Частина І: Влада й механіка державного МТ

С.І.Білокінь

Перший розділ монографії містить 9 параграфів. Це передусім «Період чрезвичайок», «Соціальний портрет чекістів», начерк історії окремо взятої тюрми (Лук”янівська у Києві) та окремо взятого табору (Соловки).

У літературі вже висловлювалась думка, що большевики створили науково обґрунтовану схему превентивного терору вже на самих початках свого панування. Ця схема призначалась для ліквідації класових ворогів і застрашення решти населення. Про те, що МТ мав глибоко наукову основу, свідчать численні дані й спостереження. Так, у 1927-1930 роках соціологічні й невропсихопатологічні дослідження провадив серед в”язнів кримінологічний кабінет, організований на Соловках. Зіставлення МТ часів сталінського повновластя з періодом владарювання ленінського виявляє їхню цільність.

Витвором Леніна та його соратників Каменєва, Зінов”єва, Троцького й інших були в СРСР концентраційні табори. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт». Цей декрет узаконив впровадження табірної системи та примусової праці. У Києві концтабір було створено 1919 року, – він існував до 9 серпня. «Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения» (СЛОН ОҐПУ) було утворено за постановою СНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

З ленінського періоду простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року Ленін писав голові Нижегородського ґубсовдепа Ґ.Ф.Федорову: «В Нижнем, явно, готовится белогвардейское восстание. Надо напрячь все силы, составить тройку диктаторов (Вас, Маркина и др.), навести т о т ч а с массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров и т.п.». 26 серпня 1919 року датується «Протокол № 18 заседания комиссии «ТРЕХ» при К.[иевской] Г.[убернской] Ч.К. в составе председателя В.Витлицкого, членов: Чугаева и Мача при секретаре Барташевиче».

Ленінськими часами датується організація справ-формулярів. Уже 1921 року М.Лаціс одверто попереджав, що всіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів, представників т.зв. дрібнобуржуазних партій треба тримати на обліку, з”ясовувати, перевіряти. Біля витоків стеження за населенням стояв і Ленін, який підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Відомі настанови, які він дав 4 вересня 1922 року Дзержинському. Як учив вождь, інтелігенцію треба розбити за групами: 1) белетристи, 2) публіцисти й політики, 3) економісти з підгрупами (фінансисти, торгівля, кооперація тощо), 4) техніки, 5) професори й викладачі і т.ін. «Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна існувати справа […]». Ленін ставив завдання вносити розклад у середовище інтелігенції й висувати тих, хто був готовий підтримувати большевиків.

Як свідчив П.А.Судоплатов, 1921 року, себто ще за Леніна (і, певно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали «спеціальним кабінетом» та «лабораторією-Х». Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути саме з цього кабінету. У 30-ті роки його начальником був професор І.Н.Казаков, розстріляний у справі право-троцькістського блоку. Науково-дослідні роботи за тематикою лабораторії провадили фахівці Інституту біохімії (очолював його кол. народоволець А.Н.Бах). 1937 року з Інституту біохімії цю лабораторію було передано до НКВД.

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін одержав уже на повному ходу, вдосконалену й довершену в практичній діяльності. Якийсь позанауковий інтерес виявляли свого часу ревізіоністи, «прораби хрущовської відлиги», намагаючись переконати своїх читачів, що це, навпаки, «Сталін створив машину злочинів». Лукавство тодішніх діячів серйозно деформувало історичні уявлення народу про розвиток подій у довоєнний період.

Ідея залізної організації простежується навіть під час короткого перебування большевиків у Києві 1918 року. У пресі тих днів знаходимо оголошення, яке підписав «Завідуючий справами про арешти й обшуки» І.Цінберґ, що мав місцеперебування у Маріїнському палаці, в приміщенні Військово-революційного комітету. Ордери на реквізицію, обшуки й арешти видавав комісар з цивільних справ Г.Чудновський як представник Головнокомандуючого Східним фронтом М.Муравйова. За кілька днів Чудновський передав свої каральні функції Київському совєту робітничих і солатських депутатів і Всеукраїнському військово-революційному комітету.

Уявлення про київську чрезвичайку 1919 року можна скласти за публікацією трьох протоколів допитів чекіста Валера в «Окремій слідчій комісії», що існувала в Києві за добровольців. Протоколи датуються 17-21, 22-24 та 29 жовтня 1919 року. Щоб користуватись цим джерелом, треба вирішити питання про його автентичність. До публікації С.Мельґунова, з огляду на її «білогвардійське» походження, можна було б, справді, поставитись із цілковитою недовірою як до осваґівської аґітки, якби тільки Валер не був реальною історичною фіґурою. Він був присутній на засіданні юридичного відділу Київської губчека 29 квітня 1919 року разом з Яковлевим, Манькіним і Рубінштейном. Валера добре запам”ятав і ветеран чека П.Дехтяренко, який оповів у спогадах про його зраду. У публікації Мельґунова носія псевдоніму розшифровано як М.І.Болеросова. У Дехтяренка він – Болфосов. Причина різночитання очевидна й коріниться в особливостях скоропису. В архівному фонді Новоросійського університету збереглась особова справа студента М.І. Болфосова.

Свідчення Валера-Болфосова надаються для джерелознавчого аналізу. Крім названого протоколу, членів юридичного відділу київської губчека перераховано і в його зізнаннях, так що їх легко порівняти. Дехто з них увійшов і до словника В.Золотарьова. Ряд прізвищ, наведених у свідченнях Болфосова, по суті збігається з тим рядом, що міститься в протоколі ЦДАГО України. Болфосов називає також співробітників таємного відділу. Цій низці імен відповідають імена з протоколу засідання таємного відділу Київської губчека від 5 квітня 1919 року. Існують паралелі і до доповіді київських сестер милосердя. У київській газеті «Вечерние огни» В.Іртенєв опублікував серію статей про київські чрезвичайки «Кровавое прошлое» (1919. 30 сентября / 13 октября; 18 октября / 1 ноября). В одній із подач знаходимо досить докладну розповідь про прийом відвідувачів, і це оповідання увійшло до доповіді сестер милосердя. Певно, хтось із останніх оповів Іртенєву й про коменданта, оскільки цей сюжет теж знаходимо в двох джерелах.

На слідстві Болфосов-Валер оповів про структуру губчека, відколи інспекційна група сама захопила в ній усі керівні посади. Треба сказати, що структура від самого початку справляє враження дуже виробленої. 1919 року установа мала такі відділи: Таємний, Оперативний, Юридичний, Господарчий, Загальна канцелярія, Окремий корпус, Тюрма, Комендатура. Функції співробітників київської губчека були теж диференційовані. Звичайно, спецслужби видозмінювались та еволюціонували, але загальне враження від тих років таке, що ЧК як установа була вже цілком продумана, вироблена й дійова.

Звірства чрезвичайок могли бути стихійні, їх можна було б трактувати як відрухову реакцію якогось укому чи губкому на прикрі для червоних донесення з близького фронту, звістки про наступ армії УНР, добровольців абощо. Але наша оцінка катувань, що широко провадились у чека, буде інша, коли виявиться, що большевики практикували погром людності планомірний, якщо винищення інтелігенції чи робітництва було систематичне й холоднокровне. На жаль, спогади людей, що перебували в чрезвичайках різних міст, вказують на існування спільних інструкцій, яким прийти було більше нізвідки, як тільки з центру. Ясна річ, – витворивши такого монстра, як чрезвичайку, самі большевики повинні були боятися свого дітища й прагнути до контролю над ним. Найбільше небезпеки крили в собі, природно, розстріли, які треба було не спускати з-під ока. Можемо зробити висновок, що для проведення розстрілів існували прямі інструкції, окремі пункти яких можна реконструювати. Аби не пустити їх, справді, на самоплив, большевики намагалися реґламентувати передусім час проведення розстрілів. У Полтаві чекісти розстрілювали у вівторок і п”ятницю, на Лубянці (1921) – у середу й суботу. Отже, там і там – лише два дні на тиждень. Керівництво, як бачимо, домагалося розстрілів порціями, розміри яких повинні були доповідатися, аби не перетворитись на перманентний некерований процес. Але П.А.Гарві дає й раціональніше пояснення цьому. Він оповів, що в Одесі засідання «колегії губчека» відбувалися двічі на тиждень, і після цього приречених виводили на розстріл. До деталей реґламентувалось, очевидно, й саме здійснення акцій. Ті в”язні петроградської, московської та одеської чрезвичайок, що лишились живі, згадували, що під час розстрілів заводили мотори автомобілів.

Як бачимо, в ленінських розстрілах простежується системність, нав”язувана реґіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Головною особливістю совєтської пенітенційної системи була також її плановість. Разом по Україні за держбюджетом на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в”язнів – із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров”я. За документами, якщо у тюрмі сиділо менше в”язнів, аніж на скільки її було розраховано, це одначало «некомплект». Бюджет передбачав навіть «природну» смертність у совєтській тюрмі – 3 %. У кошторисі витрат на Лук”янівську в”язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з «норми» – 5 карбованців на поховання одного в”язня («копка могилы» тощо), закладалось навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ. Уже сучасники, що опинялись у застінках НКВД, легко домислили, що влада керувала репресіями так само, як промисловістю чи, наприклад, хлібозаготівлею. Це було справді планове господарство.

Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, можна сказати, що вся вона зводиться до двох головних напрямків: 1) Формування людини нового типу – будівника комунізму. 2) Усунення тієї частини населенния, яка для цього з тих чи інших причин не підходила. У ці пункти, ці два напрямки вкладається усе розмаїття історичного шляху «цієї держави».

Діючи в таких протилежних напрямках, неможливо спершу не відділити одну частину людності від іншої. В основі такого поділу лежала сеґреґація (лат. segregatio – відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії. Один табір зформувався довкола партійної номенклатури. Першим большевицьким функціонером, що збагнув природу й можливості апарату, створеного внаслідок жовтневого перевороту, був Сталін. Разом із своїми підлеглими в ЦК він постійно возився з картками, заведеними на керівних працівників, ретельно вивчав свої кадри, дбаючи, щоб прибічники опозиції назавжди втратили свої посади. Натомість на перші ролі виходили його висуванці. До картотеки на осіб, що цікавили його найбільше, він не допускав навіть свого секретаря. Недалекі дотепники звали його тоді «товариш Картотеков». Вважаючи, що кадри вирішують все, Сталін створив тим часом систему добору людей на чільні посади в партії та державі. Вони склали ядро того майбутнього суспільства, що будувалось за планами партії.

Відбраковка людей розглядається у другому й третьому розділах. Яскраву модель, що ілюструє характер роботи апарату з тим чи іншим контингентом населення, знаходим у нарисах А.Левітіна й В.Шаврова. З їхнього оповідання випливає, що предстоятелі Церков перебували перед війною всі на обліку. Коли виникла потреба, влада блискавично зв”язалася з кожним із них зосібна і звела усіх докупи, так як спицею виймалися перфокарти. Таке сталося під час евакуації Москви у жовтні 1941 року. Завантажившись у поїзд, А.І.Введенський, що керував тоді Обновленською Церквою, і обновленчий митрополит Віталій (теж Введенський) виявили, що тим самим ваґоном того самого поїзда евакуювалися Патріарший Місцеблюститель Православної Церкви Сергій (Страґородський) і митрополит Київський і Галицький Николай (Ярушевич), а також старообрядський архиєпископ Московський і всея Русі Іринарх і навіть керівники баптистської общини. Цей епізод мав місце задовго до зустрічі майбутнього Патріарха Сергія зі Сталіним 1943 року.