Ф.П.Максименко і церква
Сергій Білокінь
Вдома у Федора Пилиповича на спецiальнiй поличцi над стелажем, – себто понад усiм iншим! – стояли видання богословськi. Коли, вiдбираючи речi для домашнього читання, до Києва, я дiстався до цiєї полицi вперше й попросив тритомний курс iсторiї давньої Церкви професора Петербурзької Духовної Академії В.В.Болотова, Федiр Пилипович раптом посерйознiшав i схвалив мiй вибiр, сказавши, що «це по-справжньому добра книжка» [78]. Ще одне сильне враження. Як випливає з напису на форзацi, за німецької окупації, 5 липня 1943 року Максименко придбав примiрник першого видання «Iфiки iєрополiтики» (КПЛ, 1712) з ілюстраціями Никодима Зубрицького. Цей раритет походив із знаменитої книгозбiрнi Володимира Барвiнка (1879-1942) [79]. Як вiдомо, це перше в українському друкарствi видання з гравюрами свiтського змiсту. Одна з цих гравюр, на початку книжки, мала тему «Слiпота юних». А поруч власник заклав витинку з газети «Львовская правда» (1951, 6 липня) – статтю якогось Л.Апарнiкова «Дружба юных: К переписке школьников Львовской области и Москвы». Дивна, навiть незрозумiла витинка. Протягом усiх рокiв бiльшовизму перед очима Максименка пройшло безлiч публiкацiй багато характернiших i, зрештою, гiрших. Менi зараз важко сказати, з якими думками вiн вирiзав саме цю, надписав на нiй вихiднi данi й заклав у «Iфiку». Але що цi думки були виразно антисовєцькi – це, здається, однозначно.
Звичайно, ставлення Ф.П. до Церкви не треба абсолютизувати й поширювати на сучасну йому церкву. На межі 1981 й 1982 років я зазнав великого потрясіння в особистому житті, робив деякі різкі, чи як на той час екстравагантні кроки й розповідав Ф.П.:
«11 березня Архієпископ Тихвинський Мелітон (кол. ректор Ленінградської духовної академії) [80] написав мені: «Сан священства Вы можете получить и в Киеве от своего Владыки. Затем, находясь в сане, Вы имеете возможность поступить на заочный сектор Московской Духовной Семинарии и Академии».
7 квітня 1983 року Ф.П. прореаґував:
«Мені здається, що все ж Вам треба було б зачепитися до якоїсь сталої посади більш певної, ніж газета, – чи до УРЕ, чи до якогось музею чи ін-[ститу]ту й поменше мати справи з Мелітонами, які хороші лише здаються Вам здалік». Разом з кол. архиєпископом Йосифом Оксіюком [81]
Ф.П. утримав мене у світському житті.
Подібні «ухили» неважко спостерегти і у Сергія Маслова. У першому начерку історії Семінарію Перетца відзначалось, що першою темою його індивідуальних студій була історія проповідництва [82]. Я рано спостеріг, що у своїх приватних записах він часто-густо наводив дату за обома стилями – новим і старим, вживаним тоді лише у Церкві. Оскільки глибоко був перейнятий він церковно-історичною і взагалі церковною тематикою, свідчить те, що серед новин, якими він систематично обмінювався з колегою, трапляються – як для «радянського» вченого – зовсім несподівані. Наприклад, 8 червня 1947 року він писав Максименкові:
«Владимирский Собор внутри весь в лесах. Реставрируются иконы. Уже реставрированы: Крещение, Воскрешение Лазаря, Тайная вечеря, Моление о чаше, Распятие. После Пасхи (sic!) повесили два больших (пудов по 200-300) колокола с латинскими надписями (привезены, кажется, из Олыки)».
Очевидно, він не сумнівався в тому, що його кореспондентові така новина буде цікава. Знов же таки несподівана як для совєцького члена-кореспондента асоціація у листі від 18 березня 1948 року у зв’язку з подіями довкола виходу в світ чергового інститутського видання: «И о сроке выхода книги в свет можно сказать только словами Священного писания: «Тайна сия велика!»
С.І. цікавився передреволюційною історією Київської духовної академії. 10 червня 1951 року просив:
«И если не громоздко, вообще – если не сопряжено с к.[акими-]л.[ибо] затруднениями, – возьмите с собой Воспоминания Рыбинского [83]. Интересно было бы их почитать: профессора, о которых Рыбинский пишет, – хорошо мне известны, а некоторые, как, например, С.Т.Голубев, были моими учителями в области истории украинской культуры и литературы XVI-XVIII ст.»
І якщо такі місця трапляються нам тепер у їхньому приватному листуванні, то пильні сучасники викривали в українських учених «клерикалізм» і в їхніх виступах публічних. 17 січня 1948 року Маслов розповідав про підготовку «Короткого курсу історії української літератури» таке:
«Мой «розділ» – от киевск.[ого] периода до конца ХУІІІ ст., во-первых, сильно разросся: заказано было 4 лл.[листа], я написал 7. Но это еще зло не столь большой руки. Хуже другое. С.М.Шаховской, которому поручена переделка моего писания, находит, что это не столько история литературы, сколько история церкви; ему хотелось бы усилить элементы языческого воздействия в древней литературе, ослабить влияние Византии».
Зберігся відгук про нього Ю.Меженка від 10 квітня 1949 року:
«З природи я не зловтішний, але дуже вдоволений, що Стебунів та Пархоменків пишуть тепер з малої літери, хоч це така гидота, що її варто писати з побільшеної літери, а не просто з великої. Не слід вважати їх за щось мізерне. Це великої кваліфікації прохвости. На превеликий жаль, в «Літературній газеті», яку я одержую та з якої маю всю інформацію, я бачу не всі прізвища, які, на мою думку, варті уваги. Не бачу я, напр., Шаховського і ще декого».
І в одному з наступних листів: «Чи не залишили їх на розведення? А як Ви гадаєте?» І тут же Ю.О. констатував, що на місце «Стебунів і Пархоменків» прийшли нові, чужі до науки особи («з кораблебудівництва», як він казав), – система продовжила самопожирання.
Коротше кажучи, у неглибоких соцiальних нiшах, розкиданих просторами «нєоб’ятной родiни», то там, то тут доживали вiку люди, що ставились до завдань «будiвництва комунiзму», м’яко кажучи, без ентузiазму. Не називаючи речей своїми іменами, щодо влади вони не плекали жодних ілюзій. Сергій Маслов 1 травня 1950 року писав: «Если «они» не урежут представленного мною материала, получится издание размером в 15-20 печ.лл.» Хотілося б запитати, кого конкретно мав на увазі вчений, хто були ці таємничі «они», кого зрештою вони представляли? Подібну двозначніть можна вказати в листі Кат.Білоцерківської від 15 квітня 1950 року: «Спасибо за поздравление; Вас тоже поздравляю (с опозданием, простите) и шлю самые «сильные» пожелания: мира во всем мире». Варто пригадати, на якому реґістрі виголошували в ті роки це гасло, щоб відзначити певну невідповідність його тональности в даному випадку.
Примітки
74. У Подільській філії, розташованій у ті часи в приміщенні кол. Київської духовної академії, зберігались книгозбірні і її, і Києво-Печерської Лаври. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років у відкритому доступі там перебували й видані каталоги А.С.Криловського та ігумена Михаїла (Тростянського), і картковий каталог КДА. Останній включав пізніші надходження, не відбиті у виданих томах.
75. Кат.Білоцерківська рухалась у правильному напрямку, див.: Порфирий, епископ Чигиринский. Ерминия, или Наставление в живописном искусстве, написанное неизвестно кем вскоре после 1566 года (Первая иерусалимская рукопись 17-го века). К., 1867. 56 с. (отт.: Труды КДА. 1867. Июль. С. 139-192); Даниил, свящ. XVII в. Книга о живописном искусстве Даниила, священника 1674 года (Вторая иерусалимская рукопись). Пер. с новогр. яз. Порфирия, еп. Чигиринского. К., 1868. 48 с. (отт.: Труды КДА. 1867. Декабрь. С. 463-508); Порфирий [Успенский Константин Александрович. 8 вересня 1804, Кострома – 19 квітня 1885, Москва], еп. [Чигиринский, 14 лютого 1865 – 1878]. Ерминия, или Наставление в живописном искусстве, составленное иеромонахом и живописцем Дионисием Фурноаграфиотом, 1701-1733 года. К., 1868. [2], Х, 250 с. (отт.: Труды КДА. 1868. Январь. С. 269-315; Февраль. С. 494-563; Март. С. 529-570; Июнь. С. 494-563; Декабрь. С. 355-445). Див.: Краткий обзор собрания рукописей, принадлежавшего епископу Порфирию, а ныне хранящегося в Имп. Публичной библиотеке. СПб., 1885. VI, 179 с. (= Отчет Имп. Публичной библиотеки за 1883 г.); Вздорнов Г.И. История открытия и изучения русской средневековой живописи, ХІХ век. М.: Искусство, 1986. С. 185, 332-333. Знову переконуємося, що такому доброму фахівцеві, як Білоцерківській влада ніколи не дала змоги розгорнутись як вченому.
76. Кондаков Нікодім Павлович (1/13 листопада 1844, дєр. Халань Новооскольського пов. Курськ. губ. – 17 лютого 1925, Прага), історик візант. і давньорус. мистецтва, дійсн. член Петерб. АХ (1893) та АН (1898). Навчався в Моск. ун-ті (1861-65). Викладав в ун-тах в Одесі (1870-88) та Петербурга (1888-1917). 1920 еміґрував. З 1922 викладав у Празьк. ун-ті. Розробив іконографічний метод вивчення пам’яток мистецтва, аналізував переважно їхні типологічні особливості, а також побутові, культурні й політичні причини, що ці особливості викликали. Тв.: История византийского искусства и иконографии по миниатюрам греческих рукописей. Од., 1876; Византийские эмали. Собрание А.В.Звенигородского. История и памятники византийской эмали. СПб., 1892; Археологическое путешествие по Сирии и Палестине. СПб, 1904; Иконография Богоматери. Т. 1-2. СПб., 1914-15; Воспоминания и думы. [Prague,] 1927. 79, [1] с. Літ.: Лазарев В.Н., Н.П.Кондаков, 1844-1925 (є список праць К.); Труды русской, украинской и белорусской эмиграции, изданные в Чехословакии в 1918-1945 гг. (далі: Труды эмиграции). Том І, часть 1. Praha, 1996. С. 337-338.
77. Линчевский А., свящ. Св. София Киевская (XI-XX вв.): Ист.-археол. исследование. К., 1914. 399 с. Праці не видано досі (Дехтярьова Н.А. Історія міста Києва: Науково-допоміжний бібліогр. покажчик. Том 1. Кн. 1. К., 2006). Рукопис зберігається в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці України ім. В.Г.Заболотного. Оскільки розвідка не втратила наукового значення, її використовують сучасні вчені. Див., напр.: Нікітенко Надія. Головний іконостас Софії Київської як історико-культурний феномен // Пам’ятки України. 2007. Ч.1 (154). С. 45-46.
78. Болотов Василий Васильевич (1854, Твєрська губ. – 1900). Лекции по истории древней Церкви, Том І – ІІІ. СПб., 1907-18. Див. про нього: Бриллиантов А. Профессор Василий Васильевич Болотов: Биогр. очерк. СПб., 1910. 75 с. (Відбитка з журн.: Христианское чтение. 1910); Памяти профессора С.-Петербургской Духовной Академии Василия Васильевича Болотова. СПб., 1912. 47 с., вкл.
79. Головна праця: Никифор Влеммид и его сочинения. К.: Петр Барский, 1911. [2], XXXIV, 366, [2], ІІ, [6] с. Див.: Успенский Федор Иванович. Отзыв о сочинении […]. Пг.: Тип. Имп. АН, 1916. 24 с. Оттиск из «Сборника отчетов о премиях и наградах за 1912 г. Премия им. М.Н.Ахматова. С. 101-124. Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 24; Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 605; Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К, 2002. С. 261, 275, 332, 393, 546; Енциклопедія Сучасної України. Том 2: Б – Біо. К., 2003. С. 241-242 (А.І.Шушківський); Енциклопедія історії України. Том 1: А – В. К.: Наук. думка, 2003. С. 188 (О.В.Юркова).
80. Мелітон (Соловйов Михаїл Дмітрієвич), нар.14 жовтня 1897. Див.: Manuil (Lemesevskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil ІV. Erlangen, 1986. S. 316-317.
81. Див.: Білокінь С. Апостол чистої правди: [Про Валерія Марченка] // Слово і час. 1991. № 1 (361). С. 24-26
82. Семинарий русской филологии при Императ. университете Св.Владимира под руководством проф. В.Н.Перетца: Первое пятилетие. К., 1912. С. 9. Пор.: Сергій Маслов, 1902-1927. К.: УНІК, 1927. 50 с. 300 нумер. прим., з яких 100 прим. на папері верже.
83. Ці мемуари циркулювали в певних колах порівняно інтенсивно. Й.Оксіюк домовлявся [восени 1972 року?] про одержання примірника від Ф.П., тим часом одержав їх від когось іншого.