В Інституті історії

О. С. Рубльов

«Від 1971 року, коли я закінчив університет, до 89-го, коли під час перестройки мене узяв на роботу Ю. Ю. Кондуфор, я не міг доступитись до офіційної історичної науки» [63], – згадує Сергій Іванович своє переведення з Відділу наукової інформації із суспільних наук АН УССР до Інституту історії АН УССР. Як свідок й до певної міри учасник процесу цього переходу, можу стверджувати, що у появі С. Білоконя у «лігві» так званої «офіційної історичної науки» «завинив» не лише (не стільки?) покійний Юрій Юрійович Кондуфор (1922–1997), попри власні тверді компартійні переконання, людина толерантна, а насамперед особи з його оточення, які лобіювали цей «трансфер» – тодішній заступник директора з наукової роботи Ігор Михайлович Хворостяний (1945–2000), який одночасно відповідав й за роботу з науковою молоддю і «неформальними» об’єднаннями, й тогочасний учений секретар установи Володимир Федорович Репринцев (також вихованець аспірантури МГУ 1973–1976 рр.), до недоліків яких аж ніяк не можна було зарахувати зашореності чи браку перспективного бачення.

Зрештою, радикальні зміни відбувалися й у цій «цитаделі» академічної історіографії. Як уже згадувалося, у приміщеннях Інституту історії АН УССР у цей період постійно відбувалися засідання неформальних творчих об’єднань, наукова молодь шукали власних шляхів у «перебудовному» історіографічному морі.

Новий період в історії Інституту розпочався наприкінці 1980-х рр. Позитивні зрушення у суспільно-політичній сфері, викликані горбачовською «перебудовою» і «гласністю», а невдовзі й відновлення державної незалежності України кардинально змінили ідеологічний клімат та загальну атмосферу, в якій розвивалося усе вітчизняне суспільствознавство. Відтак і науковці-історики одержали реальні можливості повно, об’єктивно й неупереджено висвітлювати історичні процеси та події. Відійшли в минуле так звані принципи класовості та партійності, котрі на догоду ідеологічним догматам десятки років насаджувалися у національній історіографії й суворе додержання котрих вважалося «священним обов’язком» кожного науковця-історика. Свобода творчості, розсекречення архівів, попри перманентні гострі економічні проблеми, спричинили вибух творчої активності учених Інституту. Це, у свою чергу, дало можливість установі поступово інтегруватися у європейський та світовий історіографічний процес. Активізувала цю трансформацію й здобута наприкінці 1980-х рр. можливість вільного пересування, обміну думками та виданнями з закордонними колегами, зокрема з провідними українознавчими осередками зарубіжжя.

Відповідних змін зазнала й тематика наукового пошуку. 1989 р., згідно з розпорядженням Президії АН УССР щодо перегляду планів науково-дослідних робіт із врахуванням нагальних потреб докорінної перебудови історичної науки, новітніх досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, а також у зв’язку з потребою скорегування наукових пріоритетів Інституту – достроково припинялося виконання трьох тем науково-дослідних робіт, які вже виглядали відвертим анахронізмом: 1) «Зближення країн соціалізму – закономірність історичного розвитку»; 2) «Буржуазні концепції історії УРСР в політиці та ідеології імперіалізму»; 3) «Проблеми методології й методики критики буржуазної історіографії історії Української РСР».

Відповідаючи на виклики часу, зокрема на виразно артикульоване С. Білоконем у відомій статті питання «Чи маємо ми історичну науку?» [64] (публікація підготовлена восени 1990 р., відредагована у липні 1992 р.), 1990 р. в установі розпочалося дослідження таких піонерських для вітчизняної історіографії тем, як: «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України» (науковий керівник канд. іст. наук Ю. З. Данилюк); «Ради, Центральна Рада, Директорія: Порівняльний аналіз, цілі, методи, лідери протиборствуючих сторін (1917–1920 рр.)» (керівник акад. Ю. Ю. Кондуфор); «Становлення та еволюція Української держави (до кінця ХVIII ст.)» (науковий керівник д-р іст. наук В. А. Смолій). Суттєві корективи були внесені й до планів роботи інших відділів Інституту.

Значною мірою завдяки розробці теми «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 1930–40-х – початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України», що слугувала своєрідним «першопоштовхом», невдовзі було створено й легітимізовано на урядовому рівні Головну редколегію науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», яку очолив акад. П. Т. Тронько, сформовано робочі групи Головної редколегії у обласних центрах України.

Виразні підсумки «доакадемічної доби» біографії С. І. Білоконя саме станом на 1989 р. підбив І. Дзюба, влучно зауваживши:

«Мабуть, за умов бодай трохи сприятливіших, нормальніших Сергій Білокінь зробив би неймовірно багато. Але й те, що зробив він, ущемлюваний, «скорочуваний» з посад, не маючи офіційного статусу, – викликає повагу і вдячність. Та й подив: понад триста публікацій, і то часто-густо на теми, де він був «першопрохідником», відкривав незнане чи забуте, вводив у науковий обіг невідомі матеріали. Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував від забуття і перед якими відчуває особисту відповідальність, інтуїтивне відчуття «напрямків», де треба шукати живі й документальні свідчення про давнє й недавнє минуле, наукова скрупульозність – поєднуються в нього з виробленим світоглядом, добре опрацьованою методологією, широтою інтересів та витонченим художнім смаком. Завдяки всьому цьому Сергій Білокінь здобув заслужений авторитет джерелознавця, бібліографа, книгознавця, історика, мистецтвознавця, літературознавця. У кожній із цих царин він зробив немало, а подекуди його внесок просто унікальний: скажімо, в українське джерелознавство, у Нарбутіану, у вивчення культурного життя, культурної історії Києва, маловідомих сторінок українського мистецтва і мистецтвознавства, окремих яскравих діячів української культури (М. Бойчук, Ф.Ернст, М. Зеров, В. Модзалевський, С. Таранушенко та ін.)» [65].

Отже, з 1989 р. Сергій Іванович працює в Інституті історії України НАН України (старший, провідний, головний науковий співробітник, керівник Центру культурологічних студій). Формалізація статусу аж ніяк не спричинила трансформацію його менталітету незалежного дослідника. Пріоритетними для нього, як і раніше, залишаються культурологічні наукові розробки, зокрема історико-мистецька біографістика й джерелознавство [66].

З часів відновленої державної незалежності України його талант джерелознавця розкрився з багатьох, незнаних раніше, боків. Реконструкція механізму російського комуністичного терору, визначення засобів і шляхів винищення населення України здійснені ним на потужній джерельній базі (зокрема власноручно опрацьовано понад 1.500 архівно-слідчих справ, які лягли в основу його докторської дисертації (2000 р.) [67]. «Проблема, важливішої за котру у нас немає», – назвав учений власні міркування з євгеніки та соціального аспекту її – «науки про поліпшення людської породи». Адже протягом значного історичного періоду російська більшовицька окупація України спричиняла стрімке погіршення людських якостей українського народу, перманентне винищення, виштовхування в еміграцію або насильницьку асиміляцію / русифікацію національної інтелектуальної й господарської еліти. 1998 р. С. Білокінь уперше у вітчизняній історіографії зв’язав проблеми євгеніки з тематикою масових репресій і Голодомору [68]. Національну премію України імені Тараса Шевченка 2002 р. здобула його знакова монографія «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.? Джерелознавче дослідження» [69]. Продовженням й розвитком цієї праці виступає нове дослідження ученого – «Нові студії з історії большевизму» [70].

Як голова Київського наукового товариства ім. Петра Могили (з 1990 р.) С. Білокінь не лише опублікував низку праць під грифом цього товариства [71], а й започаткував 1993 р. популярну нині серію «Хто є хто в Україні» й відновив часопис «Наше минуле»; виступав автором та науковим консультантом енциклопедичних видань (Київ, Москва, Торонто).

2005 р. з’явилася його мемуарна книжка – «На зламах епохи: Спогади історика», що її ми неодноразово цитували у цій розвідці. У листі до Сергія Івановича (жовтень 2008 р.) акад. Я. Д. Ісаєвич зауважував, можливо, трохи перебільшуючи (?!):

«Попри загальнонаціональне і загальнокультурне значення всіх Ваших праць, на чолі з «Терором», найулюбленішою книгою, можливо, й найціннішою для мене з прочитаних за останні роки, стала «На зламах» (хоч назва, щиро кажучи, видається не найкращою). Я пишу ці рядки, прочитавши Вашу історію колекції втретє [72] […]. Бачу, без заздрості, а, навпаки, із щирим подивом, наскільки досконаліше Ви із самого початку взялися за рятування речей, рукописів, за порятунок від забуття живого слова і решток побуту наших батьків і дідів. Відтворити на такому рівні і настільки документовано дух доби – це справжня Ваша перемога […]» [73].

Не полишає Сергій Іванович й улюбленої своєї тематики – грушевськознавства, опублікувавши у цій історіографічній ділянці останнім часом низку цінних розвідок й джерельних матеріалів [74]. Широке коло зацікавлених читачів й фахових істориків чекають від Сергія Івановича публікації в одному томі з розлогими коментарями й за його редакцією «Споминів» М. С. Грушевського. Потужну роботу проводить учений й щодо популяризації спадщини видатного українського історика, надає фахові консультації музейним працівникам, історикам, краєзнавцям.

У листі дирекції Музею історії міста Києва й Історико-меморіального музею Михайла Грушевського до керівництва Інституту історії України НАН України від 29 жовтня 2008 р. йдеться:

«Впродовж багатьох років, що передували створенню Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (філії Музею історії міста Києва), його науковці співпрацювали зі співробітником Вашого інституту – доктором історичних наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, знаним сучасним дослідником Сергієм Івановичем Білоконем. Він одним з перших відкривав Україні ім’я видатного українського історика і суспільно-політичного діяча Михайла Грушевського своїми публікаціями та лекторіями, які збирали сотні слухачів. Він допомагав у формуванні нашої збірки, надавав кваліфіковані наукові консультації, брав участь у всіх конференціях і заходах музею, виступив рецензентом і добрим порадником видання «Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського)», підготовленого науковцями музею. Відзначаючи 60-ліття від дня народження С. І. Білоконя, в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського відкрита унікальна виставка «Грушевськіяна зі збірки Сергія Білоконя», яка висвітлила ще одну важливу грань таланту цього історика – його подвижницьку діяльність на ниві збереження спадщини багатьох представників української інтеліґенції. На виставці представлені численні фотодокументальні матеріали родини Грушевських, зібрані Сергієм Івановичем, інформаційний потенціал яких важко переоцінити» [75].

«Українська культурна спадщина гинула на моїх очах і в Україні, і в Америці. Я бачив це скрізь, де бував» [76], – песимістично констатує Білокінь-мемуарист. С. І. Білокінь – діючий історик, керівник Центру культурологічних студій – активно й наполегливо працює над оприлюдненням власних багатющих історико-мемуарних, історико-мистецьких, історико-культурних колекцій, в тому числі у серії «Джерела до культурологічних студій», що їх перші три випуски вже з’явилися друком. У цій, «світській» іпостасі Сергій Іванович виступає, за самохарактеристикою, «проінструктованим песимістом», тобто оптимістом, який долає (і має здолати) й таку непереборну проблему, як хронічний кадровий голод у Центрі культурологічних студій – керівник, тобто С. І. Білокінь, та лаборант-інженер…

Багато чи мало років за плечима Сергія Івановича – вирішувати не нам, але знаємо напевно – накопичений життєвий й дослідницький досвід дозволяє йому вирішувати чимало надскладних наукових проблем. Водночас тягар минулих років не настільки важкий, аби без оптимізму дивитися у майбутнє. Колись, у перших роках «пєрєстройкі», під час партійних зборів хтось зронив справедливу фразу – фаховим істориком людина стає, на жаль (на щастя?!) років так у 50… Якщо так, то перед С. І. Білоконем ще десятиліття натхненної творчої праці й реалізації накопиченого джерельного й іншого матеріалу. А труднощі? Що ж, бували й набагато гірші часи…

Примітки

63. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 231.

64. Див., напр.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле: Журнал незалежної іст. думки за ред. С. Білоконя. – К., 1993. – Ч. 1 (6). – С. 4–16; Його ж. Про таємниці Мадридського двору // Там само. – С. 17–38.

65. Дзюба І. Передмова // Сергій Білокінь: Бібліографічний покажчик. – К., 1989. – С. 4.

66. Див., напр.: Білокінь С. І. Матеріали з історії мистецтва в архіві В. Л. Модзалевського: Етюд з мистецтвознавчого джерелознавства // Український археографічний щорічник: Нова серія / АН України: Археографічна комісія; Ін-т укр. археографії; П. С. Сохань (гол. ред.) та ін. – К., 1992. – Вип. 1. – С. 186–210; Білокінь С. І. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст / НАН України: Центр культурологічних студій Ін-ту історії України; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – 355 с.; та ін.

67. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.)? Автореф. дис. … д-ра іст. наук. 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – К., 2000. – 35 с.

68. Швидкий В. П. До 60-річчя доктора історичних наук С. І. Білоконя // Укр. іст. журн. – 2008. – № 4. – С. 234.

69. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К.: Б. в., 1999. – 448 с.

70. Див.: Білокінь С. І. Нові студії з історії большевизму. I–III / НАН України: Центр культурологічних студій Ін-ту історії України. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – 312 с.; Білокінь С. І. Нові студії з історії большевизму. I–VIII / НАН України: Центр культурологічних студій Ін-ту історії України. – 2-ге вид., розшир. й доп. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – 410 с.

71. Див., напр.: Бойко Ю. Вибрані праці / Київське наук. т-во ім. Петра Могили; Передмова С. Білоконя. – К.: Медекол, 1992. – 381 с. – (Серія «Українознавство діаспори»); Маланюк Є. Книга спостережень: Фрагменти / Київське наук. т-во ім. Петра Могили; Передмова, упорядкув. С. І. Білоконя. – К.: Атіка, 1995. – 236 с.; Білокінь С. «Музей України. Збірка П. Потоцького»: Доба, середовище, загибель / НАН України: Ін-т історії України; Київське наук. т-во ім. Петра Могили. – 2-ге вид., повне. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. – 250 с.; Його ж. «Музей України: Збірка П. Потоцького»: Дослідження, матеріали / НАН України: Ін-т історії України; Київське наук. т-во ім. Петра Могили. – 3-ге вид. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – 476 с.; та ін.

72. Білокінь С. Початок кар’єри й історія моєї збірки // Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 173–241.

73. Лист акад. Я. Д. Ісаєвича до С. І. Білоконя, жовтень 2008 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.

74. Див., напр.: Білокінь С. І. Київська школа акад. М. С. Грушевського // Укр. іст. журн. – 1996. – № 5. – С. 106–108; Київська школа акад. М. С. Грушевського: Олексій Баранович; Микола Ткаченко / Публ. С. І. Білоконя // Укр. іст. журн. – 1996. – № 5. – С. 108–131; Київська школа акад. М. С. Грушевського: Микола Ткаченко / Публ. С. І. Білоконя // Укр. іст. журн. – 1999. – № 5. – С. 110–118; Київська школа акад. М. С. Грушевського: Сильвестр Глушко / Публ. С. І. Білоконя // Укр. іст. журн. – 2000. – № 5. – С. 111–120; та ін.

75. Поточний архів Інституту історії України НАН України.

76. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 241.