). Мітюков О.Г. Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 2. К., 2002.

227. Хто є хто в Україні. С. 552-553. За незалежності Анатолій Олексійович Мокроусов (з 2002) був членом Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

228. Хто є хто в Україні. С. 760-761. Андрій Михайлович Сердюк з 1999 – директор Інституту гігієни та медичної екології ім. О.О.Марзеєва.

229. Швець Олександр Юхимович (нар. 4 червня 1955). Таємниця дарницької трагедії // Веч. Київ. 1988. 1 грудня. № 274 (13 489). С. 2.

230. Двічі убиті (КГБ замітає сліди): Листок прес-служби УГС // Київська весна / Упор. і ред. Олесь Шевченко. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. С. 463-464.

231. Див.: Проценко Л.М. [Людмила Андріївна, 1927-2000.] Поховання репресованих у Києві // Матеріали Всеукраїнської конференції […] «Злочин без кари». К., 1998. С.152-153.

232. Цимбалюк Микола. Мітинг в биківнянському лісі // Веч. Київ. 1989. 10 травня. № 107 (13622). С. 4;

Лисенко Микола. Прилітайте, зозулі, до Биківні… // Веч. Київ. 1994. 24 вересня. № 182 (15 044). С. 2;

Гриб Олесь. Мовчить ліс під Биківнею // Укр. слово. 1995. 18 травня. Ч. 20 (2768). С. 4-5.

233. Мистецтво України: Біогр. Довідник / За ред. А.В.Кудрицького. К., 1997. С. 640.

234. Кириндясов Геннадій Григорович (нар. 8 червня 1949, Оренбурзьска обл.). Це потрібно живим… // Веч. Київ. 1988. 7 травня. № 105 (13320). С. 1;

Шаповал Юрій. Биківня // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 62-63;

Його ж. Биківня // Енциклопедія Сучасної України. Том 2: Б – Біо. К., 2003. С. 593;

Вронська Т.В. Биківня. С. 251;

Романюк М. Оратаї журналістської ниви. Кн. 2. Л., 2004. С. 92;

Київська весна. С. 463-464.

У цих публікаціях текст напису подано з великими різночитаннями. Подаю його за виданням О.Шевченка, де вміщено світлину (С. 463) й передруковано інформацію "Листка прес-служби УГС" (1988).

235. Див.: Кириндясов Геннадій. Це потрібно живим… С. 1. Див.: Хто є хто в Україні. С. 347. Геннадій Григорович Кириндясов з липня 1998 – головний редактор газети «Хрещатик». Заслужений журналіст України (2004).

236. Коваль В.К., Павловська В.П. Письменники Радянської України. С. 36-37.

237. Хто є хто в Україні. С. 515. Костянтин Іванович Масик з березня 2003 – радник Прем’єр-міністра України на громадських засадах.

238. Хто є хто в Україні. С. 293. Валентин Арсентійович Згурський – Герой Соціалістичної Праці (1981), голова ради засновників АТ «Футбольний клуб «Динамо-Київ».

239. Шевченко Віталій Ничипорович (нар. 20 березня 1934). Правда про Биківню // Київська весна. С. 461.

240. Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В. Кудрицкого. Изд. 3 (дополненное). К.: УСЭ, 1986. С. 30.

241. Биківнянські жертви, або Як працювала «Вища двійка» на Київщині: Док. та мат. / Автор-укладач А.І.Амонс. К.: МАУП, 2007. С. 74.

242. Шаповал Юрій Іванович. Биківня: матеріалізація історичної пам’яті // Дзеркало тижня. 2007. 19 травня. № 19 (648).С. 21.

243. Яковлев Александр Николаевич (2 грудня 1923, під Ярославлем. – 18 жовтня 2005). Большевизм – социальная болезнь ХХ века // Куртуа Стефан и др. Черная книга коммунизма: Преступления, террор, репрессии / Пер. с фр. М.: Три века истории, 1999. С. 5-32.

244. Швець Ол. Театр тіней // Веч. Київ. 1987. 19 жовтня. № 240 (13155). С. 3.

245. Хто є хто в Україні. С. 830-831.

246. Див.: Бойко О. Неформальнi органiзацiї у добу перебудови: характернi риси та особливостi розвитку (З iсторiї ТУМ, "Меморiалу" та "Зеленого свiту") // Сіверянський літопис. 2000. № 5. С. 43-47.

247. Стус Дмитро. Василь Стус: Життя як творчість. К.: Факт, 2004. С. 348.

248. Пор.: Статут Київської міської організації «Меморіал». К., 2000.

249. Рапп І. Шумук Д.Л. // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Том 1: Особистості. Харків: Фоліо, 2001. С. 179-181.

250. Хто є хто в Україні. С. 690.

251. Пронюк Євген Васильович. Задля України жити // Зона. Кн. 14. 1999. С 19-338.

252. Біттнер Олександр. За військових прокурорів замовте слово… // Урядовий кур’єр. 1993. 2 вересня. № 132-133 (242-243). С. 7;

Амонс А.І. Роль Військової прокуратури Центрального регіону України в розслідуванні фактів масового терору відносно жертв Биківнянського поховання // Матеріали Всеукраїнської конференції сумної пам’яті Великого Терору 1937 року «Злочин без кари» 3-4 листопада 1997 року. К.: Стилос, 1998. С. 101-106.

253. Тригуб Д. Что же было в Быковне // Комсомольское знамя. 1989. 30 апреля. № 84-85 (12779-12780). С. 4;

Швець Олександр. Що говорять експерти? // Там само. 14 грудня. № 285 (13 500). С. 3;

Його ж. Шлях встановлення істини непростий // Веч. Київ. 1989. 31 березня;

Прилюк Юрій. Хіба тільки Биківня? // Веч. Київ. 1990. 29 серпня. № 198 (14 013). С. 2;

Кириндясов Геннадій. Вони пішли не як у пісок вода… // Веч. Київ. 1991. 30 липня. № 144 (14 259). С. 1, 4;

Чернюк Е. Крест дубовый пронесли… // Рабочее слово. 1991. 17 мая. № 91 (9252). С. 1, 3.

254. Хто є хто в Україні. С. 937. Олександр Юхимович Швець з 1982 працював у редакції газети «Вечірній Київ». У той час – завідувач відділу листів, соціології та права, згодом відповідальний секретар і заступник головного редактора, член Ради з питань інформаційної політики при Л.Кучмі. Одержав ордени «За заслуги» ІІІ ст. (1996) та ІІ ст. (2002). Докладніше див.: Київська весна. С. 40-41, 64, 83, 87-88, 122-155, 160, 172-186, 193-199, 212-214, 404-406.

255. Швець Ол. Таємниця дарницької трагедії. С. 2.

256. Там само.

257. Насправді КОУ (НКВД) розшифровується, як «Киевское областное управление» (Архів СБУ. № 53679 ФП. Т. 1. Арк. 206 зв.; № 63406 ФП. Арк. 38).

258. Швець Ол. Таємниця дарницької трагедії. С. 2.

259. Там само.

260. Киселев Сергей. Тайна Быковнянского леса // Лит. газета. 1988. 30 ноября. № 48 (5218);

Киселев С. Архипелаг Быковня // Лит. газета. 1989. 5 апреля. № 14 (5236). С. 2;

Киселев С. Еще раз о Быковне // Лит. газета. 1990. 10 октября. № 41 (5315). С. 13;

Keller Bill. Mystery of Ukraine Graves: Whose Victims Were They? // The New York Times. 1989. March 6.

261. Киселев Сергей. Тайна Быковнянского леса.

262. Роженко Микола Маркович (нар. 1 лютого 1936, с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.). Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Кн. 2. К., 2002. У цьому виданні зафіксовано майже всі ці імена, втім, без покликань на статтю Кисельова «Архипелаг Быковня», де т. зв. «установочные данные», передусім імена та по батькові, бувають повніші.

263. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934—1941: Справочник / Под. ред. Н.Г.Охотина и А.Б.Рогинского. М., 1999.

264. Слуцкий Борис. Книга-справочник о палачах // Новое русское слово. Нью-Йорк, 2000. 3 апреля.

265. Гриб Олесь. Биківнянський ліс мовчить. А совість? // Народна газета. 1995. Червень. № 20 (201). С. 3.

266. Вронська Т.В. Биківня. С. 252.

267. Швець Олександр. Народження правди // Веч. Київ. 1989. 22 березня. № 67 (13582). С. 1;

Лисенко М. Вимагається повна ясність // Сільські вісті. 1989. 27 квітня. № 98 (14892). С. 4;

Цимбалюк Микола. Мітинг в биківнянському лісі // Веч. Київ. 1989. 10 травня. № 107 (13622). С. 4.

268. Шаповал Ю. Биківня. С. 594.

269. Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В.Кудрицкого. Изд. 2. К., 1985. С. 30.