Що знали в Україні про видання еміграції
Сергій Білокінь
Досі не усвідомлено як слід, що певну інформаційну роль про закордонні україністичні праці відігравали праці й огляди, які неминуче мали бути критичними. Їх писали і присяжні контрпропагандисти, – у них в гіршому випадку бували тільки поклики на Леніна й матеріали партійних з’їздів. Справжні вчені, яким виявляли «довіру» і які зі свого боку вдавались до певної мімікрії, а також контрпропагандисти менш злобні давали все-таки сякі-такі відомості. Наприкінці 1956 року (лист без дати) Павло Попов сповіщав Максименка:
«В п’ятницю О.І.Білецький буде в І-[нститу]ті літ.[ератури] читати про останню закорд.[онну] літ-[ерату]ру з укр.[аїнської] літ.[ератури] і в тому числі про кн.[ижку] Чижевського [136]. Ця кн.[ижка] є в Києві т[іль]ки в 1 пр.[имірнику] в приват.[них] руках».
Як бачимо, в київському Інституті зреаґували на це видання дуже оперативно. Але щонайменше два роки сам Попов не тримав його тим часом в руках, бо ще 8 серпня 1958 року запитував:
«Чи є в б-[ібліоте]ці ЛДУ кн.[ижка] Чижевського «Історія укр.[аїнської] літератури»? Зараз я працюю над виданням свого курсу, а кн.[ижка] Чижевського мені не доступна. Якщо вона є у Львові, я спеціально приїду у Львів її студіювати. Чи не можете мені дістати «Історію укр.[аїнського] ґраверства» В.Січинського [137]?»
На відміну від Києва, у ГБЛ, принаймні у 1970-х роках, праця Чижевського перебувала в загальних фондах. 18 лютого 1959 року Попов дякував за одержані дві книжки: «Звичайно, дуже жалько, що вони блукали без малого 4 місяці. За цей час я давно б закінчив свою роботу. Книги (обидві) для мене виключно цікаві – і в багатьох відношеннях. По використанні, звичайно, поверну з подякою». Важко припустити, що тут ідеться про книжку Чижевського, радше – про два видання В.Січинського.
Втім, ступінь ознайомлення тутешніх дослідників з науковою ситуацією на еміґрації жодним чином не можна перебільшувати, оскільки уявлення перших могли бути попросту карикатурні. Про це яскраво свідчить лист П.Попова від 3 листопада 1963 року: «Штепа і Оглоблін уже давно померли [138], але їх писання різко відкидаються за зрозум.[ілими] (!) причинами». Втім, такі випадки яскравого незнання не стосуються обов’язково закордону. Подібні ляпсуси характеризують, очевидно, становище українознавства взагалі, бо цілковитої ясності щодо українознавства в самому СРСР теж не було. Принаймні той самий адресант 30 грудня 1964 року поставив у листі і таке дивовижне питання: «Нещодавно в «Літ.[ературній] Україні» надрукував бібліогр.[афічну] ст.[аттю] про М.Комарова якийсь «Яр.Стешенко» [139]. Чи це не Ярослав Іванович?» П.Попов не міг знати, що Ярослав Стешенко 11 березня 1939 року загинув на Колимі у бухті Наґаєво [140].
Як і інші фахівці, Павло Попов звертався до Ф.П. і з звичайними книжковими проханнями щодо спецфондівської літератури. 4 жовтня 1956 року він просив:
«Чи не пошукаєте для мене дуже потрібну мені роботу: Волод.[имира] Січинського «Історія укр.[аїнського] ґраверства» і його ж «Олександ[е]р (Антоній) Тарасевич» [141]. Обидві були в 30[-х] рр. видані закордоном».
8 березня 1962 року: «Будь ласка, пришліть роботу В.Січинського про папірні на Укр.[аїні] [142] для використання, також і мінську роботу про Будного». 6 квітня 1963 року П.Попов писав:
«Приношу Вам найщирішу подяку за допомогу книжками, які були мені до краю необхідні при кардинальній переробці моєї брошури 1958 р., виданої до ІV міжнар.[одного] з’їзду [славістів]. Тепер я написав по суті зовсім нову роботу про початок книгодрукування у слав’ян для «Історії укр.[аїнської] книги і друкарства», яку готуємо в Києві до ювілею І.Федорова (1964 р.)»
У Радянському Союзі багато важили нюанси. Колишній автокефальний Архиєпископ Йосиф Оксіюк вітав Ф.Максименка – ніби з першотравнем – у такий спосіб:
«Дорогих Неонілу Василівну і Федора Пилиповича сердечно вітаємо з усіма празниками [себто і з Великоднем. – С.Б.] – миру й праці, Перемоги життя і правди над нищенням і насильством» (27 квітня 1975 року).
Для повної оцінки тієї чи іншої особи, що мала нещастя жити в ту пору, обмежуватися текстуальним значенням зацілілих джерел не можна, їх необхідно зіставляти з сукупністю зробленого й залишеного. Наприклад, зміст багатющого і яскраво несовєцького архіву члена-кореспондента П.Попова, його постійний інтерес до спецфондівських видань у листуванні сусідує з побажанням своєму другові у наступній листівці: «Вітаю Вас, вельмишановний Федоре Пилиповичу, з передоднем (!) Великого Жовтня і бажаю щастя, здоров’я!» Або з таким поворотом думки: «Нещодавно відсвяткували досить бучно ювілей КДУ. Тепер на фронтоні великого будинку ун-[іверсите]та, над колонадою красується величний (!) орден Леніна» (27 вересня 1959 року). Нарешті, 27 вересня 1967 року: «Свою велику бібліотеку я дарую нашій радянській державі з нагоди її 50-річчя». Цікаві подробиці повідомив він про свій дарунок 5 грудня 1968 року:
«Ви, мабуть, знаєте, що з нагоди 50-річчя рад.[янської] влади я подарував свою б-[ібліоте]ку АН, але через незгоди колективу б-[ібліоте]ки з Директором [143] справа передачі стоїть на місці. Директор, щоб позбавитися зав.[ідуючого] Відділу рукописів, основного свого опозиціонера Визиря, хоче злити відділ рукописів з відділом рідких книг. Безглуздя! Днями згоріло багато книг в Георг.[іївському] соборі Видуб.[ицького] м-[онасти]ря. Призначена слідча комиссия (sic). От Вам і підготовка до ювілею 1574 р.!»
Про те, що передача бібліотеки (20 000 книжок, «або й більше») відбулася, він повідомив 4 березня 1970 року.
Подібним чином Надія Венгженівська 8 лютого 1951 року писала Максименкові про фрески українських мистців у каплиці Чесного хреста Вавельського замку в Кракові, покликаючись на спецфондівську книжку Миколи Голубця [144].
З офіційної точки зору, зацікавленостям українських вчених відповідали певні статті карного кодексу. Мені особисто дуже прикро було знайомитися з листами за 1954-63 роки Миколи Яшека [145], які принесли велике розчарування. Людина багато нижчої особистої культури, він, виявляється, пішов шляхом найменшого спротиву, і в цю добу його життя всі його інтереси зосередились довкола бібліографування Ярослава Галана, Гаврилюка й Тудора. Дуже цікаві міркування про перспективи бібліографії у листі від 2 січня 1963 року М.Яшек закінчив зовсім нефортунно:
«Мені здається, що бібліографія мусить відступити від «обкладинок» і «титульних аркушів», а йти шляхом «наукового пошуку». Наблизитися до літературознавства. Прибрати аналітично-синтетичний характер, щоб вона була ідейно витриманою і знайшла тверде місце як наукова дисципліна, мати значення виховавче, наблизитися до читача, спрямувати і розкрити шлях до комуністичного будівництва».
Як повідомлялося, згадана остання праця бібліографа лишилась неопублікована (Пам’яті Миколи Федоровича Яшека // Бібліотекознавство і бібліографія. Кн. 4. Х., 1967. С. 191). Її варто було б коли не видати, то простудіювати з точки зору теорії бібліографії, щоб з’ясувати, які нові прийоми М.Яшек в ній застосував.
Навпаки, в кращих випадках українознавці навіть прагнули якихось реальних змін у бібліотечній справі на свою користь. 29 квітня 1960 року Павло Попов розповідав:
«На річних загальних зборах (звітних) АН УРСР я виступав з великою промовою, присвяченою незадовільності комплектування в б-[ках] УРСР заруб.[іжною] літературою, незадовільності бібліотечної та бібліографічної бази для вивчення міжнар.[одних] культурних зв’язків; про відсутність хоча б річника для книгознавства, аспірантури при великих бібілотеках України з історії книги та ін. Говорив щось з 35-40 хв. Бібліотекарі й бібліографи дякували».
Примітки
136. Це була тодішня новинка: Чижевський Дмитро. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью Йорк: УВАН, 1956.
137. Див.: Кейван Іван. Володимир Січинський: архітект, мистець-графік, мистецтвознавець, дослідник. Торонто: Вид-во «Євшан-зілля», 1957. 80 с.
138. За ЕУ, Кость Штепа помер 1970 року (Х, 3896), на момент написання листа його справді не було на світі. Al. Dallin подає дату смерті – 19 листопада 1958 року в Нью Йорку (Shteppa Konstantin. Russian Historians and the Soviet State. New Brunswick, New Jersey: Rutgers unuversity press, c 1962). Що ж до Олександра Петровича Оглоблина, то авторові цих рядків пощастило відвідати його у Людлові ще 1990 року.
139. Стешенко Яр. Засновник української бібліографії // Літературна Україна. 1964. 22 грудня. № 98 (2067). С. 4. З часу виходу у світ цієї публікації, а відтоді минуло вже понад сорок років, новий книго- чи бібліографознавець «Яр. Стешенко» більше не друкувався. Не виключено, це була дезинформаційна акція «всезнающего» КГБ, зацікавленого у появі звісток про давно розстріляних чи загиблих діячів української культури як про живих. Так, з’являлися свідчення людей, що зустрічали Леся Курбаса (поклик). 25 липня (лютого?)1967 року удова Ф.Ернста Тамара Львівна писала мені: «Бойчук и некоторые другие киевляне жили в 40-50-х гг. в Воркуте» (Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. С. 268).
140. [Белоконь С.И.] Стешенко Я.И. // Книговедение: Энцикл. словарь. М.: Сов. энц., 1982. С. 521.
141. Окрема відбитка з «Праць Українського Високого педаґоґічного інституту в Празі», Науковий збірник. Том ІІ (Прага, 1934). Як вимагалося «правилами гри» 1970-х років, Дмитро Степовик у своїй праці про Тарасевича згадав і свого попередника, але на те тільки, щоб покритикувати: «До брошури додано список творів гравера 109-ти найменувань, причому графічний цикл «Розаріума» до латинського й польського видань розглядається як два різних цикли, коли насправді це одні і ті ж ілюстрації. У списку пропущено ряд важливих гравюр Тарасевича. Оперуючи все ж значним фактичним матеріалом, В.Січинський оцінює чимало фактів з життя Тарасевича з некласових, буржуазно-націоналістичних позицій» (Степовик Дм. Олександр Тарасевич. К.: Мистецтво, 1975. С. 132).
142. Papierfabriken in der Ukraine im XVI-XVIII Jahrhundert // Gutenberg Jahrbuch. Mainz, 1941. S. 23-29 і окремо.
143. Черненко Іван Сергійович (1919 – ?) працював директором бібліотеки з 15 вересня 1964 по 14 травня 1969 (Ковальчук Г. Керівники ВБУ-НБУВ. С. 25-26).
144. Ідеться, гадаю, про вид.: Голубець Микола. Начерк історії українського мистецтва. Ч. 1. Львів, 1922. С. 159, 161, 163.
145. Королевич Н.Ф. Яшек Микола Федорович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 72-90.