Наукова спадщина Федора Максименка
Сергій Білокінь
Історія історично-географічної та краєзнавчої бібліографіії в Україні давня й багата [149]. Перші бібліографічні списки галицьких і буковинських видань почали складатись приблизно 1815 року, харківських – у 1816-19 роках (друкувались на сторінках «Украинского вестника»). Нехай перша бібліографічна праця українською мовою (В.Різниченка-Рєзнікова [150]) вийшла тільки 1915 року, в активі старої української бібліографії – капітальне зведення літератури про Харківщину І.Устинова, Херсонщину – О.Леонтьєва, Тавріку – Арсена Маркевича. Біо-бібліографію місцевих діячів представлено відомими словниками І.Павловського (Полтавщина), І.Левицького та Ф.Арістова (Галичина). Капітальні словники підсумували за певні періоди діяльність Київського (за ред. В.С.Іконнікова), Новоросійського (Олексія Маркевича) та Харківського (за ред. Д.І.Багалія, у 5 томах) університетів, а також Ліцею кн.Безбородька та Колегії Павла Ґалаґана. Розписувалася періодика – «Подольские епархиальные ведомости» (у покажчику понад 1000 стор.), «Киевская старина», газета «Киевлянин». Відомі покажчики природознавчого характеру В.Монтрезора, О.Прусевича, П.Тутковського та В.Ласкарьова. Місцеві матеріали входили до каталогів бібліотек та загальних покажчиків В.Межова, Д.Зеленіна, З.Пенкіної [151].
Онтологічно не маючи змоги швидко розгортатися, у роки української державності бібліографія не встигла створити чогось видатного. Тим часом після встановлення совєцької влади в Україні бібліографія розвивалась у нових умовах. Зокрема певна підтримка, яку надавала влада краєзнавчій бібліографії, пояснюється її інтересом до стану виробничих сил. Перший Всеукраїнський з’їзд по вивченню виробничих сил і народного господарства (1924) розглянув можливости використання бібліотечної мережі для налагодження краєзнавчої роботи. Провідну роль відіграла в цій справі Вінницька філія Всенародної бібліотеки України, яку очолював арештований згодом у справі СВУ Валентин Отамановський [152] і де організовано Кабінет Поділлезнавства, видано серію праць, що склали «Енциклопедію Поділлезнавства», а також покажчик «Часописи Поділля». Протягом двадцятих років з’явились нові праці Д.Чернявського, К.Дубняка, Ф.Максименка, В.Рот тощо [153].
Невдовзі спробу підсумувати набутий матеріал зробила ВБУ. 1925 року бібліотека влаштувала виставку краєзнавчих видань та документації – біля 3,5 тис. Книжок, карт, фотографій, малюнків тощо. У підготовці цієї виставки взяв щонайактивнішу участь молодий тоді бібліограф Федір Максименко. На той час, правда, він уже був відомий як автор двох серйозних праць із історичної географії та краєзнавства. Це перший у літературі покажчик робіт про Донбас (182 записи) [154] та зведення відомостей про межі етнографічної території українського народу (у доданому списку літератури – 68 записів) [155]. Щодо цієї другої праці у листівці від 25 листопада 1927 року проф. Володимир Геринович зауважив: «Інтересна тема і вдячна робота».
Працюючи над виставкою, Максименко відчув гострий брак довідника до спеціальних покажчиків. На той час існувало тільки декілька загальних робіт всесоюзного масштабу (Л.С.Баґров, Б.М.Ґородецький та М.Д.Іґнатьєв), що разом давали для України близько 150 назв старих робіт. У бібліографії українській питання про покажчик топобібліографічних праць було тоді тільки-но поставлено [156] . Максименко й почав працювати над покажчиком другого ступеня (бібліографія бібліографії).
Протягом 1926-1929 років бібліографові пощастило обстежити книжкові фонди Києва, Москви, Ленінграда, декількох більших міст України (у передмові названо 31 книгосховище), Певну допомогу дослідникові подали Д.Бочков, А.Де-Рібас, Л.Добровольський, К.Дубняк, Л.Іллінський, А.Лященко, А.Маркевич, І.Масанов, О.Шидловський та інші фахівці. Внаслідок проведеної величезної роботи Ф.Максименко уклав коштовне зведення бібліографічних покажчиків, що охопили територію Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній, Криму, а також Бесарабії та Дону, починаючи з 1847 року [157]. Для цього було спеціально переглянуто повні комплекти 190 місцевих періодичних видань. За браком вичерпного матеріалу в сховищах СРСР публікації стосовно західноукраїнських земель лишились поза межами праці. Ознайомившися з покажчиком, О.Шидловський писав вченому:
«Моя невелика підтримка й допомога, про яку Ви говорите […], бліднуть перед тією колосальною працею, яку Ви проробили безпосередньо, переглянувши де візу ті книжки й статті, що їх наведено у Вашій праці».
Покажчик Ф.Максименка має дослідницький характер. Як відзначив у неопублікованій рецензії, датованій 12 листопада 1930 року, Микола Суслопаров [158], цю працю «слід розглядати і як наукову монографію». Засади, за якими упорядковано наявний матеріал, скрупульозно обґрунтовано в передмові. Видання має добре продуману систему допоміжних покажчиків (упорядкувала їх його дружина, Неоніла Кравченко-Максименко).
Покажчик охоплює разом понад 1100 публікацій. Розподіл матеріалу дуже чіткий. Спочатку (поз. 1-90) наведено загальні бібліографічні праці, що стосуються всієї території або значної частини України. Решту матеріалу подано за реґіонами, губерніями. Тут розписано покажчики до місцевої періодики; списки книжок, надрукованих на території губернії; бібліографію спеціальної літератури; покажчики, що складались або проектувались, але не були надруковані; нарешті, списки переглянутих місцевих видань. Максименко фіксував каталоги бібліотек, що мали місцеві відділи, роботи з різних галузей знань – місцеве господарство, освіта, природа, геологія та палеонтологія, антропологія, флора тощо. Не охоплено праць, що трактують про Україну в цілому (як некраєзнавчі), біо-бібліографію місцевих діячів та народженців, покажчиків рукописного матеріалу.
Схедограми покажчика вищою мірою достовірні, оскільки з других рук упорядник описав менше десяти позицій. До описів додано анотації (для докладнішої характеристики тут наведено уривки з передмов тощо), а також рецензії.
Праця, виконана за таким планом, не могла не стати підсумковою, етапною в розвитку українського краєзнавства, а бібліографічна техніка упорядника не могла не піднести цю працю до ранґу праці класичної. За таких умов «Матеріяли» зберегли подвійне значення, – вони важливі і для краєзнавців, і для молодих бібліографів, які хочуть розібратися, що таке бібліографічна наука.
Покажчик Ф.Максименка викликав вісім рецензій. В архіві вченого збереглось також чимало листовних відгуків фахівців – бібліографів, географів та краєзнавців (Л.С.Берґ, О.Г.Фомін, Л.Б.Хавкіна, О.А.Яната). Серед них лист визначного російського бібліографа М.О.Рубакіна від 24 березня 1932 року, який варто навести цілком:
«Многоуважаемый Фёдор Филиппович,
Премного благодарю Вас за присылку Вашего труда. Это весьма ценный вклад в библиографический отдел библиотеки нашего Института. Мы не преминём использовать его в наших работах, как и в наших сношениях с библиографами разных стран.
Честь Вам и слава!
С искренним уважением Н.Рубакин».
Володимир Вернадський доручив виписати Максименкову працю до бібліотеки Комісії природно-виробничих сил АН СРСР (КЕПС) і висловив побажання, щоб один із співробітників (В.М.Таранович) вмістив відгук на неї в журналі «Природа».
Аналіз праці визначає її місце в розвитку науки.
Сам дослідник дивився на свій покажчик
«лише як на «матеріяли» до майбутньої повної топобібліографії України, а не як на закінчений, вичерпливо повний реєстр топобібліографічних праць: упорядчик поставив собі ряд обмежень щодо території, до якої наведено бібліографії, і категорій бібліографічних праць краєзнавчого характеру» [159].
Оскільки обрана тема справді безмежна, ці обмеження дозволили працю викінчити. В межах своїх завдань, як відразу відзначили рецензенти, покажчик став видатним явищем у всій бібліографічній науці. Дніпропетровський вчений Є.Стебельський писав, що не знає «іншої бібліографічної праці радянського періоду, де сучасні вимоги до бібліографії були б втілені так вдало». Проф. Л.Л.Іванов (теж із Дніпропетровська) констатував:
«[…] з мінералогії Волині в мене наведено 131 вказівку, у Вас із геології – лише 30, але на підставі Ваших вказівок можна розгорнути всю ту літературу, що вказав я».
В історичній перспективі значення праці тільки зросло – вона «по праву вважається однією з кращих робіт в українській бібліографічній літературі» [160]. Тим часом розрив між вимогами фахівців-краєзнавців і бібліографів призвів до того, що вчені часом нарікали на формальний абсолютизм Максименка в певних розділах (або все – або нічого). Дослідники, мовляв, були б тільки вдячні за додаткові, хай уривчасті відомості. Оскільки праця має характер бібліографії покажчиків, інтерес курйозу має закид академіка Степана Рудницького, «що про карти (самі по собі! – С.Б.) нічого немає в Матеріялах», і його загальний висновок: «Рецензії не збираюся писати, бо вона, на жаль, мусіла б бути негативна […]». Хоча бібліограф по суті й пообіцяв у майбутньому скласти «повну топобібліографію України», йому закидали, що брак західноукраїнських матеріалів перешкоджає його «матеріялам» перетворитись на «Індекс бібліографікус» краєзнавчої бібліографії України.
У подальші роки вчений продовжив роботу над цією темою, довівши охоплення літератури до 1940 року включно. Рукопис цієї праці загинув у 1943 році під час пожежі Київського університету [161]. 30 листопада 1958 року Юр Меженко писав Максименкові: «Дуже добре, що знову взялися до краєзнавчої бібліографії. Ваша стара робота увійшла в класичний фонд української бібліографії». Наскільки розумію, далеко робота не пішла. 30 травня 1981 року Ф.П. розповідав мені, що
«хотів зробити ще таку ж б-[ібліогра]фію до західних областей УРСР, але наше університетське начальство поставилося до неї більш ніж стримано, що не є великим стимулом до роботи […]. За кордоном ставлення до подібних робіт інше, там навіть у США є ціла організація по б-[ібліогра]фуванню Волині!».
З краєзнавчими сюжетами Ф.Максименко продовжив працювати і по війні. Він прорецензував покажчики про Вінницьку, Львівську та Черкаську області [162], проредаґував капітального покажчика «Історія Києва» (т. 1, вип. 1-2; т. 2, вип. 1-2. К., 1958-63. Ротатор), надрукував повідомлення «Старий Київ і його околиці в маловідомих малюнках Т.Г.Шевченка» [163].
У 1963-64 роках, під час підготовки до видання «Історії міст і сіл УРСР» Ф.Максименко опублікував нову цінну працю – «Збірки історичних відомостей про населені пункти Української РСР». Вона друкувалась на сторінках «Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР» (1963. №№ 4-6; 1964. №№ 1-5), а потім вийшла окремою відбиткою тиражем 150 примірників (свідчення І.Бутича).
Оминаючи із зрозумілих причин масив літератури, присвяченої окремим поселенням, новий покажчик Ф.Максименка зафіксував зведені праці, що дають матеріали з історії не однієї місцевості, а цілих їхніх груп. Це офіційні статистичні словники, довідники й списки населених місць; шематизми, довідкові книжки єпархій, пам’ятні книжки й календарі статистичних комітетів; історико-статистичні й воєнно-топографічні описи губерній, єпархій, воєнних округів та повітів; путівники по річках, залізницях, воєводствах, повітах, групах міст і сіл; нарешті, збірники описів пам’яток мистецтва й старовини, городищ тощо. Охоплено чималу кількість рукописних матеріалів. Серед збірників джерельного матеріалу ХІ-XVІІІ ст. слід назвати літописи й покажчики до них, російські офіційні праці географічного характеру, люстрації, переписні книги, генеральне слідство про маєтності (1729-30), Румянцевський опис (1765-67), топографічні описи й атласи намісництв та губерній, а також монографії, засновані на цих матеріалах.
Покажчик, що охоплює 1389 позицій, розпадається на три частини: загальні праці; матеріали про місцевості часів феодалізму (Х – перша пол. ХІХ ст.; подаються в систематичному порядку) та матеріали ХІХ-ХХ ст., присвячені окремим територіям (у цьому розділі виклад топографічний, за сучасним районуванням).
Описи споряджено цікавими анотаціями, зокрема з посиланнями на рукописи. Вказано, про населені пункти яких сучасних областей згадує та чи інша праця. На жаль, не був опублікований абетковий покажчик прізвищ авторів, упорядників та редакторів [164].
Хоч би там як розвивалась далі історико-географічна й краєзнавча бібліографія, навіть коли з’явиться така праця, що повністю перекриє видання Ф.Максименка, в історії бібліографії та історичній науці останні залишаться назавжди, бо свого часу вони склали епоху [165].
В останньому своєму листі, що я від нього в цьому житті одержав, – від 17 червня 1983 року – Максименко розповів мені про свою останню працю. На замовлення Книготоргу він склав антикварного цінника – каталога художньої літератури, виданої на Західній Україні:
«Зараз мені прислали рецензію на нього, складену д-[окто]ром філол.[огічних] наук Миколою Трохим.[овичем] Яценком – чи Ви знаєте такого? Він викинув з каталога всі видання творів Шевченка (як попсовані націоналістами), всі переклади з інших мов (як складені перекладачами, які не були обізнані з правилами перекладу), всі твори молодомузівців (Пачовського, Карманського та інш.). Взагалі цей рецензент підійшов до каталога-прейскуранта як до рекомендаційного покажчика… Не знаю, що воно буде з моєї роботи».
Примітки
149. Періодизацію історичної бібліографії запропоновано у скороченому виданні: Білокінь С. Історична бібліографія україніки // Енциклопедія історії України. Том 3: Е-Й.: Наукова думка, 2005. С. 553-560.
150. Див.: Білокінь С. Видатний краєзнавець // Радянське село. Бахмач, 1985. 9 лютого. № 18 (8031). С. 4; Його ж. Краєзнавець і патріот Батурина Василь Різниченко // Матеріали науково-практичної конференції „Видатні діячі Батуринського краю”, присвяченої 230-ій річниці з дня народженння Петра Івановича Прокоповича (2-3 червня 2005 р.). Ніжин: Аспект-Поліграф, 2005. С. 106-120.
151. Бібліографічний опис цих видань див. у кн.: Корнєйчик Ігор Іванович (21 листопада 1924, с-ще Чечерськ Гомельської обл., Бєларусь – 3 лютого 1974). Історія української бібліографії: Дожовтневий період. [Х..,] 1971. С. 93-95, 141-143, 228-243, 302-310.
152. Отамановський (Атамановський) Валентин Дмитрович (псевдонім В.Злотополець; 14 лютого 1893, Златопіль Чигиринського пов. Київ. губ. – 1964, Харків) – громадсько-політичний діяч, історик, краєзнавець.
Закінчив 5 київ. гімназію (1912). Вступив (1912) на юр. фак. Ун-ту Св.Володимира, (1913) до КПІ. Провідник Братства самостійників (Варшава, 1914), один із фундаторів (8 вересня 1916) кооперативного вид-ва „Вернигора”. Один із засновників Центральної Ради. Керівник Вінницької філії Всенародної бібліотеки України (1923). Ув'язнений 26 серпня 1929 року. Ішов у процесі СВУ. 1934 заарештований вдруге. Після звільнення 26 серпня 1936 оселився у Ленінграді, де викладав в університеті. З 1958 року мешкав у Харкові. Доктор історичних наук. Тв.: Злотополець В. Микола Лизогуб: Життєпис-спомин // Федів Ігор, Злотополець Вал. Син України. К.; Кам'янець; Відень, 1919. С. без паґ. – Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 295; Зарицький В. Крутянська подія. Чікаґо, 1972. С. 20; Кот Сергій Іванович (нар. 22 жовтня 1958, Київ). Честі своєї не зрадив // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 133-142; Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упор. Іван Ільєнко. Дрогобич: Відродження, 1995. С. 9, 26, 29, 47; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. К., 1998. С.141-143.
153. Огляд краєзнавчої бібліографії у 1917-40-х роках див. у вид.: Корнейчик И.И. Краеведческая библиография на Украине: Конспект лекций по курсу «Краеведческая библиография». [Вып. 2]. Х., 1965.
154. Максименко Ф.Ф. Материалы к библиографии Донецкого края (преимущественно Бахмутского уезда) // Просвещение Донбасса. 1922. № 6-7. С. 101-104; № 8. С. 107-110; № 9. С. 114-117.
155. Максименко Ф. Межі етнографічної території українського народу // Бібліотечний збірник. Ч. 3. К., 1927. С. 65-93. Окремо: К., 1927. Тираж 25 прим.
156. Отамановський Валентин Дмитрович. Бібліографія краю («Топобібліографія») як одно з основних завдань наукової бібліотеки та організація топобібліографічної праці на Україні // Бібліотечний збірник. Ч. 1. К., 1926. С. 78-81; Ясинський Михайло Ілліч (21 листопада 1889, Київ – 12 травня 1967). Головні моменти в історії української бібліографії // Бібліотечний збірник. Ч. 3. К., 1927. С. 21-25.
157. Максименко Федір. Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України, 1847-1929. К., 1930. ХХ, 264 с. Видрукувано книжку у Другій київській друкарні (Хрещатик, 42) тиражем 1000 прим.
158. Див.: Білокінь С. Шукач словесних скарбів // Рад. Поділля. Хмельни-цький, 1981. 15 березня. № 55 (13824). С. 4.
159. Там само. С. VII-VIII.
160. Така оцінка збереглася навіть у роки т.зв. застою, див.: История Центральной научной библиотеки Академии наук Украинской ССР. К., 1979. С. 89-90.
161. [Корнейчик И.И.] Краеведческая библиография. С. 137.
162. Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. 1962. № 1. С. 76-77; № 6. С. 61-62.
163. Україна. 1951. № 3. С. 17: іл.
164. Нова праця Ф.Максименка одержала теж 7 позитивних відгуків (М.Ткаченка та Н.Шеліхової, Ф.Сарани та ін.).
165. Листування вченого містить деякі відомості про бібліографічні праці, які з тих чи інших причин не вийшли у світ. Дуже цікавий у цьому відношенні лист П.Попова від 30 грудня 1968 року:
«Більше 40 років я витратив на повну бібліографію Г.Сковороди, але трапилось так, що цю велику роботу мені доводиться викинути на смітник. Нещодавно Харківський університет видав вибрану бібліографію Сковороди за відпов.[ідальною] редакцією сходознавця А.Ковалівського і з вступ.[ною] статтею А.Ніженець. Можливо, свою роботу я використаю для доповнень».
Важкі хвороби, на які він постійно скаржився, а тоді й смерть П.Попова, що сталася 4 квітня 1971 року, перешкодили здійсненню цього задуму. Картотека повинна б зберегтись в Інституті рукопису НБ ім. В.І.Вернадського НАН України. Цікаву, ділову рецензію на це видання опублікував І.В.Іваньо: Філософська думка. 1969. Липень-серпень. № 1. С. 129-131. Він відзначив зокрема: «Добре було б, якби до збірника було включено бібліографію праць, що виходили за кордоном як українською, так і іншими мовами. Йдеться про праці Д.Чижевського, А.Андяла, Е.Вінтера, П.Кірхнера та ін.» Невдовзі вийшло друге видання покажчика: Григорій Сковорода: Біобібліогр. Вид. 2, випр. й поповнене / Беркович Е.С. та ін. Х.: ХДУ, 1972. 203 с.