Частина ІІІ: Застосування управлінчої інформаційної системи

С.І.Білокінь

З моменту жовтневого перевороту в країні існував порядок, згідно з яким рішення партійних органів вважались директивними для будь-яких інших органів. Найвищою інстанцією було й завжди лишалось Політбюро ЦК РКП-ВКП(б). Рішення цього останнього не підлягали жодній критиці. Вони «оформлювались у совєцькому порядку» через Раднарком чи ВЦВК, після чого проходили всією управлінчою вертикаллю. Для цього їх дублювали у Політбюро ЦК Компартії України та ЦК союзних республік, дальші рішення приймали в Україні у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окружних (після утворення областей – в обласних) виконкомах. Після цього певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД, – аж до засобів масової інформації, якщо передбачалось розголошення. Спецслужби виконували підрядну роль, лишаючись в усьому виконавцями волі партії.

Не обмежуючись кадрами спецслужб, для ґарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи «управдомів» як понятих була знов майже обов”язкова.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті «Радянське село», організовувалися спеціальні «Бюро розслідувань», куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт.арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що переводив розслідування, не мав права показувати дописа хоч би і без підпису. Розслідування переводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали. Разом з наслідками, матеріалом розслідування та зі своїм висновком низова установа повинна була повернути дописа до редакції, де вже вирішували, що робити з ним далі. Тільки 1937 року органи прокуратури України отримали і взяли на облік 54825 робсількорівських листів (із них чекісти забракували лише 22,6 %), а частина сиґналів надійшла ще власними мережами органів внутрішніх справ, держбезпеки, парторганізацій.

За Марксом, людина – це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища – нехай навіть такого невизначеного, як «буржуї» та «куркулі». У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтелігенція, «нова буржуазія» втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних верств повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій.

Вихована в традиційній системі вартостей людина неспроможна уявити, щоб кара була дійсна за 17 років так само, як і за місяць після злочину. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ А.І.Успенський затвердив довідку на арешт А.Ґуревіча 1897 року народження з покликом на результати партійної реєстрації: «По справке 8 отдела УГБ НКВД УССР – Гуревич Абрам в 1921 году Кременчугским Горотделом ГПУ обвинялся как подозреваемый в контрреволюции. По учетным материалам Харьковского ОО ГПУ Гуревич Абрам Наумович в 1920-21 г. проходил по учету меньшевиков и бундовцев […] Гуревич подлежит аресту». Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій, і багатьма роками пізніше, коли людей тієї чи іншої категорії вилучали. Еміґраційний публіцист В.Гришко не міг збагнути, яким побитом його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером, адже «був він таким аж у 1918 р., а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років». У культурній традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Але така сама ситуація була і тут. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Під час арешту (1931) академік С.Ф.Платонов запитав: «Если мы преступники, что же вы нас тринадцать лет не арестовывали?» Слідчий пояснив вченому: «Тогда еще вам смена не выросла». Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: «Пока нам были нужны в армии специалисты – мы их держали. Теперь они не нужны – мы подготовили своих. Старые же офицеры – чуждый элемент, от которого следует избавиться».

Досі побутує думка, ніби арешт тієї чи іншої особи повинен був мати якісь безпосередні причини, арештові повинні передувати певні обставини, у першу чергу донос, нехай неправдивий, обмова. У післямові до роману «Приговор» російський літератор Ал.Письменний 1965 року процитував невідомого в”язня: «Ничего этого не было. Людей лишали свободы «по разверстке» просто потому, что в числе прочих великих и мрачных схем кому-то (!? – С.Б.) в голову пришла еще одна: «пропустить через фильтр изоляции» очередную категорию граждан. Сто тысяч, миллион, два миллиона – неважно. Значительная часть из них погибнет. И это неважно. Самое главное – будет уничтожена, вырвана, выбита навсегда из головы, из души ненавистная способность понимать простыми человеческими мыслями и чувствами простые человеческие отношения. И на много лет вперед будет создан запас страха». Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв”язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Гр.Костюк, колишній в”язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923-7 роках вони підписали якусь заяву. «І тільки. Але тепер вони всі тут».

Простежуючи перебіг совєцької репресивної політики, ми переконуємось, що його організатори справді могли керуватися гаслом, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: «Мы снимаем людей слоями». Повернувшись 1938 року до Москви з поїздки на Донбас, на колегії наркомату Каґанович хвалився, що він «убрал два слоя» ворогів народу, що начебто орудували у промисловості Донбасу. Н.Я.Мандельштам достоту відтворила цю думку: «Людей снимали пластами по категориям […]». Як стверджував Ал.Солженіцин, «Наша судьба угодить в смертную камеру не тем решается, что мы сделали что-то или чего-то не сделали, – она решается кручением большого колеса, ходом внешних могучих обстоятельств. […] А истинный посадочный закон тех лет был – заданность цифры, разнарядки, разверстки. Каждый город, район, каждая воинская часть получали контрольную цифру и должны были выполнить ее в срок. Все остальное – от сноровки оперативников. […] Органы чаще всего не имели глубоких оснований для выбора – какого человека арестовать, какого не трогать, а лишь достигали контрольной цифры». Одну татарку, що проходила у паперах як троцькістка, перейменували у «буржуазну націоналістку» на тій підставі, що «по троцкистам у НКВД план перевыполнен, а по националистам они отстали, хоть и взяли много татарских писателей».

Масові арешти й систематичний терор були, здавалося б, невмотивовані, коли говорити про людей, які рішуче нічим не завинили навіть з погляду офіціозу. Але якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з”ясується, що арешти були безпосередньо пов”язані з потребами народного господарства. Коли планувалась нова будова в Сибіру, на Півночі, визначалась і потреба в робочій силі. Відповідні органи планували «місткість» окремих реґіонів, своєрідний резерв невільників для «соціалістичних будов». Як міркував колишній політв”язень В.Жирмонт, «если бы можно было сопоставить кривую роста этой индустрии с кривой массовых арестов, то они сошлись бы во всех своих точках: каждый новый «строй», каждый новый «комбинат», каждая новая «магистраль» – являлись очень серьезной причиной волн арестов и ссылок. Каждое «начинание» требовало какой-нибудь особой категории специалистов, и от процесса «Промпартии», отголоски которого прокатились по всем трестам страны, захватив Грознефть, Баку, Донбасс и др., нетрудно протянуть нить к начавшимся стройкой и развертыванием Урало-Кузнецкому и Азотно-Туковому комбинатам и ядрам тяжелой промышленности на Дальнем Востоке. Заключенные в свое время договоры на поставку леса Англии послужили косвенной причиной для создания скорострельных процессов «на местах» против учащейся молодежи и комсомольских уклонов […]». У порівнянні зі Східним Сибіром, де механічний приріст населення на 1939 рік склав 14 % по відношенню до чисельності всього населення 1926 року, на Далекому Сході він дорівнював 68,8 %. Механічний приріст міського населення переважав природний у 7,7 рази.

До дивовижно близького висновку прийшла на своєму матеріалі уральська дослідниця В.В.Ґусєва. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району КВЖД («харбінців»), вона виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року. «По своей сути, – пише вона, – он представляет продуманный и четкий план репрессий и уничтожения реэмигрантов. Этот приказ являлся итогом двухлетней работы по выявлению и регистрации 25 тысяч «харбинцев», а также учет уже репрессированных 4500 человек. На выполнение планов по аресту, расследованию и рассмотрению дел и приведению приговоров в исполнение отводилось очень мало времени – с 20 сентября по 25 декабря 1937 г. Как показывает самый общий анализ категорий «харбинцев», упоминаемых в документах и подлежащих аресту, органам НКВД предлагалось репрессировать всех русских репатриантов из Китая, а тем, кто уже находился в заключении, – продлить сроки».

Кадрові військові. Поділ колишніх військових відбувся природним шляхом. З одного боку, большевики їх явно потребували для створення боєздатної армії, що могла б пронести прапор світової революції через країни Західної Європи. А хто інший міг організувати таку армію, коли не військові професіонали? Колишніх офіцерів облікували. Тих, хто намагався пристосуватись, ні на що не реаґував і вступити до армій Колчака, Денікіна чи Врангеля не поспішав, було відібрано й відправлено у діючу червону армію – 559 кол. офіцерів, серед яких 123 душі мали військові звання від капітана й вище. 225 осіб було призначено на командні посади. Одержавши статус воєнспеців, вони й створили сучасну могутню армію. Потім цих людей ліквідували в ході сумнозвісної чекістської операції «Весна» кінця 1930 – початку 1931 року. Як згадувала дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, «каждый день приносил все новые и новые жертвы. По всему видно было, что это не случайные аресты, а хорошо разработанный план уничтожения старой интеллигенции и изъятия из красной армии бывших офицеров императорской еще службы».

Тим часом доля тих офіцерів старої царської армії, кого совєцькі реєстрації застали поза РСФСР, склалась трагічно з самого початку. Червоних не влаштовувало саме їхнє існування, адже вони могли очолити збройну боротьбу. За оцінками Українського Червоного Хреста, у Києві було вбито тоді 5 тисяч осіб. Це був яскраво виявлений геноцид. З українських генералів у ті страшні дні й тижні загинули начальник Генерального штабу генерал-майор Б.Бобровський, генерал-майор Ол.Розгін, генерал-майор Я.Гандзюк, генерал-майор Я.Сафонів та генерал-майор М. Іванів. Трохи пізніше, 1919 року, большевики розстріляли: у Києві генерал-майора Ол.Гречка, в Одесі військового міністра Української Держави генерала-від-інфантерії Ол.Рогозу, у Чернігові генерал-майора Ол.Дорошкевича. Правдоподібно, був розстріляний 1920 року, потрапивши до полону, і генерал-майор Ол.Ревишин. У Криму погроми почались після розгрому врангелівців у листопаді 1920 року.

Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад – розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року. Ухвала формулювалась так: «Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров – расстрелять, имущество их конфисковать» (арк. 3). Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів: «Анкета для регистрации бывших офицеров и участников белых армий» (арк. 4: 40 питань); «Опросный лист Особой Фронтовой комиссии» (арк. 8: 33 питання); «Анкета для регистрации бывших участников белых армий» (арк. 15: 15 питань); «Анкета-протокол для бывших офицеров» (арк. 55: 20 питань). Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей. Інша справа зветься «Дело № 5 на 122 человека по постанов.[лению] тройки […] 8/ХІІ – 20 г.», де знаходимо постанову надзвичайної трійки про розстріл усіх перелічених у справі офицерів (дата: 8 грудня 1920 року, Херсон). До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких – знову ж один і той самий стереотипний напис: «В интересах обороны и укрепления РСФСР […] расстрелять». У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Є.Г.Євдокимова, представленого до ордену Бойового червоного прапора, відзначалось як його заслугу ліквідацію 30 губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників, стільки ж контррозвідників, разом до 12 000 «білого елементу», чим «предупредил возможность появления в Крыму белых банд». Л.Каменєв називав це «революционным освобождением человечества от всей гнили, мерзости и хлама, которые оно в себе накопило».

Кримський погром викликав спеціальну ревізію ВЦИК”у, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред”являли телеграму Бели Куна і секретаря кримської організації РКП Р.Землячки з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників. Це підтвердив 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких «Последних новостей» із Константинополя.

Поміщики. Большевики-ленінці були твердо переконані, що національну аристократію необхідно ліквідувати як таку. Напередодні лютневої революції, нагадуючи, що восени 1905 року селяни спалили до 2 тисяч садиб, Ленін твердив: «К сожалению, крестьяне уничтожили тогда только пятнадцатую долю общего количества дворянских усадеб, только пятнадцатую часть того, что они должны были уничтожить, чтобы до конца стереть с лица русской земли позор феодального крупного землевладения».

Культурно-родинне середовище Котляревського й Гоголя, Квітки-Основ”яненка й Максимовича, Віктора Забіли й Гребінки, Олекси Стороженка й Марка Вовчка, Щоголева й Кониського, Драгоманова й Старицького, Кропивницького й Карпенка-Карого, Панаса Мирного й Лесі Українки, Коцюбинського й Миколи Лисенка, Марії Заньковецької й Георгія Нарбута, багатьох і багатьох інших поміщицьких родин входило у невблаганний вир революції. Поміщики й стали однією з перших жертв большевизму. Очевидці оповідали, що вже у перші місяці революції вони, опинившись поза законом, були ограбовані та здебільшого повбивані.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за операцією, спрямованою на ліквідацію поміщицтва як класу. Вихідне рішення було прийняте у московському Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «О лишении бывших помещиков права на землепользование и проживание в принадлежавших им до Октябрьской революции хозяйствах». Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури – ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну ухвалу й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківська постанова «Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади» датується 9 вересня 1925 року. Дальші похідні рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. На своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію виконавчий комітет Київщини. «Пролетарська правда» перевела документи у міфологізований понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: «[…] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (sic), що ще залишилися на нашій радянській землі». Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, – большевики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика Наркомосу: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, позбавлені громадянських прав, за большевиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні.

Члени Центральної Ради. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб. П.Христюк говорить про 822 мандатів, І.Нагаєвський – про 848. У довіднику В.Верстюка-Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, яке я звірив з фундаментальним п”ятитомовим виданням «The Encyclopedia of Ucraine» (Vol. I-V), що вийшло в Торонто. Мене цікавили, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Питання постало так: чи можна було лишитись живою людині, що в минулому була членом Центральної Ради?

Під час муравйовського погрому загинули Л.Бочковський, Ол.-Б.Зарудний та Іс.Пугач (редактор «Народної волі»). Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти І.Стешенко (1918). 1919 року в Полонному загинув член ЦК партії соціалістів-самостійників І.Луценко, а невдовзі – того самого року – і В.Науменко. Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, у Чернігові помер І.Шраґ. У серпні 1919 року київська чека розстріляла К.Коржа як «одного з головних керівників петлюрівської змови». Дуже характерно склалась доля Вс.Голубовича. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам”янець-подільська ЧК. Засуджено його на п”ять років примусової праці в концтаборах, але у зв”язку з амністією ВУЦВК (1921) його звільнили, зобов”язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Після цього він був ув”язнений знову у справі «УНЦ» і 2 січня 1932 року засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув”язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув”язнення, – йому додали ще п”ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі.

1924 року у справі «Центру дій» проходили двоє членів Центральної Ради – брати М.П. та К.П.Василенки. Обох було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві. Костянтина Прокоповича теж звільнили, але 1937 року заарештували вдруге у Вінниці і 1941 року, коли почалась війна, розстріляли як політичного (кримінальних випущено). Справа «СВУ» захопила сімох членів Центральної Ради: С.Єфремова, В.Чехівського, А.Ніковського, Й.Гермайзе, Г.Голоскевича, В.Отамановського та Л.Старицьку-Черняхівську. За справою «УНЦ» було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: це ув”язнені в один день Вс.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк та М.Чечель, за ними правник М.Г.Левитський, Арк.Степаненко, Дм.Коліух, М.Любінський, М.Стасюк та М.Шраґ, син згаданого вище І.Шраґа. Строк ув”язнення давали всім невеликий – від трьох до шести років. Відгалуженням справи «УНЦ» стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анат.Пісоцького (А.Річицького). У дальші роки 33 душі, що проходили у справі «УНЦ», було знову ув”язнено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство». Із них двадцять одного було розстріляно, а 12 одержали нові строки. М.Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, М.Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, В.Мазуренка – 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Арк.Степаненка 5 – вересня 1938 року в Києві. Вс.Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а П.Христюк – 19 вересня 1941 року – в одному з концтаборів Севвостлаґу. Вважається, що Стасюк зацілів у Маріуполі: до приходу німців він працював у міському парку.

Перегляд дальших біографій показує, що менш-більш усі члени Центральної Ради, які мали нещастя лишитись на території СРСР, були систематично й послідовно ліквідовані.

Подібна системність простежується в арештах визначних еміґрантів після закінчення Другої світовой війни. Цю операцію розглянуто в окремому параграфі.