Частина ІІ: Формування управлінчої інформаційної системи

С.І.Білокінь

У двадцятих-тридцятих роках інформаційною основою державної політики МТ стала докладно продумана система обліків, анкетування й паспортизації. Інформаційна функція в діяльності спецслужб, можливо, була чи не найважливіша, принаймні вона передувала всім іншим.

Влада чітко відрізняла санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тому наприкінці 1920-х років почала формуватись залізна завіса. Чекісти ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ясна річ, обліки людей, що з якоїсь речі відвідували консульства, були для них дуже небезпечні. В архівній справі «О» (ДА СБУ. Т. 16. Арк. 23) зберігається список виявлених зв”язків німецького консульства за 1928-33 роки, де значиться видатний історик мистецтва Ф.Л.Ернст. 1933 року його було заарештовано. 1988 року у 10 відділі КҐБ УРСР зберігалась картотека, на підставі якої видавались довідки такого типу:

«Сообщаем, что по картотеке учета посетителей германского консульства в гор.Киеве Тарасевич В.И. не проходит». Ліквідацію зареєстрованих у цій картотеці людей викликав наказ Єжова № 00698 від 28 жовтня 1937 року: «В целях пресечения всей контрреволюционной, шпионской, террористической, диверсионной деятельности на территории СССР личным составом посольств и консульств Германии, Японии, Италии и Польши – приказываю: […] 2. Применением широких репрессий пресечь все связи посольств и консульств этих стран с советскими гражданами, подвергая немедленному аресту всех советских граждан, связанных с личным составом этих диппредставительств».

Надійною основою, на якій здійснювалися систематичні арешти, були справи-формуляри, досьє. Тематична класифікація справ-формулярів провадилась у вигляді забарвлення («Укр КР», «укр. к.р. общественность», «русская интеллигенция», «ПСР», «Эсеры») та категорії («актив»). Такі справи провадились у різних відділах ҐПУ, а відомості про це збиралися в УСО (обліково-статистичному відділі). Маємо відомості про реєстрацію в Окремому відділі УВО та ҐПУ, Київському окружному відділі ҐПУ УСРР тощо. Коли на підставі оперативного обліку приймалось рішення про ліквідацію агентурної розробки, це означало завести слідчу справу або, на професійному арґо, «зняти» відповідну кількість контрреволюційного елементу.

За найрізноманітніших нагод населення країни заповнювало протягом життя безліч всіляких анкет. По суті, це були самообмови. Громадяни не могли цього уникнути, причому за дачу неправдивих відповідей їм загрожувала кримінальна відповідальність. Людей запитували, чи мають вони родичів за кордоном, чи були коли-будь репресовані, чи служили в білих арміях. На початку найнебезпечніше питання стосувалось соціального походження. На формування обліків ішли зусилля величезного апарату службовців. Сліди їхніх студій можна виявити в анкетах делегатів партійних з”їздів. Наприклад, делегат ХІІ з”їзду КП(б)У В.Кузьменко, з 1933 року заступник наркома Робітничо-селянської інспекції, відповідаючи на питання, зазначив, що 1917 року належав до партії соціалістів-революціонерів, а з 1918 – до ВКП(б). Поруч іншою рукою олівцем приписано: «в Личном Листке пишет в др.[угих] партиях не был». Зловісну нотатку: «разраб.[атывается]» – знаходим у нижньому правому кутку анкети начальника політвідділу МТС Сватівського району Донецької області І.Комарницького та колишнього есера, директора заводу «Арсенал» з 1928 року Ф.Чернишова. Це означає, що на основі вивчення відповідної документації цих делегатів почали готувати до арешту. Як розповідав сталінський секретар Б.Бажанов, за анкетами делегатів з”їздів ВКП(б) спеціальний чекістський графолог вишуковував, кому персонально належали почерки, якими, викреслюючи ім”я Сталіна, хтось дописував у бюлетенях імена своїх кандидатів.

У монографії наведено зразки анкет. Їхнє побутування, як і у випадках з іншими докладно розробленими запитниками, призводили до одержання величезної інформації. Склала ці анкети не надто письменна людина, разом з тим анкети добре продумані. Питання в них перемішані, – місце народження (пункт 14 першої анкети), дата народження (пункт 6) перенесені з відповідних місць, щоб заплутати людину, не дати їй розібратися, які питання тут важливіші і які другорядні. Тим часом анкета виявляє серйозну теоретичну основу. Інтерес до того, чому дорівнювалася вартість нерухомості родини (пункт 15), виразно перегукується з тезою, мовляв, буття визначає свідомість. Разом з тим далеко поза рамки марксистсько-ленінської теорії виходить інтерес до національності дружини (пункт 2 [!] першої анкети). Цікавість до «настроїв» (пункти 11 і особливо 22 другої анкети) дозволяє серйозно ставитись до звинувачень у шпигунстві, що їх висували «органи» перед людьми, які листувались із закордоном і мимоволі характеризували в листуванні ці самі «настрої» всередині країни. Не можна не припустити, що чистка, проведена невдовзі в армії, могла базуватись на серйозних інформаційних підставах. Могло б здаватися, що така виробленість питань склалася внаслідок багаторічних теоретико-методичних зусиль сталінських «особістів». Насправді розглядувана анкета зберігається в груповій справі тютюнниківців К.Ковеля та Г.Немоловського, ув”язнених уже в листопаді 1921 року. Ленін і тут випередив Сталіна.

Оскільки переписи були одномоментні, на відміну від особових справ набір відомостей про людину не тривав у часі, не розвивався. Ще гірше було те, що він не рухався далі слідом за самою людиною. Гнучкішу реєстрацію підвладного населення большевики провели в два етапи (1932 та 1974) у вигляді паспортизації. На першому етапі, щоправда, нею не охоплювалися селяни. Повну паспортизацію здійснено поетапно, і це розтяглось на кілька десятиліть.

Вперше совєцьку паспортну систему було запроваджено у зв”язку з колективізацією для суворого контролю проживання в містах, аби спростити облік руху населення. Паспорти мали одержати чоловіки й жінки, починаючи від 16-літнього віку, а також працівники міліції та демобілізовані червоноармійці, що прибували до режимних місцевостей. Величезну роль відіграв під час масових репресій, що розпочались невдовзі, інститут прописки. Якщо влада приймала рішення про арешт тієї чи іншої людини, уночі остання повинна була перебувати лише на місці своєї паспортної прописки. Якщо енкаведист, прийшовши по людину, щоб її арештувати, раз чи другий, її не заставав, – влада сприймала це як перехід на нелегальне становище – з усім, що звідси випливало. Але у великих містах паспорти одержали далеко не всі. Міліція не видавала паспортів тисячам осіб – колишнім капіталістам, дворянам та іншим «лишенцам», себто людям, що були позбавлені виборчих прав. Вони були вимушені виїздити за приміську смугу або у менші населені пункти, де ставали здебільшого дрібними службовцями у місцевих установах. Селяни (а також червоноармійці та працівники НКВД) паспортів так само не отримували. Це дало змогу прикріпити селян до певного місця, до їхніх колгоспів залежністю справді кріпацькою, оскільки одержати працю в місті без паспорта вони вже не могли.

На березень 1937 року, вважалось, охоплено паспортизацією не менше 40 % всього населення СРСР. Після проведення паспортизації, коли всі підозрілі були взяті на спеціальний облік, вийшла таємна постанова СНК: «Всім особам, узятим на таємний облік, як куркулі, в тимчасових посвідченнях, в графі останній – «На основі яких документів видано паспорт» – ставити: «Паспорт видано на основі довідки ч. 1 і постанови СНК ч. 861». Це означало «соціально-небезпечний» (СОЭ) або «соціально-шкідливий» (СВЭ) елемент. Після війни особливо цікавились перебуванням на тимчасово окупованій території. 6 лютого 1943 року Аркадій Любченко записав у щоденнику: «Червоні в занятих ними знову районах репресій не застосовують, лише в пашпорті ставлять штамп: «Пребывал на оккупированной территории». Цього цілком досить – розправа буде згодом, а поки що, мовляв, доцільніше уникати зайвого збудження».

Треба однак зазначити, що коли влада зайнялась ідентифікацією й фіксацією кожного громадянина зосібна, населення інтуїтивно відчуло всю аґресивність паспортизації й намагалось її уникнути. Під час проведення Всесоюзного перепису 1937 року начальник Центрального управління народно-господарчого обліку Держплану СРСР І.А.Краваль, невдовзі розстріляний, у доповідній записці на ім’я Сталіна й Молотова стверджував, що лише у Москві не менше 300 тис. осіб мешкало без прописки. Таке саме становище було і в багатьох великих містах. Існувало чимало інших нюансів. Для кожної області паспорти мали свої особливі водяні знаки, відомі тільки чинам НКВД. Такий був один із запобіжних засобів проти фальшування. Правдоподібно, такі випадки теж бували.

Аналіз окремих документів допомагає розкрити особливості внутрішнього діловодства КҐБ. Так, згідно з висновком УКҐБ по Київській області від 29 жовтня 1955 року, було знищено дві справи-формуляри на дружину публіциста Ф.Матушевського Віру Олександрівну – першу завів 1930 року областний відділ ҐПУ, другу – 1937 року – Київський УНКВД. Рішення про знищення історичних джерел щодо родини Матушевських пояснити неважко. Незадовго перед тим, 12 березня 1955 року посправниця В.О.Матушевської О.Терниченко звернулась до Верховної Ради СРСР з проханням про зняття з неї судимості. 13 липня обліково-архівний відділ УКҐБ при РМ УРСР по Київській області надіслав начальникові слідчого відділу підполковникові Леонову їхню групову архівно-слідчу справу «для вынесения заключения о правильности ее осуждения в соответствии с приказом Председателя КГБ при СМ СССР № 076 от 12. VП.1954 года». Саме восени справу заходилися перевіряти. Як розповідав капітан КҐБ дисидент Орєхов, якщо колись чекіст Петров вів одну справу, а Іванов – другу, у його часи Іванов перевіряв справи Петрова, а Петров – справи Іванова. Ясно, що в знищенні архівних справ співробітники відомства мали прямий особистий інтерес. Можна тільки уявити, скільки при тому знищено матеріалів з історії української культури!