Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

«УІЖ», цар Петро й українська діаспора

О. С. Рубльов

Попри те, що Петро Ількович Кравчук (1911–1997), один з керівників Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК), був шанованим автором «Українського історичного журналу» упродовж першого десятиліття існування часопису, й він після 1967 р. також потрапив до проскрипційних списків відповідних служб ЦК КПУ й більше в «УІЖі» вже не друкувався.

Спричинила це відома нині ширшому загалу поїздка по УССР упродовж 31 березня – 21 квітня 1967 р. делегації Компартії Канади (Ю. Соломон, А. Білецький, Б. Росс, П. Кравчук, В. Гарасим, Т. Бак) задля «дослідження теорії і практики навколо національного питання» й оприлюднення 1 січня 1968 р. у торонтському тижневику «Життя і слово» Звіту делегації ЦК КП Канади з відвідин України [17].

Публікація звіту, в якому наводилися численні порушення національних прав титульної нації УССР й свідчення форсованої русифікації республіки, непоодиноких випадків переслідування інакодумців тощо, у канадській пресі під тиском ЦК КПСС затягнулася на півроку (в Україні надрукований лише 1990 р.). За матеріалами КГБ УССР, саме П. Кравчук був визнаний «инициатором постановки всех вопросов, с которыми делегация КПК приезжала в СССР» [18].

Втім, якщо Петра Ільковича можна було викреслити з кола авторів «Українського історичного журналу» (головний опонент П. Кравчука під час подорожі по УССР 1967 р. – секретар ЦК КП України А. Д. Скаба – з березня 1968 р. очолив Інститут історії), то позбавити його статусу постійного читача видання не міг ніхто. Так само очевидно, що він не міг залишити без уваги до певної міри несподівану публікацію в «УІЖі» 1972 р. під назвою «Петро I і Україна», яка належала авторитетному ученому, завідувачу відділу історії феодалізму Інституту історії В. А. Дядиченку (1909–1973) [19]. Формальний привід і справді був – 300-річчя цієї одіозної для вітчизняної історії постаті. Попри те, що Вадим Архипович, один з найкращих фахівців у своєму періоді, віддав належне «українським націоналістичним історикам», навівши у відповідній інтерпретації їхню точку зору (наприклад, за М. Грушевським, Петро I – «великий майстер терору», який чинив «палення, нищення, масові убивства, непотрібні, безцільні», а його політика в Україні зводилася лише до «кривавого, нестримного терору») [20], стаття загалом глоріфікувала російського царя як «прогресивного» діяча, реформатора, який «об’єктивно» сприяв прогресові, в тому числі й України.

Завершувалася стаття В. А. Дядиченка ледь не одою Петру I:

«Діяльність цього царя мала прогресивне значення. Особливо яскраво талант Петра I виявився у військовій і морській справі. Видатний полководець і флотоводець, організатор збройних сил Російської держави […], Петро I був, крім того, далекоглядним дипломатом. Під його керівництвом Росії вдалося нейтралізувати Туреччину і переможно закінчити Північну війну, що дало змогу увійти їй в число великих держав. Реформи Петра I залишили глибокий слід і в галузі культури. Все це мало велике значення й для України. З допомогою Росії український народ був врятований від поневолення Туреччиною і Польщею. Значно зросли економічні, політичні й культурні зв’язки між Україною та Росією» [21].

Загальне сумне враження від статті не рятували навіть характеристики Петра I як царя-кріпосника, якого (звичайна річ!)

«підтримували українські феодали – козацька старшина і вище духовенство», й навіть останнє речення публікації: «Інтересами панівних класів Росії було продиктоване обмеження автономії України, дедалі більше підкорення її Російській імперії» [22].

По суті своїй публікація В. А. Дядиченка була черговою спробою обґрунтувати сталінську схему «найменшого зла» й довести тезу, проти якої категорично заперечував М. Ю. Брайчевський – про «врятування від загарбання методом загарбання».

Зрозуміло, що панегірична розвідка про російського царя в «Українському історичному журналі» викликала адекватну реакцію у тому середовищі, де на цензуру оглядалися все-таки менше. У торонтському «Житті і слові» 9 жовтня 1972 р. з’явилася публіцистична стаття П. Кравчука «До теми: «Петро I і Україна» » [23].

Прочитавши статтю В. А. Дядиченка, Петро Ількович висловлював власні міркування щодо твердження її автора, що реформи, які проводив Петро I, «мали прогресивне значення й для України»:

«Безперечно, Петро I є видатною постаттю в історії Росії. Це ж бо він своїми реформами, які проводив жорстокими способами, зробив Росію сильною європейською державою […]. Якщо Петро I зробив дуже багато для створення й зміцнення національної держави російських поміщиків і торгівців, то по відношенню до України він дуже багато доклав зусиль, щоб ліквідувати всі залишки української державності, знищив українську національну культуру, перетворив українських селян у кріпаків».

Вже через місяць після оприлюднення негативного відгуку П. Кравчука, 10 листопада 1972 р., на засіданні редколегії «УІЖу» новий головний редактор часопису П. М. Калениченко заявив присутнім, що у № 1 за 1973 р. «потрібно дати репліку на статтю Кравчука з Канади про статтю В. А. Дядиченка» [24].

Отже, № 1 «УІЖу» за 1973 р. у рубриці «Листи до редакції» містив лист-репліку В. А. Дядиченка «Ще раз про Петра та Україну» [25]. Вадим Архипович обстоював свою попередню позицію, а саме:

«Реформи, здійснювані Петром I на початку ХVIII ст. в інтересах російського поміщицтва, об’єктивно відіграли позитивну роль в історії України» [26].

Як пригадував П. Кравчук:

«У відповідь я знову виступив із статтею в «Житті і слові» (14. 05. 1973) «Ще раз до теми: «Петро I і Україна» ». Я там навів цілу низку негативних характеристик діяльності Петра I, даних цілим рядом російських істориків […]. Більше того, я звернувся до монографії самого ж В. Дядиченка «Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVII – початку ХVIII ст.», що вийшла у видавництві АН УРСР 1959 р. » [27]

«Прогресивний» канадський тижневик «Життя і слово» можна було передплатити в УССР. Відтак статті П. Кравчука викликали широкий резонанс у колах вітчизняної нонконформістської інтелігенції. Про деякі з цих відгуків згадував і П. Кравчук:

«Моя стаття викликала широкий резонанс в Україні. Під час відкриття пам’ятника Лесі Українці в Києві у вересні 1973 р. Олесь Гончар сказав: «Спасибі за статтю «До теми: «Петро I і Україна» ». При тому міцно потиснув мою правицю. Зіновія Франко говорила мені, що її батько Тарас передрукував на машинці обидві мої статті і 40 примірників розіслав своїм знайомим в Україні. Василь Минко в листі до мене також дякував за статті» [28].

Літературознавець Є. С. Шабліовський (1906–1983) переповів Петру Ільковичу слова В. Дядиченка: «Трагедія моєї полеміки з Кравчуком полягає в тому, що я мусив таку статтю написати» […]» [29] Вадим Архипович Дядиченко помер 24 серпня 1973 р.

Надія Суровцова у листі до Сергія Білоконя від 20 лютого 1974 р. також (езоповою мовою) подавала власну оцінку вищезгаданій полеміці між Києвом і Торонто (між В. Дядиченком – П. Кравчуком): «Сергійко, як же швидко летить час! Ось Ви були майже дитинчам, а тепер вже початкуючий вчений, а ще трохи – і куди тобі! Радію за Вас і певна, що може ще встигну почитати Ваші книжки. Статтю у Кравчука читала – молодець!» [30] (виділення наше. – О. Р.).

Не викликає сумнівів, що багатолітній завідувач відділу історії феодалізму Інституту історії й справді відчував докори сумління за нав’язану йому згори публікацію з відомої категорії «обязательного сквєрнословія», а відтак і вкрай неприємну для нього полеміку з П. Кравчуком, який, до речі, заперечував київському ученому аргументами з монографії самого В. А. Дядиченка! Принаймні нинішній директор Інституту історії України НАН України академік В. А. Смолій, тоді аспірант цього ж відділу інституту, пригадує нарікання Вадима Архиповича щодо нав’язаної йому «згори» ювілейної «першопетрівської» й вкрай нелюбої йому тематики…

Умови, в яких працювала більшість «офіційних» істориків того часу, виразно змальовані С. І. Білоконем, на дипломну якого Вадим Архипович 1971 р. написав «дуже прихильну рецензію», на прикладі самого автора статті «Петро I і Україна»:

«Скажімо, найкапітальніша праця Вадима Дядиченка – «Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVII – початку ХVIII ст.» (К., 1959. – 532 с.), що має розлогу джерельну базу […]. Це гарна наукова праця, але вона не змогла б вийти, якби в огляді літератури Вадим Архипович не написав, що «найбільш реакційні погляди пропагував буржуазно-націоналістичний історик, ідеолог української буржуазії М. Грушевський (с. 25) і що «справжня наукова розробка питань історії України […] почалась лише після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції» (с. 30). Пізніше, входячи до історичної номенклатури, В. Дядиченко мусив написати похвальну статтю про Петра I й брати участь у всіляких відповідних організаційних і політичних акціях. Служити подібним чином і Богові, й мамоні мусив кожен історик, хто висувався наперед. У мене особисто про покійного Вадима Архиповича залишились найкращі спогади як про людину. Він міг би зробити незрівнянно більше добра, якби був вільний» [31] (виділення наше. – О. Р.).

Ще до маланчуківської доби, що запанувала в УССР 1972 р. (принагідне зауваження історика-мемуариста: «Хто напише зіпертий на джерела його [В. Маланчука] життєпис?») [32], Сергій Іванович встиг надрукуватися у торонтському «Житті і слові» – на власну улюблену нарбутівську тему [33]. Молодий автор не гребував можливостями використання цієї «майже вільної» заокеанської трибуни для оприлюднення власного наукового доробку. Це з роками прийшло інше бачення й розуміння ролі цього друкованого органу та його редактора – можливо, надмірно критичне. Принаймні у мемуарах Сергій Іванович згадує «торонтську дуже нудну газету «прогресивного українця» Петра Кравчука [«Життя і слово»]». Й далі – вже зовсім категорично різко, але до певної міри все ж таки поблажливо – про свої відвідини Канади 1990-х років й «совєцьку аґентуру», яка «з ентузіазмом і охоче допомагала [київському гостю], якщо протягом десятиріч була активна в колах так званих прогресивних українців». Серед цієї «аґентури» згаданий і Петро Кравчук:

«Я теж побував у нього двічі, й він легко подарував мені такий винятковий раритет, як «Українська іміграція в Сполучених Державах» М. Настасівського (Нью-Йорк, 1934). З первісного накладу 5 тисяч примірників лишились одиниці» [34].

А за 20 років до того, напередодні появи власної нарбутівської публікації у Канаді, С. Білокінь звертався до Н. Суровцової (10 травня 1970 р.), знаючи про її усталені й давні контакти з Петром Кравчуком:

«В[ельми]Шановна Надіє Віталіївно! […] Маю до Вас одне делікатне прохання. Товариство дружби з українцями замовило мені для «Життя і Слова» статтю про Нарбута до його роковин (23 травня). Мені дуже потрібні примірники того числа, де має бути стаття. Чи не можете Ви попросити Кравчука, аби він надіслав кілька, бо я ні адреси його не знаю, ні – що ще гірше – його зовсім. З правдивою повагою С. Білокінь» [35].

Примітки

17. Див.: Кравчук П. Інформативна довідка: Особисті спостереження // Київ. – 1990. – № 4. – Квітень. – С. 114–124; № 5. – Травень. – С. 125–137; Його ж. Без недомовок: Спогади. – К.; Торонто, 1995. – С. 114–121.

18. Див. докладніше: На скрижалях історії: З історії взаємозв’язків урядових структур і громадських кіл України з українсько-канадською громадою в другій половині 1940-х – 1980-ті рр.: Зб. док. і матеріалів / Ін-т історії України НАН України; Фундація укр. спадщини Альберти (Канада); ЦДАГО України; ЦДАМЛМ України; ЦДАВО України та ін.; Упоряд.: О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк, П. Т. Тронько. – К., 2003. – Кн. 1. – С. 322–329, 345–356, 769–770.

19. Див.: Дядиченко В. А. Петро I і Україна // Укр. іст. журн. – 1972. – № 6. – С. 54–63.

20. Там само. – С. 55.

21. Там само. – С. 63.

22. Там само.

23. Кравчук П. До теми «Петро I і Україна» // Життя і слово: Український тижневик. – 1972. – 9 жовтня. – Ч. 41 (362). – С. 6.

24. Науковий архів Інституту історії України НАН України. – Ф. 1. – Оп. 1, ч. 2. – Спр. 598б. – Арк. 38.

25. Дядиченко В. А. Ще раз про Петра та Україну // Укр. іст. журн. – 1973. – № 1. – С. 159–160.

26. Там само. – С. 160.

27. Кравчук П. Без недомовок: Спогади. – С. 180.

28. Там само. – С. 180.

29. Там само. – С. 180–181.

30. Лист Н. В. Суровцової до С. І. Білоконя, 20 лютого 1974 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.

31. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. – К., 1993. – Ч. 1 (6). – С. 12; Його ж. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 198.

32. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 233.

33. Білокінь С. Доля художника Нарбута // Життя і слово (Торонто). – 1970. – 18 травня. – № 20 (237). – С. 9.

34. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 63, 227.

35. Лист С. І. Білоконя до Н. В. Суровцової, 10 травня 1970 р. // Приватний архів С. І. Білоконя.