М.С.Грушевський
О. С. Рубльов
Знаковою подією не лише у вітчизняній «пізньосовєтській» історіографії, а й у всьому суспільно-політичному житті України доби «пєрєстройкі» стала публікація Сергія Білоконя «Михайло Грушевський» у «Літературній Україні» [46]. Власне кажучи, й «совєтського» у тій або іншій іпостасі вже практично й не було у цій статті. Та й суспільна ситуація кардинально відрізнялася від подій понад двадцятирічної давнини. Тоді, 1966 р. – у рік 100-річчя видатного історика, аналогічна за тематикою (але у форматі компартійного «дозволеного мінімуму») стаття у тій же «Літературній Україні» доктора історичних наук І. Д. Бойка (1899–1971) й члена-кореспондента АН УССР Є. П. Кирилюка (1902–1989) «Михайло Грушевський: З нагоди 100-річчя від дня народження» [47] – жваво обговорювалася у колах вітчизняної соціогуманітарної (й не лише) інтелігенції, що зафіксувала тогочасна специфічна «соціологія» – мережа «сексотів» КГБ УССР. Завдяки цьому були увічнені неформальні висловлювання представників вітчизняної інтелектуальної еліти з оцінкою постаті М. Грушевського та її належного/неналежного висвітлення у статті І. Бойка та Є. Кирилюка [48].
За демократичної атмосфери «пєрєстройкі» притлумити або й брутально придушити гучний суспільний резонанс від публікації С. Білоконя про Михайла Грушевського влада не спромоглася. Доводилося публічно конкурувати з «демократами». Одначе наявний агітпропівський арсенал виявився відвертим анахронізмом, оскільки обмежувався назагал застарілими компартійними лекалами на кшталт: «про справжнє обличчя» (того або іншого історичного діяча) чи «як нам оцінювати» (знову ж таки ту або іншу постать історії) – й апріорі передбачав у потенційного читача брак здатності самостійно мислити й оцінювати події вітчизняного історичного минулого…
Так, наприклад, завідувач відділу історії капіталізму Інституту історії АН УССР В. Г. Сарбей оперативно відгукнувся на публікацію «Літературної України», вмістивши у газеті ЦК КП України «Радянська Україна» статтю-спростування «Як нам ставитися до М. Грушевського? З приводу деяких некомпетентних публікацій» [49]. Підзаголовок мав би бути переформатований й звучати – «З приводу однієї некомпетентної публікації», адже йшлося лише про статтю Сергія Івановича.
Малокваліфікована й відверто замовна (власне некомпетентна?) рецензія розпочиналася ритуальним заклинанням:
«Знову і знову зринає з глибин пам’яті фактично адресований усім поколінням радянських людей мудрий ленінський заповіт: будувати соціалістичну культуру з обов’язковим використанням тих запасів знання, які виробило людство протягом попередніх віків. Та всупереч цьому в періоди, які ми зараз називаємо періодами культу особи та застою, значний масив дожовтневої друкованої продукції і рукописних матеріалів опинився у […] спецсховищах бібліотек і архівів. Потрапили туди ж і праці відомого в усьому світі українського історика М. С. Грушевського […], що оповило ім’я їх автора – радянського академіка – обивательськими легендами про те, що він є нібито ще однією жертвою несправедливих цькувань з боку сталіністів» [50].
«Запасів знання» самого рецензента забракло, аби з’ясувати, що М. Грушевського таки справді цькували й навіть репресували за «совєтського» періоду його біографії [51].
Оскільки праці М. С. Грушевського стали знову доступними широкому читацькому загалу, В. Г. Сарбей пропонував попередити ознайомлення з ними «надійним методологічним орієнтиром, щоб кожний міг знати, з чим і з ким він має справу». Першочерговим завданням проголошувалося створення «так би мовити історичного портрета Грушевського з характеристикою концепції, покладеної в основу його праць». Виконання такого завдання, на думку професора, мало стати місією лише обраних професіоналів, «чого не скажеш про першу в наш час публікацію такого роду»:
«Маємо на увазі статтю про Грушевського, написану кандидатом філологічних наук С. Білоконем – фахівцем не з історії, а з літературознавства. Її нещодавно опублікувала «Літературна Україна» – газета, яка, на жаль, останнім часом знизила вимогливість щодо правдивості змісту своїх публікацій і компетентності їх авторів. Тому і в даному разі читачі органу Спілки письменників України одержали однобічно-поверховий матеріал, написаний з позицій напівправди, без урахування всіх найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, що стосуються життя і діяльності Грушевського, не кажучи вже про ігнорування марксистсько-ленінських методологічних принципів партійності та історизму в оцінці його особи і творчої спадщини» [52].
У свою чергу, проф. Р. Г. Симоненко на шпальтах теоретико-політичного журналу ЦК КП України застерігав читачів від ревізії совєтської оцінки «політичної діяльності голови Центральної ради», полемізуючи зі статтею С. І. Білоконя:
«Не можна в зв’язку з цим не заперечити спроби автора «Літературної України» (1988, 21 липня) С. Білоконя знайти виправдання акціям М. С. Грушевського, спрямованим на проголошення войовничо сепаратистського акту 22–25 січня 1918 р. та укладення зрадницької угоди в Бресті, яка була використана німецькими мілітаристами для тиску на Радянську країну та віддавала їм на поталу Україну» [53]. Виправдання одному з чільних ініціаторів «пахабнаго» (за самохарактеристикою) мира у Бресті – В. І. Ульянову-Лєніну – шановний професор таки знаходив, забуваючи водночас використовувати аналогічний інструментарій щодо оцінки українських визвольно-державницьких устремлінь…
Не можна не погодитися з характеристикою сучасного авторитетного дослідника, що «ідеологічні екскурси совєтських істориків періоду сталінізму й застою відзначаються засадничими від’ємними якостями. Йдеться про перманентне конструювання образу ворога, а також про огульні звинувачення частини українського народу, що з тих чи інших причин живе за державним кордоном» [54].
Лексика творів цієї категорії й справді рясніє словами, що не вживаються в інтелігентному товаристві, на кшталт «запекла буржуазно-націоналістична реакція», «оскаженілий антикомунізм» та ін. Видатний вітчизняний письменник-емігрант Улас Самчук у листі від 13 червня 1962 р. зауважив з цього приводу:
«Те святе, наївне шарлатанство, яким час від часу обдаровує нас Київ з волі і наїтія Москви, мене вже перестало дивувати як явище, але дивує як суть. Не можу збагнути, чому саме Москва вибрала якраз цю безглузду мову в розмові зі своїми противниками, мову базарної баби і безпризорних хуліганів. Це смішне, а разом дивне, бо ж намацально безучинне. Нікого така мова не може навіть образити, а вже поготів у чомусь переконати. І невже вони цього не розуміють?» [55]
Очевидно, не ображався й Сергій Іванович на своїх «критиків», знаючи їхню реальну історіографічну ціну.
Хвиля критики Білоконя-грушевськознавця сягнула апогею, коли публікація у «Літературній Україні» була помічена «самим» членом Політбюро ЦК КПСС, першим секретарем ЦК КП України В. В. Щербицьким. У його доповіді 10 жовтня 1988 р. на пленумі ЦК Компартії України «Про роботу по виконанню в республіці рішень ХІХ Всесоюзної конференції КПРС, липневого і вересневого (1988 р.) пленумів ЦК КПРС» також знайшлося місце для принагідної критики вищезгаданої публікації Сергія Івановича.
Зауваживши, що, попри деяке підвищення творчої активності вчених, назагал суспільствознавчі дослідження в республіці ще серйозно відстають від перетворень, що відбуваються, слабо відображають актуальні потреби життя, сановний промовець наголосив:
«Скажімо, одне з важливих завдань суспільствознавців – прискорити вивчення т. зв. «білих плям» в історії. Треба визнати, що робота ця ведеться не тільки не досить енергійно, а й слабо координується. А це призводить до того, що в пресу потрапляють публікації не завжди об’єктивні, а то й просто такі, що перекручують історичну правду.
Наприклад, у газеті «Літературна Україна» від 21 липня ц. р. вміщена велика стаття про відомого українського історика Михайла Грушевського, в якій однобоко висвітлюється його наукова і політична діяльність, зроблена спроба якоюсь мірою навіть виправдати його відомі націоналістичні позиції. І подвійно прикро, що такі прорахунки допускаються газетою, яка стає цікавою і злободенною. Тому правильно вчинила редколегія «Радянської України», опублікувавши компетентну рецензію на зазначену статтю. Пора парткомові, та й правлінню Спілки письменників по-діловому і принципово, не навішуючи ярликів, допомогти редколегії свого друкованого органу» [56].
Одначе часи змінилися й всевладна колись КПСС/КПУ стрімко втрачала тотальний контроль над суспільством, відмовляли у покорі й колишні «інженери людських душ» разом з їхніми друкованими органами, кухонні розмови й обмін пошепки репліками за лаштунками партзборів трансформовувалися у виразно артикульовані українські самостійницькі дезидерати, аж до парканно-категоричного (бачив на власні очі напроти київського Охматдиту), а згодом тиражованого на календарі видавництвом «Такі справи» – «Москва-мамо, ми хочемо осиротіти!».
Тема «Михайло Грушевський – його оточення – спадщина – грушевськознавство» – стала однією з наскрізних тем наукової творчості й колекціонерсько-бібліофільських зацікавлень С. Білоконя. За власним його зізнанням, з початку 1960-х років родина Грушевських стала «наскрізним сюжетом моїх інтересів. Я цікавився всім, що могло бути мені приступне в ті роки» [57]. Як згадував історик:
«У ті часи про Михайла Сергійовича Грушевського можна було розмовляти лише в кількох родинах, у кількох домах. Від Алли Анатоліївни Грушевської […] я маю кілька полиць «Киевской старины» и «Записок НТШ», що належали кузенові Михайла Сергійовича – Маркові Федоровичу, єпископові УАПЦ […]. Від Любові Іларіонівни Пустовійт, що мешкала з дітьми на Паньківській […], одержав кілька фотографій Михайла Сергійовича, які я передав до Музею Грушевського. А на одну мою лекцію, що відбувалась у музеї історії Києва, Варвара Степанівна Ткач принесла мені папери класика києвознавства член-кор’а ВУАН Володимира Івановича Щербини – те, що збереглось від його архіву. Не пригадую, з чим я тоді виступав, знаю тільки, що в ті роки мої лекції збирали великі зали – у Будинку вчених і в Музеї історії Києва. До війни Варвара Степанівна вчилась разом із моїм батьком і запросила мене до себе. Так я одержав від неї рукопис «Споминів» Грушевського» [58].
Мемуари видатного історика, за свідченням Сергія Івановича,
«пройшли непростий шлях – від Катерини Борисівни Кондратьєвої, довіреної друкарки М. С., до Щербин, від них до Варвари Степанівни [Ткач], тоді до мене. У 1988–89 роках я опублікував ці «Спомини» повністю у журналі «Київ» [59] (тепер маю підготувати їх для окремого видання, – це велика робота). До речі, назву «Спомини» дав цьому твору я, бо в рукопису заголовка немає […]. До речі, перші томи перевидання «Історії України-Руси» здійснено з моїх примірників. У державних бібліотеках книжки, як правило, дефектні, до того ж із печатками, так що на них дивитись неприємно» [60].
Одну з найбільш резонансних лекцій Сергія Івановича про М. С. Грушевського наприкінці 1980-х років мав можливість прослухати й автор цих рядків. Відбулася вона 5 грудня 1988 р. заходами культурологічного товариства «Спадщина» у залі засідань будинку Секції суспільних наук АН УССР по вул. Кірова, 4 (нині Михайла Грушевського), де розташований і Інститут історії України. Як і на більшості аналогічних тогочасних зібрань у залі – аншлаг. У першому ряду – академічна й компартійна номенклатура. Виступ Сергія Івановича – як завжди врівноваженого, переконливого, компетентного. Спроби полемізувати з ним агітпропівськими аргументами з боку проф. Р. Г. Симоненка викликали хвилю обурення назагал демократично налаштованої аудиторії. У розвиток виступу С. Білоконя – дещо несподівана поява знаного львівського історика, також «неофіційного» – Ярослава Дашкевича. Його виступ, задекларований як експромт (чи радше ілюстрація відомої приповідки – «Немає нічого кращого, ніж добре підготовлений експромт»):
«Хочу сказати, що на сьогоднішню доповідь Сергія Івановича [Білоконя] я потрапив цілком випадково. Я приїхав зі Львова на археографічну нараду, яка починається завтра, і несподівано побачив оголошення про доповідь. Таким чином я опинився тут […]» [61]…
Сучасна репліка Сергія Івановича з цього приводу:
«Не розумію тільки, навіщо глибоко продуману й добре структуровану доповідь про Грушевського Дашкевич назвав у своєму житті випадковою: «Хочу сказати, що на сьогоднішню доповідь Сергія Івановича я потрапив цілком випадково», – написано в його книжці [«Постаті»]. Ярослав Романович зателефонував мені (здається, з Москви), і я запросив його на вечір «Спадщини», так що він підготувався до виступу дуже ґрунтовно. Прочитайте текст, прошу» [62].
Примітки
46. Див.: Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна. – 1988. – 21 липня. – № 29 (4282). – С. 7.
47. Бойко І., Кирилюк Є. Михайло Грушевський: З нагоди 100-річчя від дня народження // Літературна Україна. – 1966. – 30 вересня. – № 77. – С. 3–4.
48. Див.: Меморандум КГБ УССР ЦК КП України щодо відгуків інтелігенції республіки на статтю «Михайло Грушевський», оприлюднену «Літературною Україною» 30 вересня 1966 р., 1 груд. 1966 р. // Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977): Документи і матеріали / Ін-т історії України НАН України; Упоряд. О. С. Рубльов; Відп. ред. В. А. Смолій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – С. 231–235.
49. Сарбей В. Як нам ставитися до М. Грушевського? З приводу деяких некомпетентних публікацій // Радянська Україна. – 1988. – 27 серпня. – № 197 (20.299). – С. 2.
50. Там само.
51. Див., напр.: Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934 / Публ. В. Пристайка та Ю. Шаповала. – К.: Україна, 1996. – 335 с. Михайло Грушевський: Між історією та політикою (1920–1930-ті роки): Зб. док. і матеріалів / Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; ЦДАГО України; Упоряд.: Р. Я. Пиріг (кер.), Т. Т. Гриценко, О. С. Рубльов, А. А. Соловйова; Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. – К.: Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1997. – 183 с.; Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931–1934) / Публ. В. Пристайка та Ю. Шаповала. – К.: Критика, 1999. – 353 с.
52. Сарбей В. Як нам ставитися до М. Грушевського? З приводу деяких некомпетентних публікацій // Радянська Україна. – 1988. – 27 серпня. – № 197 (20.299). – С. 2.
53. Симоненко Р. Г. Правда історії – вірність історії // Комуніст України. – 1988. – № 9 (751). – С. 81–82.
54. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. – Ч. 1 (6). – С. 8.
55. Цит. за: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? – С. 9.
56. Про роботу по виконанню в республіці рішень ХІХ Всесоюзної конференції КПРС, липневого і вересневого (1988 р.) Пленумів ЦК КПРС: Доповідь члена Політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України В. В. Щербицького на Пленумі ЦК Компартії України 10 жовтня 1988 р. // Комуніст України. – 1988. – № 11 (753). – Листопад. – С. 32.
57. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 211–212.
58. Там само. – С. 210–211.
59. Див.: Грушевський М. Спомини. Ч. I / Публ. С. Білоконя; Передмова д-ра іст. наук, чл.-кор. АН УРСР Ф. Шевченка // Київ. – 1988. – № 9. – С. 115–149; № 10. – С. 131–138; № 11. – С. 120–137; № 12. – С. 116–139; Грушевський М. Спомини. Ч. II / Публ. С. Білоконя // Київ. – 1989. – № 8. – С. 103–154; № 9. – С. 108–149; № 10. – С. 122–158; № 11. – С. 113–155.
60. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 211.
61. Дашкевич Я. Про Михайла Грушевського: Доповідь львівського історика на засіданні товариства «Спадщина» у Києві в грудні 1988 р. // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – 2-ге вид., виправл. й доповн. – Львів: Львівське відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Літературна агенція «Піраміда», 2007. – С. 366.
62. Відродження української історичної науки: Інтерв’ю в кабінеті Сергія Білоконя / Спілкувався Іван Рябчий // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – К., 2007. – Вип. 59. – С. 7.