Заборонені книги. 3
Сергій Білокінь
Дослідники обмінювались відомостями про особливості поточних видань, зумовлені втручанням наукової й політичної цензури. Ці відомості мають тепер чималу вартість не лише з точки зору історії друкарства і взагалі книжкової справи, а й для вивчення ідейної боротьби того часу. Скажімо, 21 квітня 1954 року С.Маслов повідомляв:
«Вероятно, почта уже давно доставила Вам I-й том «Історії української літератури», высланный мною из Киева 9 апреля. Том этот будет выпущен тиражем в 50.000 экземпляров, пока же напечатано только 5.000 – к проходившим здесь в конце марта и начале апреля съездам, вроде (sic) XVIII съезда КП Украины 23-26 марта, III-й Шевченковской конференции 30-31 марта или юбилейной сессии Академии Наук 6 и 7 апреля. Этот первый завод напечатан не с матриц, а с набора, матрицы же будут изготовлены только после окончательного исправления текста, и лишь тогда выйдет в свет остальная часть тиража. Выпущенные экземпляры в широкую продажу не поступали и продавались только в киосках во время названных съездов».
«Політично сумнівними» інтересами відзначався і Юр Меженко, який писав 14 січня 1955 року, себто ще до ХХ з’їзду:
«Я, як знаєте, збіраю портрети бібліографів [125]. Мені дуже хотілося б дістати портрети: Калиновича [126], В.В.Д. та І.І.К., того, що закінчував чи, певніш, продовжив видання бібліографії [Івана] Левицького».
Як жерці таємного ордену обидва вчені чудово знали, кому належали ці ініціали. В.В.Д., якого в листі, надісланому державною поштою, Меженко не наважився назвати, – це був політеміґрант Володимир Дорошенко [127], а І.І.К. – Іван Кревецький [128]. Цього не дано було знати чекістові з перлюстраційного «чорного кабінету» [129]. Переказують, коли Людмилу Старицьку-Черняхівську і її сестру Оксану Стешенко вивозили на схід, – щоб не зрозумів конвой, вони розмовляли між собою французькою мовою. Юр Меженко ще раз згадав названих українських вчених 10 серпня 1955 року, на цей раз у такій формі: «Спасибі Вам за картку Возняка. Дуже хотілося б одержати Волод.[имира] Вікторов.[ича] та Івана Івановича». Але з часом він посміливішав і почав уже вести переговори про книжковий обмін з англійцем Сіммонсом:
«Я знайшов у себе «Спутник читателя», але другий том має кілька різних бібліотечних печаток і надсилати його за межі радянські не можна. Та й взагалі чи можна Кипермана і Нікітіну [130] надсилати закордон? Адже ці книги спецхранівські» (19 червня 1963 року).
При цій нагоді наведу міркування Меженка 1963 року:
«По натуре и по симпатиям своим я был и остался коллекционером и отказаться совсем не мог, а оставил себе как бы отдушину: собирание портретов библиографов. Но все собранные материалы в полном порядке хранятся в папках. Могу сказать словами Пимена: «когда-нибудь монах трудолюбивый найдет мой труд усердный, безымянный, засветит он неоновую лампу, изучит внимательно, отдаст печатать и собственной фамилией подпишет» [131].
Не міг працювати без заборонених книжок і член-кореспондент Павло Попов. 17 січня 1948 року він звертався до Максименка:
«Є в мене до Вас як до великого знавця книги прохання з’ясувати, чи було здійснено видання такої книги: Гординський Яр. З укр.[аїнської] драматичної літератури XVII-XVIII вв. Пам’ятки укр.[аїнсько]-рус.[ької] мови і літ.[ератури]. НТШ. Т. VІІІ. Львів, 1930 р. Якщо така книга вийшла, дуже прошу її для мене розшукати і придбати за всяку ціну».
Так ставити питання міг тільки справжній бібліофіл і справжній вчений. Подібний вираз знаходимо в листі Б.С.Боднарського від 1 січня 1948 року: «Если когда-ниб.[удь] встретится Вам и І том (бібліографічного покажчика І.Левицького. – С.Б.), не забудьте меня: покупайте за любую цену». Яке місце в житті тодішніх бібліофілів відігравали гроші, добре видно з листа Боднарського від 16 лютого 1948 року:
«Последнее: о наших расчётах. Я очень просил бы Вас взять это всецело на себя. Расценивайте и сообщайте мне, я буду беспрекословно исполнять. Вам, дорогой Фёдор Филиппович, будет при Вашей опытности делать [это] гораздо легче, чем мне. Единственно, о чём бы я просил, – чтобы при таких расчётах Вы не обижали себя».
Цікаво, що кількома роками раніше, 9 травня 1940 року Юр Меженко висловився подібним чином у листі до Володимира Дорошенка:
«В бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина є Кобзар женевський 1881 р. Ви його описали цілком правильно. Якщо маєте потребу, я окремо зроблю найдетальніший опис. Справді це дуже рідке видання, і я його уперше побачив лише тут, в моїй колекції його, на жаль, нема, хоч я б за нього не пошкодував би ніяких грошей» [132].
Емоційна напруга книжкового пошуку наближувала Попова й Боднарського до Юра Меженка, була навіть драматичніша, адже він прийняв рішення ліквідувати частину своєї збірки. 24 квітня 1960 року Меженко писав до Львова:
«Дашкевич поінформував Вас правильно – я дійсно хочу розвантажитися від значної частини своєї бібліотеки і мав намір робити це тепер. Але зараз справа з переїздом моїм до Києва стала реальніша, і мені здається, що цього літа я справді можу знову стати киянином. Хочу заждати, поки все остаточно не з’ясується. Та в усякому разі, чи буду у Києві, чи ні, а розвантажуватися буду».
Але серце не камінь. За кілька літ вчений почав розбиратись у Кобзарях 1908 року, і 1 січня 1963 року звернувся до Ф.П. з новим проханням:
«Мені бракує того, що у Дорошенка [133] стоїть під № 378 [134]. Якщо Ви пишете про це видання, а не видання, що описано під № 379 [135], частина тиражу якого продавалася по 1 крб. 50 коп., то я згоден дати яку завгодно суму».
Розлуку наприкінці життя з книжками гостро відчуває кожен з бібліофілів. 24 січня 1964 року Йосиф Оксіюк переказав Максименкові зворушливу історію:
«Хочу Вас повідомити, – писав він, – що шукати Франкові апокрифи вже не треба: книголюб, який бажав їх мати, вже більше місяця як «приложися ко отцем своїм», тобто помер. Серед затяжної хвороби, хоч його потішали надіями на поправку, за місяць-півтора до смерті він просив подавати йому всі книги, кожну брав в руки, переглядав і, вертаючи, дозволив ставити де завгодно. Почував бідний, що вони вже не будуть його втішати. Ми ще потроху «крекчемо». Ця зима не дуже докучає, але вже хочеться тепла».
Примітки
125. Нині у меженківському архіві зберігається 330 портретів бібліографів (Інститут літератури НАН України. Відділ рукописів. Ф. 191).
126. Королевич Н.Ф. Калинович Іван Титович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 91-110.
127. Дорошенко Володимир Вікторович (псевд. Ладько; 3 жовтня 1879, Петербург – 25 серпня 1963, Філадельфія), бібліограф, літературознавець, гром. і політ. діяч, публіцист. Літ.: Борщак Ілько. Володимир Дорошенко // Україна. Ч. 4. Париж, 1950. С. 282-284; Зайцев Павло. Слово про автора // Огнище української науки: НТШ. Нью-Йорк, 1951. С. 10-13; Микитка Степан. Володимир Дорошенко. Филаделфія, 1955. 36 с.; Дорошенко В. Мої шевченкознавчі праці // Шевченко. Річник 4. Нью-Йорк, 1955; Міяковський Вол., В.В.Дорошенко // Укр. історик. Том 21-23. Нью-Йорк та ін., 1969. С. 33-40; Романенчук Богдан. Михайло Тершаковець і Володимир Дорошенко – визначні дослідники української літератури (ЗНТШ. Том 195. Філядельфія; Нью-Йорк, 1982. С. 37-52; = Літ. процеси після Другої світової війни); Данко Осип. Володимир Дорошенко – праця для книжної культури // 125 років Київської української академічної традиції. Нью-Йорк: УВАН, 1993. С. 419-442; Королевич Н.Ф. Бібліографічна діяльність В.В.Дорошенка. К., 1995. 35 с.; Гармаш Міра. Шевченкіяна в працях Володимира Дорошенко // Тарас Шевченко і національно-визвольні змагання українського народу: Зб. мат. міжнар. наук. конф. К.: Київ. ун-т, 1998. С. 174-179; Королевич Н.Ф. Дорошенко Володимир Вікторович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 111-137; Супронюк Оксана Костянтинівна. Шевченкознавчі праці Володимира Дорошенка // Київська старовина. 2000. Липень-серпень. № 4 (334). С. 162-169.
128. Кревецький Іван Іванович (14 жовтня 1883, с. Іванівці, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. – 27 червня 1940, с. Роздол Жидачівського р-ну Львів. обл.), історик, бібліограф, фольклорист. Дж.: Українська журналістика в іменах. Вип. ІV. Львів, 1997. С. 126-132 (В.Качкан); Стеблій Феодосій Іванович. Іван Кревецький історик-державник. Л., 2003. 39 с. У В.Чорновола 30 вересня 1965 року було вилучено працю Ів.Кревецького «Перша бібліотека на Україні» (Львів, 1937; № 102).
129. Див.: Авзеґер Леопольд. Чорний кабінет // Сучасність. 1995. Ч. 6 (410). С. 95-116. Пор.: Крыжановский Сергей Ефимович (1863-1935). О перлюстрации до революции // Новый журнал. 1975. № 121. С. 122-126.
130. Див.: Никитина Е.Ф. Русская литература от символизма до наших дней: Литературно-социологический семинарий. М.: Никитинские субботники, 1926. 544 с. Див.: Сводный список книг, подлежащих исключению из библиотек и книготорговой сети. Часть П. М.: Изд. Всесоюзной книжной палаты, 1961. С. 258.
131. Соколинский Е.К., Ю.А.Меженко: Библиограф на ветрах истории. С. 205.
132. Листи Юрія Меженка до львів’ян (1923-1969). Львів, 2002. С. 97.
133. Дорошенко Володимир Вікторович (3 жовтня 1879, Петербург – 25 серпня 1963, Філадельфія). Покажчик видань Шевченкових творів [: Першодруки й окремі видання (у вид. 2 – 990 поз.)] та спис бібліоґрафічних праць про Шевченка (= Повне вид. творів Тараса Шевченка. [Вид. 1]. Том XVI: Бібліоґрафія). Варшава; Львів: Укр. наук. ін-т, 1939 (Вид. 2 Мик. Денисюка. Том 14. Чікаго, 1961).
134. Шевченко Т. Кобзарь. Друге видання «Общества имени Т.Г.Шевченка […]».СПб., 1908. ХХХІІ, 612, (1), портрет.
135. Те саме. ХХ, 634, (1), портрет. Історія видання: Дело о Кобзаре // Укр. жизнь. 1913. № 1. С. 110; Єфремов Сергій. Пропала книга – книга знайшлася // Рада. 1908. Ч. 47; Його ж. Шевченко: Зб. К., 1914. С. 190; Його ж. Судьба одной книги // Голос минувшаго. 1914. № 2. С. 33-34; Стебницький Петро. «Кобзар» під судом // Записки Іст.-Філол. відділу УАН. Том IV. С. 37, 40-48; Його ж. Повний «Кобзарь» в Росії // ЛНВ. 1914. Кн. 2. С. 281.