Неофіційні дослiдження
Сергій Білокінь
Якби я був Шекспіром, то написав би трагедію з життя книги. А людські трагедії – єй-богу, дрібниці, та ще й скороминущі дрібниці.
Юр Меженко. Із листа до Ф.Максименка від 4 травня 1947 року.
Цю жорстоку думку Меженко висловив у глухий мертвотний час. Найбільшим переможцем у війні, що недавнечко перед тим скінчилася, вийшов Сталін, відтепер ішло вже тільки так, як казав він, і течія життя плинула в напрямку вічного й безмежного комунізму, де керувати мали большевики. А Максименко з Меженком знали, як вони керували. Кожен з них міг розповісти оберемок страхітливих історій, свідками яких поставила їх доля, як-от Максименко 7 квітня 1983 розповів мені про бібліотеку Митрополита Євгенія (Болховитинова):
«Рукописна частина її поступила до б-[ібліоте]ки Києво-Софійського собору й разом з нею у 1920-х рр. перейшла до Всенарод.[ної] б-[ібліоте]ки України, де перебуває й досі. Книжкова частина її (друковані книги) пішли до б-[ібліоте]ки Київської дух.[овної] семінарії, де лишалися необробленими до 1917 р., коли перейшли, разом з цією б-[ібліоте]кою до б-[ібліоте]ки Ун-[іверсите]ту, де теж лишалися необробленими до 1927 р., коли [їх] було в складі фонду концентрації передано до ВБУ. В 1920 р. «Международная книга» робила вилучення «для потреб індустріалізації» книжок по всьому СРСР, й ВБУ передала була їй з фонду концентрації й книжки Євгенія Болховітінова майже всі, кілька тисяч. «Межд.[ународная] книга» забрала тоді ж деякі унікальні видання з т.зв. Королівської б-[ібліоте]ки. Деякі з цих видань у 1930-x рр. проходили по друкованих каталогах «Межд.[ународной] книги».
21 травня 1950 року, рівно за п’ять місяців після бучного сталінського ювілею, Меженко розмірковував про майбутнє книжкової культури. В цілому СРСР не знайшлось нікого, хто відзначив би річницю скорининського Апостола (1525), і він потішав свого приятеля:
«От у 1975 році, коли нас з Вами на цьому світі вже не буде, напевно бучно святкуватимуть. Якщо на той час не винайдуть чогось такого, що замінятиме книгу. А може бути й так, що просто стару книгу викинуть на смітник. Цими днями заступник директора по наук.[овій] частині [Державної] Публічної Бібліотеки [Медведєв [166]] офіційно на зборах розвивав думки про те, що книга ХІХ віку може зараз нас цікавити лише як музейний експонат, а не своїм змістом. Може бути, що він не один такий нігіліст, я знаю, що дехто на тих же зборах [Франкфурт [167]] казав, що слід всі передреволюційні видання викинути на смітник. Я не жартую. Це дійсно так було. От і виходить, що керівники Бібліотеки з світовими фондами мають охоту зліквідувати Бібліотеку. […] Запевняю Вас, що Олішев теж підтримав би такі думки, тільки біда, він сам ще до них не доглупався. А якщо довідається. що Медведєв і Франкфурт таке сказали, то охоче до них приєднається».
А недарма кажуть, – коли в Росії стригли нігті, то в Україні обрубували пальці. Характерний приклад знаходимо в іншому листі Меженка:
«Ви запитуєте про журн.[ал] «Природа». Він безборонно видається читачам. Тут взагалі про те, щоб його не видавати, ніхто нічого не чув. Гадаю, що то у Вас львівські бібліотекарі такі суворі» (лист від 7 лютого 1952 року).
Як це не парадоксально, большевицька iдеологiя по сутi своїй не була однорiдна. Звiсна рiч, маґiстральним напрямком совєцької науки завжди було розроблення сервiлiстських прорежимних тем, що вважались за «актуальнi» й виконавцi яких могли розраховувати на щасливий перебiг кар’єри, всiлякi житейськi блага, нагороди й вiдзнаки. Разом з тим припускалось iснування марґiнальної тематики, до якої вона не вмiла причепитися. Зовсiм природно, що влада їх жодним чином не пiдтримувала, але коли вже дослiдники туди заходили, на них могли й махнути рукою як на дивакiв, що не розумiють життя. Пригадую, як я аґiтував завiдувача рукописним вiддiлом ЦНБ АН УРСР Вiзиря взяти на зберiгання архiв нiжинця Пухтинського. Коли контакт у них вiдбувся, мене запитано:
- А ты знаешь, что у него там, – Вiзир презирливо скривився, – анти-и-чность…
Отож, дуже можливо, що майбутнiх iсторикiв, якi не матимуть особистого совєцького досвiду, багато що дивуватиме. Припускаю навiть, що їм непросто буде дати раду з тiєю обставиною, що працi, описанi в попередньому роздiлi, Федiр Максименко виконував цiлком офiцiйно. У тих установах, де вiн служив i де лежала у вiддiлах кадрiв його трудова книжка, вони входили до його функцiональних обов’язкiв. Цi роботи ставили до планiв, зрештою, за них сплачували вiдповiдне до штатного розкладу жалування. Вони складали видиму частину його наукової продукцiї, вiдтак їх офiцiйно облiкували, вони входили до бiблiографiчних реєстрiв. Iнша справа, що вiн не став навiть кандидатом наук.
Тим часом у науковiй спадщинi Максименка iснувала зона, що досi лишалась наче в затiнку. Досi про неї нiхто виразно не говорив. Рiч у тiм, що, крiм офiцiйної його роботи, вiн виконував ще й таку, про яку особливо розводитися не випадало. За тих умов, коли вiн мав нещастя жити, неможливо було не те, що планувати собi таку роботу, – небезпечно було навіть її розголошувати. У пореволюцiйнi двадцятi та в тридцятi роки на очах вченого припинялось друкування одних книжок i нищено тиражi iнших. Сліди таких видань він спеціально призбирував і історію таких видань студіював. Саме ця робота, мабуть, найкоштовніша у його спадку, оскільки її можна було виконати лише по свіжих слідах і неможливо повторити [168].
Уже в першому листі, якого я від нього одержав, – від 4 грудня 1970 року – Ф.П. торкнувся видання, що не вийшло у світ:
«Чи Ви знайшли макет Нарбутівського збірника? Він був у Я.Стешенка, А.Х.Середи. Наклад знищено в 1932 р. Там була велика б-[ібліогра]фія Я.Стешенка. Може, він зберігся у сестри Стешенка (артистка). Може, він був ще у Ю.О.Меженка – довідайтеся у його дружини Катерини Єронімівни Скокан (бібліограф Центр.[альної] н.[аукової] б-[ібліоте]ки АН)».
У книгозбірні Ярослави Музики я виявив якось оправлений у голубу тканину комплект журналу «Українського мистецтва», що виходив 1926 року за редакцією Миколи Голубця. У комплекті було оправлено не три числа, як нормально, а чотири, причому виглядало так, ніби ніхто (в першу чергу Володимир Січинський) цього четвертого числа не бачив. Ф.П. розпочав розшуки й 23 листопада 1971 року написав:
«У нас [себто в книгозбірні Львівського університету. – С.Б.] є лише №№ 1, 2 й 3-й (в загальному фонді), так само і в Львівській б-[ібліоте]ці АН УРСР (в спецфонді). №-ра 4-го немає ніде – він певне був останнім й є великим раритетом. На обкладинках №№ 1 й другого після «Українського мистецтва» позначено «місячник», на №-рі 3-му (1 стр.) цього немає, хоча на стр. 2-й в умовах передплати позначено «місячник української пластики. Виходить при кінці кождого місяця». № 1-й має позначення «жовтень». № 2-й – «падолист». № 3-й – грудень. Пагінація спільна для всіх трьох чисел і в №-рі 3-му закінчується сторінкою 94-ою. Поза цією пагінацією є ще ненумеровані сторінки з об’явами – в № 1-му 4 стр., в № 2-му 2 стр., в № 3-му – 4 стр.). […] я переглянув бібліографію з українського мистецтва В.Січинського […] й найшов лише згадку, що «місячник «Українське мистецтво», що виходив у Львові, припинився в кінці 1926 р. і більше не з’являвся» («Україна», 1928, № 6, с. 129). В цій бібліографії не позначено жодної статті з № 4-го «Укр.[аїнського] мистецтва», навіть статті Ковжуна «Ол.Лозовський». Скільки сторінок має № 4-й? Який його зміст?».
21 квітня 1965 року П.Попов писав Максименкові:
«Словника діячів К[иївської] Д[уховної] Ак[адемії] Ф.І.Титова нi в Лаврському музеї, ні у Відділі рукописів при мені не було. Зараз, можливо, деякі матеріали Ф.І.Титова і є у Відділі рукописів ДПБ [АН] УРСР, але я зараз не можу довідатись, бо телефону у них після пожежі ще нема […]. Не знаю я і про долю «Біогр.[афічного] словника діячів України». Над ним працювала Євг.[енія] Як.[івна] Рудинська, яка ще жива […]» [169].
Великий інтерес викликала у Максименка 10-та книжка «Етнографічного вісника», що вийшла 1932 року (здана до друкарні ще 27 липня 1930 року) [170]. 28 жовтня 1955 року Павло Попов сповіщав його:
«Вип. 10 «Етногр.[афічного] Вісника» надзв.[ичайна] рідкість, бо він по суті не вийшов за винятком кількох прим.[ірників]. Я бачив т[іль]ки окремі аркуші коректури. Чи є № 10 в б-[ібліоте]ці ЛДУ? Який його зміст, крім Міртова?»
Зміст книжки такий:
Миртов А.В. Словник донецького гірника (с. 1-21);
Лепер Є.Р. До питання про заломи (с. 23-26);
Адріянова-Перетц В. Казки про лисицю-сповідницю (с. 27-45);
Нікіфоров А.І. Російська докучна казка (с. 47-105);
Цвєтко Сергій. Хороба «урама» та її лікування в болгарській народній медицині (с. 107-122);
Перетц В.М. Студії над загадками (с. 123-204).
До цієї книжки вшито першим зошитом покаянну передмову (с. I – XVIII), якій передувало пояснення:
«Ця книжка «Етнографічного Вісника», що своїм змістом і методологічними настановленнями цілком одбиває старі позиції Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук, була вже видрукувана, коли Комісія включилась до розгорнутої клясової боротьби на ідеологічному фронті. Розглянувши засади попередньої своєї діяльности й переоцінивши з погляду марксо-ленінської методології дотеперішню продукцію, співробітники Комісії гостро засудили її, як ворожу пролетаріятові й реакційну, взялися до пере[о]зброєння й у дальшій своїй роботі мають довести фактами перед усією радянською суспільністю задеклярований розрив з буржуазною наукою. Це, на старій роботі побудоване, число «Етнографічного Вісника», починаємо з критичного і самокритичного огляду діяльности Етнографічної Комісії та її продукції».
З примітки на с. V випливає, що цю передмову писав В.Білий. Тут було піддано критиці А.Лободу та Є.Рудинську, П.Попова та Є.Спаську, М.Левченка й Є.Кагарова і так далі – за списочним складом, причому найбільше, крім себе самого, Білий лаяв Віктора Петрова та Олену Пчілку. На титульному листі було позначено, що книжка виходить за головним редаґуванням Андрія Лободи, але його ім’я було узято в траурну рамку. А помер він, як відомо, в Києві 1 січня 1931 року.
У нещодавно опублікованій доповідній записці «Про Всеукраїнську Академію наук» (1933), яку підписали М.Кілерог [171] і Дудник, знаходимо подробиці про злощасне видання:
«За попередні роки, до 1932 включно, чимало книжок, вже видрукованих, було затримано в готовому вигляді, бо містили політично шкідливий і ворожий нам матеріал [172].
Так, наприклад, у Етнографічному Віснику № 10 (1932 р.) знайшли чіткий вираз класово-ворожі, буржуазно-націоналістичні вихватки на мовознавчому та етнографічному фронті. Стаття Міртова «Словник Донецького гірника» є неприхованою класово-ворожою вихваткою. Міртов намагається подати шахтарів як пришлий, російський «блатний» елемент, до якого з презирством ставляться селяне, та який розмовляє специфічною «блатною» мовою. Ось деякі уривки з цієї контрреволюційної праці, яку пропустив до друку комуніст Шуран:
«Селяни тут живуть з хліборобства, до останнього часу вони ставилися до шахтарської праці з неприхованим презирством».
«Ця зайшла людність на Донбасі – російська походженням, з невеличким відсотком татар (Пензенських, Казанських), іноді мордви, чувашів. Зайшлих гірників українського походження, як звичайного масового явища, на Донбасі немає».
«Сила силен[н]а блатних слів переважно в мові робітничої молоді».
Після того надруковано 20 сторінок блатної мови і похабщини під виглядом мови Донецького гірника. Для «наукового доказу» наводяться віршовані приклади:
«Я на бочке сижу, ножки свесила,
все ребята говорят: я заскесила».
«Мой отец старый шмаровощик,
а мать торгует барахлом;
а старший брат в ширмы ныряет,
сестра же с скокорем живет».
Серед слів, що автор видає за мову Донецького гірника, є, наприклад, такі: бімбер (годинник), бункер (буфер), бухой (пьяний), динамент (динаміт), кацегон (негодящий робітник), кемать (спати), кіча (в’язниця), кориш (приятель), лигавий (інтелігентний), мадама (повія), хавало (рот), шкери (штани), хурик (батько).
Характерно також для класового ворога, як Міртов подає виробничі терміни: це селянські терміни старої шахти, і слова немає з практики соціалістичного механізованого Донбасу.
У цьому таки Етнографічному Збірнику є інші статті, що мають дуже сумнівну наукову цінність і спрямовані по суті проти більшовицького (sic) напряму в науковій роботі. Вони трактують зовсім не актуальні теми («Казка про лисицю-сповідницю», «Російська докуча казка», «Студії над загадками») і подекуди мають виразний порнографічний присмак («Російська докуча казка»).
Співробітники комісії самі відчували небезпечність видрукованої продукції, щоб приспати парторганізацію Академії подали про людське око передмову на цілий друкований аркуш і кілька вступних слів на окремій передній сторінці.[…] «Етнографічний Вісник» № 10 вже цілком видрукований і зброшурований затримав Облліт» [173].
28 жовтня 1961 року Попов розповів:
«Величезну книгу А.Ю.Кримського «Звенигородщина…» у свій час я сам бачив і списав de visu її вихідні дані, в тому числі й посилку на 71 «Збірн.[ик] І[сторико]-Ф[ілологічного] відділу». Але потім кн.[ига] була знищена з невідомої причини».
Під числом 71 у списках «Збірників» [174] справді значилося видання: «№ 71 – акад. Аг.Кримський. Звиногородщина з етнографічного та діялектичного погляду (закінч. діруком)». У персональному покажчику Кримського цю книжку описано двічі – під 1928 та 1930 роками [175]. У другому випадку заголовок трохи ширший: «Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектологічного». У покажчиках академічних видань 1930 та 1969 року немає жодного з цих видань [176].
Довідавшись від П.Попова, що він передає свою книгозбірню до ЦНБ, Ф.Максименко нагадав йому, що цікавиться макетом «Українців», десятим томом «Історії України-Руси» та першими числами «Бібліологічних вістей», що друкувались на машинці. Про останнє видання 5 грудня 1968 року Попов повідомив:
«Ні Груш.[евського] (т. 10, ч. 1), ні дублета «Бібліол.[огічних] вістей» у мене нема. Після війни лишилось щось із 3 пр-[имірни]ки «Б.[ібліологічних] вістей».
Макет колективної монографії «Українці» став ще одним раритетом українознавства відразу після своєї появи. 28 квітня 1959 року Павло Попов писав до Львова:
«Пробачте, що не одразу я відповів Вам на Ваше запитання про «Українці». З’ясувалося, що цю книгу висилають по списку, затвердженому ЦК і Президією АН. Тепер вона, певно, вже є в ЛДУ. 27 і 28.IV, вже вдруге, проходить обговорення цієї книги громадськістю (?!) столиці. Це – поки тільки макет».
10 жовтня 1964 року:
«Щодо «Українців». У мене є два макета, і один із них я міг би подарувати Вам. Хтось казав мені, що К.Г.Гуслистий міг би дати ці макети, але я досі не міг піймати Г.[услистого] – то він у Москві, то тепер у тривалій відпустці».
30 жовтня 1964 року (за штемпелем):
«Пригадую, що я одержав два видання макету «Українці», один раніший, кращий за оформленням, майже розкішний [177], а другий простіший, в кількох випусках [178]. Я Вам обіцяв 1-й, бо 2-й я кілька разів рецензував і почеркав своїми замітками. Але шкода, що в моїй безладній б-[ібліоте]ці я не можу знайти обіцяного 1 видання».
І всі ці студії, які провадив Федір Максименко, вкладались у загальне річище трагічного підсовєцького українознавства, про бібліографічне вивчення якого прекрасно сказав (15 березня 1966 року) Юр Меженко:
«Стаття Фонотова про ретроспективні бібліографії, на мою думку, варта уваги, але я не вірю в те, що для України це питання розв’язано буде позитивно. Я не бачу людини або установи, яка б змогла взяти на себе такий труд, де мало не кожен автор, мало не кожна книжка одіозні».
Характерною особливістю епохи, у яку жили й діяли Максименко і його товариші, була крайня обмеженість їхніх професійних можливостей. Таке дороге для вченого право, після права на самі дослідження, – право друкувати результати своїх студій, їм майже не належало. Сучасні, тим більше майбутні історіографи, споглядаючи окремі видання наших героїв, з огляду на начебто й показний офіційний статус кожного з них, гадатиме, що це і є все, що вони могли зробити. Але ж ні, і саме історіографові належиться з’ясувати і задокументувати ті бар’єри, що їх зупиняли, показати напрямки, у яких рухалася їхня думка, показати бодай пунктиром обриси тих споруд, які вони могли збудувати і де їх не допускали до будівництва. Ось, наприклад, лист видатного бібліографа Юра Меженка, що датується ніби вже зовсім благополучним 1958 роком (від 27 січня):
«Б-[ібліогра]фію укр.[аїнської] культури за 40 років» ще не бачив, але заздалегідь боюся, що вийде щось на зразок Б-[ібліогра]фії журналів. Кустарна робота. Ви написали про Б-[ібліогра]фію Чернігівщини. Вони ще до мене не зверталися, і гадаю, що не звернуться. Надто одіозне моє прізвище. Побояться. А крім того, я чи погоджуся. Треба ж спочатку подивитися, що вони там зібрали. От в минулому листі Ви згадали за Бойка [179] і бібліографію «Шевченкіана». 4 місяці тому Сарана надіслав мені «до відому» інструкцію, за якою працює група. Мені відомо, що складав її Бойко, хоч підпису й не було. Я не втримався й написав до Сарани, хоч він мене й не просив, що інструкцiя плутана, що в ній є помилкові положення, що за такою інструкцією добре зробити б-[ібліогра]фію не можна. Очевидно, я зробив нетактовність, надсилаючи непрохану критику. Тепер і Сарана на мене за Бойка обидився, бо нічого з того часу не пише. Ні, Ви помиляєтеся, дорогий Федоре Пилиповичу, мене до Шевченківської біб-[ліогра]фії не допустять ближче як на 1500 кілометрів».
Очевидячки, має велике значення і вивчення структурних перетворень по науково-дослідних інституціях, спрямованих на прикорочення українознавчих студій. Одну з таких пертурбацій описав 1 січня 1962 року П.Попов:
«Не встиг одійти від нас Ол[ексан]др Іванович [Білецький], як нові хазяї [180] виявили себе знищенням Відділу давньої укр.[аїнської] літ-[ерату]ри, який існував 40 років, під голов.[уванням В.М.] Перетца, С.І.Маслова, М.К.Гудзія. Залишена лише групка з 3-х молод.[ших] співроб.[ітників], решту «розтикали» у відділі рос.[ійської] літ-[ерату]ри та в інших. Ставку ак.Гудзія віддали Затонському, сину відомого З., спец.[іалістові] з англо-амер.[иканської] літ-[ерату]ри».
На пожежу Публічної бібліотеки [181] відгукнувся той самий П.Попов: «Відома бібліот.[ечна] подія в К.[иєві] вибила мене із рівноваги і з робочої бази […]». І 10 жовтня 1964 року:
«Відділ стародруків уже в своєму постійн.[ому] приміщенні, але всі іноз.[емні] стародруки складені в стоси за браком місця. Відділ рукописів перейде в своє приміщення хіба в кінці року. Як член бібліот.[ечної] ради Президії АН я одержав завдання – написати доп.[овідну] записку про майб.[утній] і сучасний стан ДПБ. З цією метою обслідував Под.[ільську] філію і газетний відділ у малій Софії. Стан цих будинків невідрадний. Вода протікає через дахи і т.ін.»
Дальші новини були такі. 30 грудня 1964 року Павло Миколайович писав: «[…] ДПБ досі по суті не функціонує, зокрема і Відділ рукописів, і Бібліографічний кабінет». А 21 квітня 1965 року:
«Новий директор ДПБ [АН] УРСР Черненко Іван Сергійович, на жаль, не спеціаліст, а просто номенклатурний робітник типу Дончака, який здравствує. Перед хворобою я бачив обох в б-[ібліоте]ці».
Примітки
166. У словнику «Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры» такого вченого немає.
167. Франкфурт Лія Соломоновна (1903, Красноярськ – 1966, Ленінград), співробітниця ГПБ у 1937-50. Партійна активістка. У березні 1947 її було призначено завідувати видавничим відділом ГПБ. У жовтні 1949 – звільнено з посади й обов’язків вченого секретаря «по причине притупления политической бдительности и за ориентацию на авторов (Д.Н.Альшица, Е.П.Брандиса, М.А.Брискмана и др.), не вызывающих доверия» й призначено на головного бібліотекаря віділу бібліотекознавства. У січні 1951 арештована «как участница контрреволюционной правотроцкистской организации». Відбувала в Особливому таборі МВД (Комі АРСР). Після звільнення 1954 повернулась до Ленінграда, переїхала до Москви. Дж.: Михеева Л.И. Франкфурт Л.С. // Сотрудники Российской национальной библиотеки. Т. 3. С. 581-583. Цікаво згадати при цьому статтю: Брандис Е. «Шевченкиана» Юрия Меженко // Нева. 1963. № 3. С. 219-220.
168. За двадцять років я оформив цю роботу: Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602. Подібним чином я завершив підготовчу працю Володимира Січинського: Білокінь С. «Білі круки» подільського друкарства: [Про видання Кам’янець-Подільської художньо-промислової профшколи, 1921-31] // Пам’ятки України. 2000. Ч. 3-4 (128-129). С. 33-45.
169. Міртов Олексій Василькович (5 серпня 1886, Симбірськ – ?) – доцент Північно-Кавказького державного університету, співробітник Асоціації науково-дослідних інститутів, фахівець із російської філології, діалектології, методики російської мови (Наука и научные работники СССР. Часть VI: Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С.259).
170. У бібліографічному покажчику «Видання Академії наук УРСР, 1919-1967: Суспільні науки (К., 1969) зареєстрована (№ 3035).
171. Кілерог (Кіллерог, Киллерог, Горелик) Міхаїл Маркович (1900, Катеринослав – 9 березня 1937, Москва).
Член компартії з 1919. Лівий с.-р. боротьбист (1918-19). Освіта – КПІ (з 1917; мабуть, не закінчив) та ІЧП. З 1921 заст. та зав. агітпропвідділів Київ. губкому КП(б)У, Шулявського райпарткому, член бюро Черкаського окрпарткому. Член бюро і зав. агітпропу Ленінського райпарткому м. Києва (1924-26). Ред. журналу київ. губпарткому „Комунар” (1924-25). Закінчив аспірантуру при Наук.-досл. кафедрі марксизму-ленінізму ВУАН (1926-30), пом. секретаря ЦК КП(б)У (1929-30). Після роботи у Тбілісі та Москві, як твердив А.Бронєвой, прибув на Україну разом з З.Б.Кацнельсоном (Наше минуле. Ч. 1. 1993. С. 72). Зав. КПВ (культпропу) ЦК КП(б)У (з березня чи травня 1933), член ЦК і кандидат у Оргбюро ЦК. У зв'язку з загибеллю Скрипника після 10 липня 1933 виступив у Вінниці з доповіддю про націоналістичні ухили в лавах укр. парторганізації та про завдання боротьби з ними (Солдатенко В.Ф. Незламний: Життя і смерть Миколи Скрипника. К., 2002. С. 248).
Увійшов до складу комісії ЦК КП(б)У (постанова ПБ від 21 липня 1933), призначеної для розбору архіву Скрипника (Шаповал Ю.І. Людина і система. К., 1994. С. 190). Після відповідної доповіді ЦК архів безслідно щез. Виступив на листопадовому (1933) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, присвяченому погромній критиці Скрипника (Солдатенко В.Ф. Незламний. С. 252, 257). 1-й секретар парткому АН УСРР (1935), ред. журн. „Історик-більшовик” та „Більшовик України”, ст. наук. співроб. Ін-ту історії ВУАМЛІН (мешкав у Києві на вул. 25 Жовтня, 36, пом. 5). Після ліквідації останньої (1936) нач. Упр. будинків культури та колгоспних клубів Наркомпросу РРФСР. Делегат ХІІ з'їзду КП(б)У. Володів фр., нім. та укр. мовами.
Ар. 5 вересня 1936 у Москві як троцькіст, вину визнав, рішенням від 9 березня 1937 розстріляний. 8 лютого 1956 справу припинено. – Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 441. Арк. 104; Ф. 39. Оп. 4. № 84. Арк. 2-3; Ф. 263. Оп. 1. № 38485 ФП / кор. 414. Том 2. Арк. 184; Том 3. Арк. 34; № 44539 ФП / кор. 671. Арк. 413; Нещадно викривати і викорінювати наслідки шкідництва та націонал-опортуністичних перекручень на мовному фронті: [Виступи А.Хвилі та М.Кілерога на загальноміських зборах вчителів] // Вісті ВУЦВК. 1933. 30 черв. № 145. С.3; Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації та завдання боротьби з ними: [Резолюція партактиву м. Вінниці на доповідь т. Кіллерога] // Комуніст. 1933. 28 лип.; Білоусов С. Шкідники на фронті науки // Прол. правда. К., 1937. 29 лип. № 173 (4677), С. 2. Шп. 1; Ніколаєв М., Леонідов Л., Раєвський П., Сергін Г. Вороги у кіностудії // Прол. правда. К., 1937. 30 лип. № 174 (4678). С. 4. Шп. 1; Кошевой Н. Как „очищали” // Правда. М., 1937. 4 окт. № 274 (7240). С. 4. К. 5; Наше минуле. Ч. 1. 1993. С. 72, 120, 123, 131, 141; Костюк Гр. Сталінізм в Україні. К.: Смолоскип, 1995. С. 303, 326, 338; Наберухін Аркадій. Один з псевдотроцькістів // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 341-355; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 216, 273, 277; Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні. Том 1. К., 1999. С. 207; „Українізація” 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки. К., 2003. С. 216; Історія Національної Академії Наук України, 1934-1937: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 2003. С. 363.
172. Дудник Яким Минович (1881 – 14 березня 1934) – член РКП(б) з травня 1917. Освіта нижча. Член ЦК КП(б)У, ЦВК СРСР та ВУЦВК. Заступник наркома освіти УСРР. Очолив комісію з чистки у ВУАН. Заступник голови Раднаркому і голова Держплану УСРР (Вісті Всеукраїнської Академії Наук. 1934. Квітень. № 1. С. 38-39; ЦДАГО України. Ф. 39. Оп. 4. № 60. Арк. 1).
173. Онопрієнко В.І., Кіржаєв С.М. Причинок до історії Всеукраїнської Академії наук 1933 року // Ukrainica: Архівні студії. Вип. І. К., 1997. С. 64-66.
174. Див., напр.: Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусі в XVI-XVIII в. К., 1929. С. [336]. ( = Збірник Історично-Філологічного відділу № 90).
175. А.Ю.Кримський: Бібліогр. покажчик, 1889-1971 / Н.М.Деркач та ін. К.: Наукова думка, 1972. С. 93, 95.
176. Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук, 1918-1929 / М.М.Іванченко та Я.І.Стешенко. К., 1930; Видання Академії наук УРСР, 1919-1967, Суспільні науки: Бібліогр. покажчик / П.Ю.Висоцька та ін. К.: Наукова думка, 1969.
177. Докладний опис цього видання див.: Mappa mundi. С. 830.
178. 25 листопада 1982 року Ф.П. у листі до мене зауважив: «Раніш друкувався більший, менший – пізніще, хоча нібито можна було б сподіватися навпаки».
179. Королевич Н.Ф. Бойко Іван Захарович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 200-218.
180. Директором Інституту літератури після смерті Ол.Білецького став Микола Шамота, про якого існує велика література (див., напр.: Сом Микола. З матір’ю на самоті. К.: Смолоскип, 2005. С. 56). Втім, тодішня співробітниця відділу В.Колосова вважає, що вішати на нього всі гріхи було б, мовляв, несправедливо: велику роль відіграли якісь внутрішні сили, нашіптування тощо.
181. Білокінь С. Пожежі київської Публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років // Пам’ятки України. 1998. Ч. 3-4 (120-121). С. 145-148.