Книгозбірня Ф.Максименка
Сергій Білокінь
Книгозбірня Ф.Максименка [182]
Крім своїх звичайних функцій, які виконували книгозбірні в житті й роботі визначних гуманітаріїв, домашні бібліотеки Максименка, Маслова, Меженка, Коляди являли собою для них ще свого роду животворчі, саногенні, регенераційні оази. Бо в першу чергу саме тут відпочивали вони душею від того соціального божевілля, яке вирувало довкола них. Ясна річ, що обставини комплектування їхніх колекцій, не раз високо драматичні, допомагають у вивченні тих чи інших видань, окремих їхніх примірників, виявляють у них важливі прикмети й особливості. Але аналіз взаємин українських гуманітаріїв з книгою дає багато інформації і для соціокультурної історії епохи.
Вище було висвітлено, яку допомогу в збиранні його бібліотеки подавав Ф.П. іншим вченим, передусім С.І.Маслову. Тим часом маємо змогу розповісти про збиральницьку діяльність самого Максименка, і тут можемо розповісти про ті книжкові прохання, з якими звертався до Маслова сам Максименко. Його прохання були теж не прості, 28 квітня 1947 року Маслов писав йому:
«Ваши desiderata записал и буду искать. Но 2-й том «Дум» безнадежен. В Киеве, по-моему, он имеется только в одном экземпляре – в библиотеке Ак.[адемии] Н.[аук], где я его в свое время и читал (в нем изданы м.[ежду] пр.[очим] и мои записи, сделанные в далекие юные годы, когда я был еще студентом Политехнич.[еского] Института)».
І ще раз про це саме видання у листівці від 19 травня 1947 року: «2-й том «Дум» я действительно просматривал в Библиотеке Ак.[адемии] Наук до войны; возможно, что в период оккупации он и исчез». Корпус «Українськi народнi думи» видавала Катерина Грушевська, і на той час минуло щойно чотири роки, як вона – 30 березня 1943 року у Темлазі (Темніковському таборі) – загинула [183].
Одержавши такі невтішні звістки від Маслова, Ф.П. звернувся до П.Попова, який 17 січня 1948 року відповів: «Ваше бажання відн.[осно] т. 2 «Дум» матиму на увазі і цю книгу шукатиму». Отже, другий том корпусу з’явився у видавництві «Пролетар» 1931 року накладом 3 000 примірників (позначений був Харковом-Києвом). Він містив тексти 14-33 дум і передмову дослідниці (ХХХІІ, 304 стор.). 3 жовтня 1982 року Ф.П. розповів мені: «Видання кілька день нібито було у продажу, а потім – вилучене. Не знаю, чи це пов’язано з долею авторки». Коли гарвардцi вирiшили перевидати двотомник фотомеханiчним способом, за кордоном вони не знайшли жодного його примiрника. У Iєремiї Айзенштока було свого часу їх кiлька, може, 5-6. Вiн казав менi, що, перейшовши на якусь роботу, у столi, за яким сидiв ранiше якийсь його попередник (можливо, ув’язнений), ненароком виявив їх – цiлу пачку, в дуже доброму станi. Менi, уже в сімдесятих роках, подарував примiрник другого тому Григорій Іванович Коляда. 12 лютого 1949 року Меженко писав Ф.П.:
«Лише від Вас довідався я про смерть старенької Марії Сильвестрівни [184]. Я її бачив у Києві кілька разів, і вона зробила дуже велику помилку, що не схотіла спродати в 1945 році бібліотеки. Вона все гадала, що ще «Катрусі» передасть. А Катруся та вже була померла, та матері про це не казали. А спадкоємці навряд чи збережуть що-небудь. Розбазарять і книжки, й рукописи».
На жаль, песимістичні прогнози Ю.О. частково справдилися. Після смерті Марії Сильвестрівни Ольга Олександрівна продала архів до Центрального державного історичного архіву, що перебував у структурі МВД, отже там він більш-менш зберігся, але книгозбірня Михайла Сергійовича і його родичів розпорошилася.
Дуже пильно стежив Максименко за долею першого випуска праць київської Публічної бібліотеки. 28 квітня 1947 року С.І.Маслов повідомляв йому: «Наук.[овий] збірник бібліотеки АН» готов был еще в 1946 г., но в свет он не выйдет». 4 травня 1947 року Максименкові розповідав про це видання сам Меженко:
«Наш збірник не вийде. Маю підстави побоюватись, що я не зможу дістати жодного примірника, хоч і вживаю для цього офіційних заходів. Подробиць не пишу, але і без того Ви можете собі добре уявити, що неприємностів я мав більше, як того хотів. Зараз це все обійшлося добре, але не маю певності, що не згадають за нього ще й ще раз. А по суті кажучи, там нічого страшного не було, крім кількох ляпсусів. Боротися зараз за другу книгу охоти не маю і навіть [185] чи швидко вона з’явиться».
Дальші відомості про нещасливе видання знаходим у листі С.Маслова від 8 червня:
«Что касается «Наук.[ових] записок Бібл.[іотеки] АН», попытаюсь достать их для Вас через А.И.Белецкого. По его записке Видавництво выдало по экземпляру Н.К.Гудзию и мне, но с надписями, что дается для служебного пользования такому-то, с подписью директора Ткаченко и с приложением печати Видавництва. Думаю, что если издание еще не уничтожено, можно будет устроить экз.[емпляр] и для Вас, только вряд ли придется применить формулу «для службового використання».
Очевидно, її можна було застосувати лише по відношенню до вчених з науковим ступенем, якого Максименко, як знаємо, не мав. Лист від 8 липня 1947 року:
«Говорил с Ал.[ександром] Ив.[ановичем Белецким] о «Науковом збірнике» для Вас. Неизвестно, сохранилась ли эта книга в Академическом издательстве, но я подал Александру Ивановичу мысль передать Вам его личный экземпляр, присланный ему в свое время для отзыва в Президиуме. Он охотно согласился, и экземпляр этот вместе с сим письмом препровождается Вам во Львов».
Не вийшовши у світ, це видання мало досить великий резонанс серед фахівців. Ним цікавився Б.С.Боднарський, який писав 2 грудня 1947 року:
«Насчёт «Збірника» Б-[иблиоте]ки АН УРСР я, по Вашему совету, написал в Президиум Академии просьбу и подписал всеми своими титулами. Получил очень корректный ответ, что, мол, просьбы моей они не могут удовлетворить ввиду того, что «Збiрник» в свет не выходил».
Розповідаючи мені про це видання 3 жовтня 1982 року, Ф.П. розташував його історію у ширший культурологічний контекст:
«Науковий збірник б-[ібліоте]ки АН УРСР» був організований Ю.О.Меженко, коли того Богомолець викликав з Ленінграда й призначив директором б-[ібліоте]ки. До дирекції (sic) його були включені С.І.Маслов, П.М.Попов, Б.І.Зданевич, я. У 1946 р. ставлення до Меженка, як і взагалі до кол.[ишніх] «націоналістів» різко змінилося, й він примушений був покинути б-[ібліоте]ку й Київ й вертатися до Ленінграда [186], вже не до Публ.[ічної] б-[ібліоте]ки, а до акад.[еміка] В.В.Данилевського, який тоді був лауреатом Сталінської премії і взагалі в пошані [187]. Збірник було затримано у друкарні й у світ не випущено. Б.С.Боднарський хотів його одержати, президія АН повідомила його, що книга у світ не виходила. Збереглося кілька примірників, – у С.І.Маслова, П.М.Попова, О.І.Білецького, акад. Грунського, взагалі у осіб, що близько стояли до верхівки АН, й, звичайно, у Ю.О.Меженка. За протекцією С.І.Маслова Білецький свій примірник передав мені. Примірник Ґудзія з його б-[ібліоте]кою попав до б-[ібліоте]ки Моск.[овського] ун-[іверсите]ту. Примірники Маслова й Попова мали бути у б-[ібліоте]ці АН УРСР. Можливо, що один з них попав там до дублетів…»
Дуже цікавий коментар до важливої, нехай і малознаної праці Меженка «Предварительный список периодических изданий России 1901-1916 годов» (Л., 1949) містить його лист від 16 серпня 1949 року:
«Кілька день тому вийшла нарешті моя книга. Її історія довга й повчальна, але все ж таки вона вийшла. Надруковано лише 400 примірників. В «обов’язковому примірнику” її не буде, а тим самим не буде і в «Книжной летописи». В загальному продажу не буде. Всі примірники нумеровано. Видавця не названо. Передмову врізано. Мене як автора названо лише в кінці передмови. Все це через те, що це «службовий» матеріал для вузького вжитку. Придбати книжку можна чи то установі, чи то особі, лише подавши писану заяву з мотивацією на ім’я директора ГПБ. Після дозволу директора треба сплатити готівкою 75 карб. Дозвіл дається: бібліотекам, професіоналам бібліографам з стажем та ім’ям і науковцям з стажем та ім’ям. Як бачите, не легко. Мої авторські примірники на руки мені видано не всі, а лише 2. Решту примірників Бібліотека розсилає сама на адреси, які я вказую. Звичайно, 1 примірник я хочу надіслати до Вас, але для цього мені треба знати Вашу хатню (а не службову) адресу та бути певним, що Ви зараз є у Львові. Отже, напишіть мені негайно адресу і не здивуйтеся, що книжка прийде без мого напису або з дуже офіційним, бо теплі слова я напишу Вам принагідно, а посилати через канцелярію ГПБ їх не хочу.
Книжку надруковано пристойно – на гарному папері, в гарних палятурках. Вийшла вона досить велика. Та біда в тому, що останні 2 місяці, саме під час друку, я був в експедиції і не мав можливости читати цілу коректу, а значить і не всі помилки виправлено, хоч треба сказати, що помилок на 300 сторінок не так вже й багато. Ну, та це все Ви самі побачите, як одержите.
Книжка вийшла, а критикувати її не будуть, бо це закрите видання. Це й погано, й добре, бо за «вичерпність» мені мало б здорово нагоріти від ріжних дурноверхих. Я, проте, сподіваюся, що Ви мені докладно напишете свою думку. Звичайно, шкода мені, що доводиться обмежуватися «Предварительным списком», а не розгорнутою бібліографією, яка навряд чи побачить в повному вигляді світ [188]. Навіть цього «Списка» й те вважають за книгу, яку не варто поширювати. Я радий, що можу до Вас надіслати таке раритетне видання».
Листи Маслова до Максименка документують активну діяльність першого як бібліофіла. Про його ретельність у доборі книжок для його власної бібліотеки говорилось уже достатньо. Хотілося б навести ще деякі відомості про те, як дбав він про їхній фізичний стан. 18 березня 1948 року Маслов цю обставину спеціально обумовлював:
«Если книжка Lewickiego о Конст.[антине] Острожском еще не продана и если экземпляр имеет более или менее приличный вид (особенно я «не приемлю» жирных пятен на обложке или внутри книги), – очень прошу Вас купить ее для меня».
У листівці від 25 грудня 1948 року прочитуємо цілу епопею на тему згаданого вище словника Хінкулова, примірник якого С.І. придбав, щоб подарувати своєму приятелеві. Виявляється, він
«в последний момент обнаружил в экземпляре, предназнач.[енном] для пересылки, крупные дефекты (в четырех-пяти местах оказались страницы в складках или с изломом). Пока я собрался сходить в «Академкнигу» для обмена, Матв.[ийчук] уже уехал».
За цензурними втручаннями Федорові Пилиповичу довелось стежити до кінця життя. 21 березня 1982 року, за рік до смерті, він розповідав мені:
«У нас ще гірше – за вказівками свого університетського начальства роботи деяких наших професорів не дозволені до подачі в бібліографіях. Зокрема до теми «Франкознавство у Львів.[ському] ун-[іверсите]ті» викидаються роботи Мирослава Ол. Мороза [189], такі як «Франківський семінар», а з-за Грушевського вилучаються навіть деякі томи «Архива Юго-Зап.[адной] России». Отже, може бути два виходи: 1) ставити гриф «для службового користування», 2) давати машинописні додатки пропущеного до деяких примірників…»
Переглядаючи старе листування книгознавців, бачимо, що до кола їхніх інтересів входили не обов’язково книжкові збірки. Їх могли цікавити й якісь інші колекції, як-от у Ганни Василівни Мороз, про яку розповіла Кат.Білоцерківська 13 березня 1952 року:
«[…] в Полтаве, в Абазовке живёт некая Мороз [190], большой специалист по нар.[одному] творчеству, которая в своё время создала на кальках большую коллекцию рушников, салфеточек старинных; она пересняла на кальку (очень хорошее исполнение!) более 200 рисунков (в цвете, с указанием области, где рушник находился), причём оригиналы, находившиеся в своё время в музеях, уже отсутствуют (sic !). Она хочет эту коллекцию передать музею».
Листування Федора Максименка з класиками українського книгознавства, що тривало до їхньої смерті, розкриває головні ціннісні орієнтири вчених-гуманітаріїв, магістральні напрямки їхнього побутування в науці. Їхні повсякденні турботи, локалізуючись далеко від офіційної демагогії, розкривають, чим насправді вони жили.
Примітки
182. Пор.: Белоконь С.И. Библиотека Фёдора Филипповича Максименко, 1897-1983 // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства: Тезисы сообщений 3-й Всесоюзной научно-практической конференции. Лг., 1989. С. 108-111.
183. Архів Служби безпеки України. № 52 028 ФП. Арк. 102; Смирнов М.Б. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справочник. М.: Звенья, 1998. С. 478-480. Докладніше про неї див.: Малик Ярослав. Катерина Грушевська // Український історик. Том 110-115. 1991-1992. С. 265-277. Пор.: Матяш Ірина. Реабілітована посмертно // Слово і час. 1996. № 10 (430). С. 68-69.
184. Вона померла 19 вересня 1948 року (Кучеренко Микола Олександрович, Панькова Світлана Михайлівна, Шевчук Галина Володимирівна. Я був їх старший син: (рід Михайла Грушевського). К.: Кий, 2006. С. 260).
185. У цьому місці текст листа пошкоджений.
186. Як випливає з листа Б.С.Боднарського до Максименка від 2 грудня 1947 року, навчений життям Меженко зберіг у Ленінграді за собою помешкання, отож вдруге до Ленінграда йому було значно легше перебратися, що він зрештою й зробив, аніж коли б домовився про службу у Москві.
187. Сучасний бібліотекознавець Є.К.Соколінський розповідає:
«В Ленинград Меженко вернулся в качестве рядового специалиста по технической литературе. Благодаря академику АН УССР, профессору В.В.Данилевскому, с которым он познакомился в секции коллекционеров Дома ученых, а также сотрудничал в аспирантуре Публичной библиотеки, Юрий Алексеевич устроился в Политехнический институт на кафедру истории техники старшим научным сотрудником. Спустя два месяца его по неведомой причине перевели в младшие научные. […] 24 января 1951 года Меженко уволили в связи с закрытием кафедры истории техники. В тот момент стал ненужным целый пласт истории науки. Руководящие органы, направляющие науку по правильному пути, требовали, чтобы наука прежде всего обслуживала современную промышленность и сельское хозяйство. Занятие же историей науки объявили неактуальным, поэтому были закрыты соответствующие институты, специальные кафедры в Москве и Ленинграде» (Соколинский Евгений Кириллович. Ю.А.Меженко: Библиограф на ветрах истории. СПб., 1998. С. 185-186, 190-191).
188. Видання, про яке мріяв Ю.Меженко, стало можливим невдовзі, після ХХ з’їзду: Беляева Л.Н., Зиновьева М.К., Никифоров М.М. Библиография периодических изданий России, 1901-1916. Том 1-4. Л., 1958-61. Воно вийшло накладом 2 000 примірників.
189. З листів Федора Пилиповича останніх місяців життя видно деякі деформації механізмів пам’яті. Мирослава Мороза Максименко, наприклад, назвав Нечипором Олександровичем, чого раніше з ним ніколи не бувало. 9 січня 1983 року в нього щось сталося з ногами, 4 лютого він поскаржився, що вони «перестали підніматися й стало дуже важко ходити взагалі». 31 березня, надсилаючи мені своє гарне фото, писав: «Очевидно, вже справа йде до кінця… З квітня хотів ще трохи попрацювати через день. Неоніла Вас.[илівна] здумала лікувати мене молочними ваннами на ноги, доводиться йти на це, щоб не викликати її істерик…»
190. Мороз Ганна Василівна (26 березня ст. ст. 1887, с. Єлисаветине [Абазівка?] Полтавського пов. – 2 березня 1967, Москва), мистецтвознавець. Дочка псаломщика. Закінчила полтавську Ахшарумівську гімназію. З 1911 інструктор художньо-кустарних промислів у Полтавському губернському земстві. 1914 в Абазівці організувала вишивальницький пункт. З 1922 завідувала відділом народної художньої вишивки Київського губкустпрому. Працювала при Катедрі мистецтв Ол.Новицького, брала активну участь у семінарах Д.Щербаківського з народного мистецтва. Писала твори для дітей. З 1931-32 працювала в московському інституті художніх промислів. 1941 вийшла на пенсію, у 1944-58 мешкала в Абазівці, потім знову виїхала до Москви. Її збірку замальовок придбала зрештою бібліотека кол. Академії архітектури.