Поза межами офіційної науки

О. С. Рубльов

Виплекана С. Білоконем мрія стати українським ученим спричинила 1971 р. спробу штурму ним академічного «бастіону».

«Закінчивши університет, я вперше серйозно спробував вступити до аспірантури, – пригадував Сергій Іванович. – Співчуваючи мені, заступник декана Анатолій Федорович Кізченко «виправив» мені рекомендацію. Розписався у папірці замість Овчаренка [Порфирія Макаровича; 1902–1982], ніби мене рекомендували. Але в Інституті історії мене все одно вже зустрічали. Місце було тільки одне, і Сергієві Зарембі [36], з яким ми потім були в дружніх стосунках, на кожному іспиті ставили на один бал вище» [37].

Упродовж 1971–1974 рр. С. І. Білокінь працював в історико-культурному заповіднику «Києво-Печерська Лавра» та Державному музеї книги й друкарства УССР.

З часової дистанції легше оцінювати невдале кандидування 1971 р. на аспіранта Інституту історії АН УССР. На нашу думку, таке вимушене дистанціювання від «української совєтської історіографії» вплинуло лише позитивно на подальше формування Сергія Білоконя – ученого, дослідника, особистості, іманентно зорієнтованої на пошуки власного шляху у вивченні вітчизняної минувшини. Не варто забувати й того, що далеко не кожний аспірант Інституту історії похмурих 1970-х років міг витримати морально-психологічний та ідеологічний тиск й зберегти себе як майбутнього ученого, тим більше – обрати тему дисертації «по душі». Принаймні серйозні випробування випали на долю тодішнього «щасливого» конкурента Сергія Івановича – С. З. Заремби.

Були й інші, більш або менш драматичні, випадки й долі.

Завершення періоду недовгої «відлиги» в суспільстві боляче вдарило по Інституту історії АН УССР. 1968 р. – у розпал спричиненої подіями у Чехословаччині кампанії переслідування шістдесятників й загального придушення інакомислячих – «не пройшов» чергової атестації, а відтак був звільнений з установи знавець давньої історії слов’янських народів, автор відомої праці «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966) М. Ю. Брайчевський (1924–2001). Того ж року залишив Інститут історії АН УССР «за власним бажанням» й старший науковий співробітник І. Х. Ганжа (1923–2002), який відтоді викладав у київських вузах. У червні 1972 р. був забалотований під час проходження конкурсу й невдовзі звільнений з роботи в. о. старшого наукового співробітника відділу історіографії і джерелознавства інституту В. С. Кук (1913–2007), колишній Головний командир УПА. У листопаді 1972 р. «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» (формально – внаслідок бюджетного скорочення «неперспективної тематики») були звільнені доктор історичних наук О. С. Компан, кандидат історичних наук О. М. Апанович та кандидат філологічних наук Я. І. Дзира [38].

Долю своїх старших колег розділив того ж 1972 р. й аспірант установи М. С. Мельник. Молодший за віком, 1944 р. народження, він був, ймовірно, найзапеклішим і найпослідовнішим «антисовєтчиком» за всю історію Інституту історії України. У його таємній характеристиці авторства КГБ УССР (грудень 1974 р.) перераховувалися найголовніші провини перед владою колишнього аспіранта установи:

«В декабре 1970 г. распространял среди своих знакомых фотокопию антисоветской книги АВТОРХАНОВА «Технология власти», изданной в Мюнхене в 1956 г.

В 1972 г. участвовал в сборищах у памятника Т. Г. Шевченко. 25–26 мая 1972 г. с МЕЛЬНИКОМ М. С. были проведены беседы, в ходе которых он, в частности, отрицательно высказывался по поводу мер, принятых 22 мая 1972 г. для поддержания общественного порядка у памятника Т. Г. Шевченко.

В апреле 1972 г. из редакции журнала «Вітчизна» в Институт истории АН УССР были пересланы стихи идейно вредного содержания, автором которых являлся МЕЛЬНИК. За написание этих стихов партийное бюро института в мае 1972 г. объявило ему выговор» [39].

Із незбагненною затятістю, гідною вочевидь кращого застосування, вже позапартійний Михайло Спиридонович Мельник, робітник цегельні Дарницького комбінату залізобетонних конструкций, й надалі щороку вперто покладав квіти до пам’ятника Кобзареві у табуйований владною КП України та її таємною поліцією день – 22 травня; згодом став членом Української Гельсінкської групи, а 9 березня 1979 р. трагічно загинув – за однією з версій, нібито наклав на себе руки (у такому разі коректніше було б сказати – був доведений до самогубства) [40].

Важко спрогнозувати долю С. І. Білоконя, якби він на вступних іспитах до аспірантури Інституту історії АН УССР випередив 1971 р. свого конкурента – Сергія Зарембу. Принаймні до ролі дисидента Сергій Іванович був вже заздалегідь непогано підготовлений. Можливо – краще, ніж М. С. Мельник…

Безперечно єдине – у цій макабричній атмосфері «маланчуківщини» краще було залишатися осторонь офіційної академічної науки, принаймні у її республіканській іпостасі. За самохарактеристикою, С. Білокінь обрав для себе (не без стороннього, зрозуміло, «сприяння») стежку «аутсайдера» й залишався ним «до вересня 1989-го, – виходить, цілих 18 років» [41].

Несподіваним виходом з ситуації виявилася московська аспірантура.

Сергій Іванович пригадує:

«З подачі Раїси Іванової, яка в нас викладала, заступник декана філологічного факультету МГУ Михайло Зозуля узяв мене до аспірантури, а моїм науковим керівником став Олександр Іванович Овчаренко, якому я завдячую широтою погляду на світ. Петро Андрійович Зайончковський кликав мене до аспірантури в себе й навіть придумав тему (Бібіковські інвентарі у котрійсь правобережній губернії), але я лишився при Овчаренку, і дуже з того задоволений […]» [42].

Як невдовзі з’ясувалося, для українського історика ідеологічно-історіографічний тиск виявився набагато слабшим в імперському центрі – Москві, аніж у його республіканській периферії. Атмосфера й оточення були набагато толерантнішими, аніж у рідному Києві:

«Отже, у глухі сімдесяті роки без приязної підтримки Іванової-Іванченко московська аспірантура могла б мені тільки снитись, – у Києві панував Маланчук […]. А так я вперше в житті відчув себе вільною людиною, повноправним громадянином, чого ніколи раніше не було. Захистив дисертацію «Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства», якої мені не соромно. Академік Д. С. Лихачов узяв мою статтю «Літературознавче джерелознавство» для додаткового (дев’ятого) тому «Короткої літературної енциклопедії» […]. В авторефераті я жодного разу не згадав ні Леніна, ні Брежнєва, а Олександр Іванович Овчаренко не звернув на це жодної уваги. Ми з ним розмовляли про Винниченка, про голодомор. За всіх обставин я прагнув берегти культурну спадщину останнього передреволюційного покоління і свою душу […]» [43].

Цьому категоричному імперативу – «берегти культурну спадщину останнього передреволюційного покоління і свою душу» – підпорядковувалося й наступне життя Сергія Івановича Білоконя. Після успішного захисту 3 березня 1978 р. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук [44] він повернувся до рідного міста. Адекватної його кваліфікації праці годі було знайти, тому працював на непомітних посадах у Рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УССР (1978–1981) (звільнений за скороченням штатів); 1981–1985 рр. перебував без роботи й на посаді постійного позаштатного (sic!) кореспондента обласної газети «Молода гвардія». Упродовж 1984–1989 рр. працював на півставки у Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки та у Відділі наукової інформації із суспільних наук АН УССР. 17 травня 1980 р. відбулася перша публічна лекція ученого – «Моя Нарбутіана» – у секції збирачів книжок про мистецтво та художніх листівок Київського міського клубу книголюбів [45].

Примітки

36. Про Сергія Захаровича Зарембу (1947–2003) докладніше див.: Український історик Сергій Заремба: Документи та матеріали до бібліографії / Т. І. Ківшарь (упоряд., авт. життєопису та уклад. бібліогр.). – К.: Вид-во «Жнець», 2007. – 204 с.: фотогр.

37. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 208.

38. Рубльов О. С. У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957–1977 рр.) // Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977): Документи і матеріали / Ін-т історії України НАН України; Упоряд. О. С. Рубльов; Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – С. 23–24.

39. Там само. – С. 24.

40. Див.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К., 1995. – С. 170.

41. Білокінь С. І. На зламах епохи: Спогади історика. – С. 208.

42. Там само. – С. 231.

43. Там само. – С. 233.

44. Див.: Белоконь С. И. Предмет и задачи литературоведческого источниковедения: Автореф. дисс. … канд. филологич. наук. – [М.:] Изд-во Московского ун-та, 1978. – 24 с.

45. Сергій Білокінь: Бібліографічний покажчик. – К., 1989. – С. 7.