Перша стаття в «УІЖ»
О. С. Рубльов
Батьківська наукова стезя (батько Іван Петрович Білокінь (1914–1975) – відомий учений-ботанік) рано прищепила інтерес до дослідницької діяльності, а шістдесятницька юність остаточно окреслила тематичну та ідеологічну спрямованість історико-філологічних, джерелознавчих, а згодом й власне історичних наукових розробок С. Білоконя. Саме таке поєднання дало можливість вивчати безліч культурологічних аспектів вітчизняної минувшини. З 1963 р. Сергій брав участь у діяльності неформального київського Клубу творчої молоді – організації, що довкола неї гуртувалися тоді шістдесятники. Там познайомився він з Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та іншими знаковими постатями вітчизняної культури. Їхня дружня підтримка остаточно визначила поле майбутніх історичних досліджень [1].
Академік І. Дзюба так пригадував знайомство з допитливим юнаком:
«Десь улітку 1963 року, коли я перебував на лікуванні в Київському туберкульозному диспансері […], до мене завітав незвичайний гість – підліток-школяр, учень однієї із київських шкіл. Його цікавили різні питання української літератури та історії, а сам він виявився вельми обізнаним як на свій вік. Ми з ним довгенько говорили […]. Згодом ми зустрічалися із Сергієм […] в редакції «Українського ботанічного журналу», де працював тоді Євген Сверстюк […]. Сергій Білокінь був тут «своїм». І не лише як син відомого вченого-ботаніка. Цей тендітний інтелігентний юнак уже зажив репутації великого бібліофіла. Він цікавився широким колом явищ літератури й мистецтва, і то неабияк, а доскіпливо, виявляючи дослідницькі схильності, а до того ще й захоплювався колекціонерством та архівістикою: зовсім «нетипові» для його віку інтереси! Вражав ерудицією, зрілістю міркувань та поважністю намірів. Здавалося, він і народився для науки» [2].
У приватній кореспонденції середини 1970-х років Сергій Іванович висловив власне кредо: «Я йду найважчим і найпродуктивнішим шляхом – за персоналіями» [3].
Першим значним історико-культурним зацікавленням С. Білоконя став Георгій Нарбут, з сином якого познайомила його Алла Горська. 40 років тому, на другому курсі історичного факультету Київського державного університету, він виконав свою першу наукову студію «Віхи життя й творчості засновника української радянської графіки Г. І. Нарбута» й 24 вересня 1968 р. одержав за неї медаль на всесоюзному конкурсі на кращу наукову студентську роботу (по усьому СССР таких медалей було 8, москвичі здобули 6 з них). В одному з листів (16 лютого 1974 р.) він згадував: «Мій «роковой герой», котрим я займаюся з кінця 65 року – це Нарбут» [4]. Постать і творчість Г. Нарбута відтоді міцно перебуває серед найголовніших наукових зацікавлень Сергія Івановича, що реалізувалося у низці (понад 60) поважних наукових публікацій. Згодом учений започаткував «Нарбутівські читання».
Саме з прізвищем Г. Нарбута пов’язаний й «прорив» Сергія Івановича, тоді ще студента, на шпальти «Українського історичного журналу»…
Звивистими й не завжди збагненними були шляхи до читача потенційних дописувачів й авторів цього друкованого органу Інституту історії АН УССР та Інституту історії партії при ЦК КПУ – філії Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПСС.
У липні 1967 р. «Український історичний журнал» відзначив перше десятиліття. Часопис продовжував залишатися єдиним в УССР науковим періодичним виданням, яке друкувало студії з вітчизняної минувшини від найдавніших часів до новітньої доби з рішеннями чергового з’їзду/пленуму ЦК КПСС/КПУ включно. «УІЖ» був своєрідним барометром стану національної підсовєтської історіографії з усіма її негараздами й нечисленними успіхами [5].
Назагал непросто складалися взаємини редколегії з її авторським колективом й дописувачами. Його головний редактор Ф. П. Шевченко зауважував:
«Взаємини між авторами й журналом не зводились лише до принципу – автор бажає надрукуватися, а журнал має можливість опублікувати. Вони набагато складніші. Почати хоча б з того, що авторські пропозиції й можливості журналу не завжди перебувають у гармонійній єдності. Пропозицій багато, редакційний портфель з року в рік збільшується, але обсяг журналу залишається без змін. Прийняті до друку матеріали довго чекають своєї черги (іноді рік – два). І є небезпека, що ці терміни зростатимуть. Таке залежування матеріалів зовсім нестерпне, бо стримує розвиток науки» [6].
Головний редактор чудово усвідомлював: не існує читачів з однаковими вимогами, знаннями та інтересом до минувшини – на це слід було зважати. Різним за рівнем наукової кваліфікації й творчим діапазоном був і колектив авторів «УІЖу». Одначе у тогочасних підсовєтських обставинах розвитку вітчизняної історіографії далеко не все залежало від головного редактора чи членів редколегії часопису. Розуміли це й дописувачі видання.
12 травня 1967 р. львівський учений Я. Р. Дашкевич, один з постійних авторів «УІЖу», у листі в Умань до Надії Віталіївни Суровцової (1896–1985), дослідниці історії України ХVII–ХІХ ст., публіциста, перекладачки, мемуаристки, багатолітньої бранки тюрем і таборів російського комуністичного режиму, схвально відгукувався про її намір співробітничати з «Українським історичним журналом» й водночас застерігав кореспондентку від надмірного оптимізму, оскільки був обізнаний з хистким вже на той час становищем головного редактора часопису:
«Це добре, що у Вас наладжується співпраця з «Українським історичним журналом». Було б прекрасно, якщо б Ви могли і хотіли надрукувати в ньому щось з петербурзьких років та про Софію [Потоцьку]. Не треба однак забувати про те, що Федір Павлович [Шевченко] в теорії це одне, а на практиці – його можливості досить таки обмежені, особливо ще й до цього в останній час» [7].
Побіжно заохочував Надію Віталіївну до співробітництва в «УІЖі» й майже синхронно з Я. Дашкевичем її постійний кореспондент з Торонто Петро Кравчук. Він згадує у листі до Умані від 18 червня 1967 р.: «Я зараз працюю над довшою статтею для «Українського історичного журналу» – «Відгомін у Канаді Великої Жовтневої соціалістичної революції». Стаття мусить бути документована, і потрібно переглянути багато першоджерел» [8]. У листі від 24 березня 1968 р. він же звертається по допомогу до тієї ж адресатки:
«До речі, чи Ви замітили мою невеличку статейку в «Українському історичному журналі» за грудень 1967 про те, як робились заходи у Канаді видати «Капітал» Карла Маркса українською мовою. Можливо Ви щось більше знаєте про Макса Бардаха у Берліні, який займався цією справою, але спроневірював гроші канадських українців, започатковану справу з виданням першого тому «Капіталу» не довів до кінця. Прочитайте інформацію у журналі і напишіть мені, чи знаєте Ви щось про ці заходи» [9].
Безпосередньо звертався по допомогу до Суровцової-мемуаристки й член редколегії «УІЖу» від її історико-партійної частини Андрій Демидович Ярошенко. У його листі від 7 серпня 1964 р. йдеться:
«Я зараз працюю над книжкою про Юрія Михайловича Коцюбинського, збираю про нього документи, матеріали, спогади. Тому звертаюсь і до Вас з проханням: написати мені хоч коротенько про перебування і працю Юрія Михайловича в Відні на дипломатичній роботі. Кажуть, що Ви тоді теж жили і працювали там, добре знали Юрія Михайловича, а в мене про цей період його діяльності зібрано дуже мало матеріалів […]. Дуже Вас прошу, якщо зможете, то хоч коротенько, в листі, поділіться своїми спогадами про Юрія Михайловича (приклади, факти, вражіння і т. п.)» [10].
У книзі А. Д. Ярошенка 1965 р. про Ю. М. Коцюбинського вміщена подяка за надісланий з Умані матеріал й своєрідно наголошено авторське право Надії Віталіївни при відповідному посиланні: «З рукописних спогадів, люб’язно надісланих Н. В. Суровцовою на наше прохання» [11].
На жаль, нічого з науково-мемуарного доробку Надії Віталіївни так і не з’явилося на шпальтах «Українського історичного журналу».
У дещо відмінній ситуації іншому автору «УІЖу» пощастило більше – старшокурсник істфаку Київського держуніверситету Сергій Білокінь приніс «самопливом» Федору Павловичу Шевченку, тоді головному редактору «Українського історичного журналу», «свою статтю про історизм Нарбутових творів», яка невдовзі (щоправда, скорочена удвічі) й була надрукована [12]…
Сергій Іванович Білокінь, враховуючи його історико-мемуарні й історико-мистецтвознавчі зацікавлення, неминуче був приречений познайомитися з Надією Суровцовою. Допомогла у цьому вдова Остапа Вишні Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, взявши допитливого юнака з собою до «уманського салону» Суровцової. Під час відвідин він зокрема похапцем ознайомився зі славнозвісними мемуарами Надії Віталіївни (неіснуючою (?!) на сьогодні їхньою «автентичною» версією), лише ознайомився: «прочитати за ніч так багато – було річчю немислимою». Згодом «трохи листувався» з Надією Віталіївною [13].
Листування, як зрештою й у вищезгаданих кореспондентів Н. Суровцової, мало «корисливо-прагматичну» мотивацію, позитивного, зрозуміло, забарвлення.
Так, наприклад, у листі від 26 квітня 1974 р.:
«Дякую Вам, Надіє Віталіївно, за адреси родичів Ясенецького. Мою збирацько-дослідницьку програму Ви знаєте. Може, Ви були б ласкаві час до часу повідомляти мені те, чого я мав би не знати?
Чи могли б Ви записати свої спомини про Костя Віталійовича [Широцького] ? Чи не були, до речі, з Вами в Петрограді Балицький та Білоусенко? Мене цікавить перший, друг Георгія Нарбута й забутий книгознавець, бо спомини другого відомі. На жаль, навіть майже не бачив Вашу книжку (машинопис мемуарів. – О. Р.). Може, там це вже й є? […] Чи знаєте Ви родичів харківських мистецтвознавців з Багалієвої катедри? Зокрема чоловіка Берладіної в Орджонікідзе? Ковалівського? Бібліограф Микола З. Суслопарів уклав покажчика праць Мірзи [-Авакянц]; у Єревані живе її дочка. Мистецтвознавства це не стосується, але ж Ви з Наталею Іустівною мали б бути знайомі.
Вітаю Вас із весною! Хай буде Вам добре! З правдивою повагою, С. Білокінь» [14].
У листі до Н. В. Суровцової від 3 червня 1974 р. він зауважував:
«Мене завжди вражало, що Ви встигли всіх знати, хто тільки в ХХ ст. діяв у нашій культурі. Ви об’їхали за життя всі культурні осередки, завше потрапляючи у вир інтелектуального життя. Взагалі це феноменально. Не знаю, чия ще біографія така багата» [15].
У листі від 13 вересня 1974 р., звертаючись до тієї ж уманської кореспондентки, Сергій Іванович наголошував:
«Для дослідувача історії культури Ваша пам’ять – сущий скарб. Ви пишете, що б час для писаних консультацій могли б знайти. А, може, Ви б і справді його знайшли? Виникло ж бо питань не менш, як кілька десятків…» [16]…
Примітки
1. Швидкий В. П. До 60-річчя доктора історичних наук С. І. Білоконя // Укр. іст. журн. – 2008. – № 4. – С. 233.
2. Дзюба І. Передмова // Сергій Білокінь: Бібліографічний покажчик / Республіканська асоціація українознавців; Добровільне т-во любителів книги УРСР, Секція книгознавства; Сумський клуб екслібрисистів і любителів графіки. – К., 1989. – С. 3.
3. Лист С. І. Білоконя до Н. В. Суровцової, 3 червня 1974 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.
4. Лист С. І. Білоконя до Н. В. Суровцової, 16 лютого 1974 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.
5. Рубльов О. С. «Український історичний журнал»: історія офіційна й залаштункова (1957–1988 рр.) // Укр. іст. журн. – 2007. – № 6. – С. 39.
6. Шевченко Ф. П. «Українському історичному журналу» 10 років // Укр. іст. журн. – 1967. – № 6. – С. 7–8.
7. Рубльов О. С. «Український історичний журнал»: історія офіційна й залаштункова (1957–1988 рр.) // Укр. іст. журн. – 2007. – № 6. – С. 40.
8. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. 284. – № 1010. – Арк. 1 зв. (далі – ІР НБУВ); Кравчук П. Відгомін Жовтневої революції в Канаді // Укр. іст. журн. – 1967. – № 10. – С. 33–39.
9. Кравчук П. Про видання «Капіталу» К. Маркса українською мовою в Канаді // Укр. іст. журн. – 1967. – № 12. – С. 99–100; ІР НБУВ. – Ф. 284. – № 1012. – Арк. 2.
10. ІР НБУВ. – Ф. 284. – № 1656. – Арк. 1–1 зв.
11. Ярошенко А. Юрій Михайлович Коцюбинський. – К., 1965. – С. 106–108; див. також: Ярошенко А. Д. Юрий Михайлович Коцюбинский. – Киев, 1986. – С. 169.
12. Див.: Білокінь С. І. До питання про історизм у творах Г. Нарбута // Укр. іст. журн. – 1971. – № 3. – С. 111–113; Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – Біла Церква: Вид-во О. Пшонківського «Яніна», 2005. – С. 193.
13. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 64.
14. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. – Ф. 302. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 2–2 зв. (далі – ЦДАМЛМ України).
15. Лист С. І. Білоконя до Н. В. Суровцової, 3 червня 1974 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.
16. ЦДАМЛМ України. – Ф. 302. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 4.