«Бачити відблиски історії в краплині запротокольованого факту…»
Інтерв’ю провела Надія Регідайло,
співробітник Книжкової палати України
Читачам “Вісника Книжкової палати” добре відоме прізвище Сергія Білоконя. Адже він постійний автор нашого журналу. І не просто автор, а перший, кого удостоєно найвищої літературно-мистецької премії держави — Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Так високо оцінено його монографію “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.”, що стала квітесенцією всієї дослідницької діяльності Сергія Івановича. У цій праці повною мірою розкрився талант вченого — “бачити відблиски історії в краплині запрокотольованого факту” (Ів.Дзюба).
— Як же народжувалася книжка? — це запитання було першим в нашій бесіді із С.Білоконем.
- Львівська дисидентка Ірина Калинець оповідала мені колись, як вона зайшла раз до одного партійного кабінету. Ходила оборонити поховання січових стрільців, – їх замірялися сплюндрувати. “Прийшла, – розказує, – до того бонзи, а в себе за спиною відчуваю шерегу наших хлопців”.
Я теж постійно відчував присутність загиблих. Бачите, мені особисто довелося пізнати страшну силу цієї репресивної машини. Мій прадід Семен Білокінь 1933 року помер від голоду, на нього навіть справи не завели. Я згадав про нього у своїй книжці. А назвали мене на честь маминого батька – Сергія Буряка. Родом він з Ромен, але в десятих роках мешкав у Києві. Загинув у сорок четвертому в харківській в’язниці. Його справу я теж проаналізував. Тричі арештовували й батькового дядька, одного з перших київських священиків УАПЦ о.Тихона. Він служив в Іллінській церкві (неподалік від вокзалу; всередині тридцятих років большевики цю церкву зруйнували). Але помер у своєму ліжку: коли прийшов Берія, був такий відомий антракт. Семеро душ на суді відмовились від усього, – усіх сімох звільнили.
— Пане Сергію, Ви стали “українським буржуазним націоналістом”, коли Вам не було ще й п’ятнадцяти років. Академік Іван Дзюба пише у передмові до Вашого бібліографічного покажчика, що Ви прийшли до нього десь улітку 1963 року. Мабуть, тоді й потрапили у поле зору КҐБ?
— Як Ви розумієте, я починав з віршів. Познайомився з Аллою Горською, котра в свою чергу повела мене до Івана Світличного. Уже в ці роки я написав спогади про цих великих людей. Познайомився ще з Галиною Севрук, Іваном Дзюбою, Людмилою Семикіною, багатьма, багатьма іншими. Якщо Ви запитаєте в них, хто у Клубі творчої молоді був наймолодший, вони назвуть мене. Уявляєте, як мені пощастило в житті, – в якому колі я формувався!
З такими “об”єктивними даними” нелегко було й до вищого навчального закладу потрапити.
— Мене тягло, ясна річ, на філологічний. Батько був професор на біологічному факультеті, а давніше був деканом і заступником проректора. От його й викликав тодішній секретар університетського парткому Петро Удовиченко й попередив, що вони знають, що саме в якій шухляді в мене лежить, і що на філологічний мені ходу нема. Я вступив на історичний, бо там були ті самі вступні іспити. Іди знай, де загубиш і де знайдеш. Діалектика: в остаточнім рахунку мені справді пощастило.
Це дуже прямолінійно, але я спеціалізувався, як Ви розумієте, на кафедрі історії України. Враження від університету?.. Наші викладачі самі мало знали, в архівах не працювали. Я своєчасно збагнув, що, крім диплома, одержу небагато. Оцей комплекс неповноцінності примусив мене надолужувати самоосвітою. У мене були чудові вчителі – поза університетом. Це мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранушенко (учень Федора Шміта, друг Данила Щербаківського) і бібліограф Федір Пилипович Максименко, особливо останній. Це був попросту геніальний чоловік. По суті в нас була єдина тема розмов і листування – спецфонди, заборонені видання. І яка втіха, повірте, – розповідаю йому щось, а він механічно так, ніби про себе, констатує: “Я цього не знав”. Листи збереглись у двух повних комплектах – у Федора Пилиповича й у мене. Це могло б бути дуже цікаве видання. Можливо, я надуживав його добротою, але коли мені траплялось цікаве прізвище, я відразу вдавався до нього. І він мені відповідав. Він заповів мені свою бібліотеку. І залишив архів. А в Таранушенка я був душеприказником, і коли працював в рукописному відділі Публічної бібліотеки (кол. Всенародної бібліотеки України), описував його архів.
Я знав останнього єпископа УАПЦ – владику Йосифа Оксіюка, написав його некролог. Знав члена Центральної Ради бойчукіста Сергія Колоса, – мене привів до нього на Львівську площу Микола Стороженко. Близько знав першу українську Жанну Д”Арк – акторку й дружину Остапа Вишні Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко, дочку генерального секретаря УНР Івана Стешенка – пані Орисю, як її називали. Дружину Василя Еллана – Лідію Євгенівну Вовчик-Блакитну, Надію Віталіївну Суровцову, княгиню Марію Володимирівну Трубецьку. Записував спогади Наталі Павлівни Кричевської, дружини Федора Григоровича. Листувався з княгинею Щербатовою (Шев”яковою), січовим стрільцем Левом Гецом (нас познайомив Василь Ілліч Касіян), видатним архівістом двадцятих років Віктором Олександровичем Романовським, Надеждою Яківною Мандельштам. Це були уламки останнього передреволюційного покоління. Вони покінчали гімназії, сформувались напередодні революції і увійшли в совєцький період цілком свідомі. Вони бачили мій живий інтерес. Уявляєте, що вони мені розповідали і скільки розповідали!.. Черпай – не вичерпаєш. Скільки хочеш знати про страшне й щасливе ХХ століття – все твоє… Зараз я сам собі заздрю, – яка, справді, щаслива доля!
А багато пізніші, вже дев”яності роки принесли мені ще одну виняткову зустріч. Я працював радником святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка), готував йому деякі папери. Думаю, років за сто відбудеться церковний Собор, на якому стане питання, хто в Україні найбільший мученик у другій половині ХХ століття. Вірю, що назвуть Святішого Володимира. Сучасники ще не уявляють, поруч із ким вони жили.
— А як Ви долучилися до наукової роботи?
— Правду кажучи, теж витягнув щасливий білет… Мабуть, це інтуїція чи щасливий випадок. Мені дуже пощастило з вибором першої теми – життя й творчість графіка Георгія Нарбута. Він рано помер, 1920 року (у віці 34 років), тож я застав його сестру, його першу дружину, багато людей, що оповідали мені таке, чого й ув архівах нема. На другому курсі написав українською мовою працю про Нарбута, за яку одержав медаль на всесоюзному конкурсі за кращу наукову студентську роботу (шість медалей припало тоді на студентів Московського історико-архівного інституту, дві – на решту Союзу). Після цього мене двічі обирали на факультеті головою Наукового студентського товариства… Потім, правда, за вказівкою проректора Жмудського вигнали.
— Судячи з дат у покажчику, до студентських років відноситься й початок публікації Ваших праць?
— Так, перша публікація з”явилась 1966 року у “Дніпрі”. Потім пішли академічні видання – стаття про Нарбута в “Українському історичному журналі”. А в журналі “Народна творчість та етнографія” 1969 року я надрукував статтю про мистецтвознавця Стефана Таранушенка, який знав Нарбута особисто. Це була й перша моя публікація про репресованого діяча української культури. Разом з Василем Дубровським і Дмитром Гордєєвим він 1933 року опинився в Сибіру на БАМ”і. Фактично – це початок моєї праці про терор. Виходить, тепер їй понад тридцять років.
Коли наприкінці університету настав розподіл, Порфирій Макарович Овчаренко запропонував мені… Забув, як зветься те село. Здається, я навіть не хизуюся, але зараз мені лишається хіба що тішитись, що він поставився до мене погано. Адже якби з цього моменту у мене почалася стрімка кар”єра, – тепер це був би мені тільки мінус, ще й який мінус! Насилу влаштувався в Києво-Печерському лаврському заповіднику, звідки перейшов до Музею книги.
До аспірантури мене не брали. Бачите, я жодного дня не був у партії. У нас із нею було все чітко. Допомогла мені письменниця Раїса Іванченко, яка в нас викладала. А в Московському університеті допоміг заступник декана філологічного факультету Михайло Зозуля. Він допомагав багатьом – Ярославові Ступаку, мені, Оксані Пахльовській… Отже, 1974 року я вступив до аспірантури Московського університету. Захистив дисертацію “Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства”. Академік Д.С.Лихачов узяв мою статтю “Літературознавче джерелознавство” для додаткового тому “Короткої літературної енциклопедії”. Академік М.П.Алексеєв написав гарний відгук. До речі, в авторефераті я жодного разу не згадав ні Леніна, ні Брежнєва, а мій науковий керівник Олександр Іванович Овчаренко не звернув на це жодної уваги. Ми з ним розмовляли про Винниченка, про голодомор.
— Кандидатський ступінь, треба думати, допомагав Вам відтоді утриматись на плаву?
— Я порахував: до офіційної історичної науки мене не брали 17 років. Це пропащий час. Російський історик Соловйов працював кілька десятиліть в одному й тому самому архіві. На мармуровій дошці протер ногами ямки, але щороку видавав по одному тому. Пожив би він в СРСР. Дали б планову тему й вимагали методологічної витриманості… Що ж, без ступеню мене просто розтоптали б. Зрештою, я й так пізнав і безробіття, знаю, що таке робота постійним позаштатним кореспондентом в обласній комсомольській газеті “Молода гвардія”, і півставки в музеї Лесі Українки. Коли мене викинули з ЦНБ, я з”ясував, хто є хто. Хочу сказати, що в найтяжчий для мене час – а це був початок вісімдесятих – мене дуже підтримали двоє людей, що ставились до мене прихильно – це історик Ярослав Дашкевич і перекладач Григорій Кочур. Регулярно телефонували, час від часу ми зустрічались.
— Але публікації майже не припинялись?
— У списку публікацій в мене пропущено лише один рік – 1972-й. Коли більше ніде не можна було, я друкувавсь у районних газетах і багатотиражках. А так, це був принцип: своїми публікаціями я сигналізував, що живу й працюю. Не знаю тільки, кому саме сигналізував…
— І ось Україна ствердилася як держава. У Вас, пане Сергію, нарешті з’явилася можливість вільно писати й говорити про замовчувані досі сторінки нашої національної історії. Який же головний напрямок теперішніх Ваших пошуків та публікацій?
В історичній науці відбулась комплексна революція. Попервах, технологічна – з”явились зіракси й комп”ютери. По-друге, валом пішли нові джерела. Вітчизняні й походження еміграційного. Про що не пишеш – все нове, скрізь ти перший! 2000-го року я захистив докторську дисертацію, – оцю саму монографію.
Дозвольте, я процитую свою ж власну передмову про КГБ: “…з кінця шістдесятих років я не мав більшої мрії, аніж потрапити до архівів цієї установи. Потрапити, щоб дослідити її криваву діяльність і написати правду про неї”. І ось, з 1 листопада 1991 року я досліджую – не без прикрих перерв (про це – десь колись окремо) – раніше невідомі документи (серед них півтори тисячі архівно-слідчих справ), протоколи політбюра, матеріали так званої “окремої папки”. Я вивчав спогади репресованих, які привозив з США, Канади й Німеччини, інші джерела. Відчуття таке, що поринаєш в інший світ. В Архипелазі існували ні на що не схожі людські стосунки. Зовсім не подібні до звичайних історичних джерел були й ці історичні джерела, які доти лежали цілком засекречені. До цієї роботи я підійшов, мені здається, у всеозброєнні життєвого досвіду: мені не треба було перебудовуватися. Я не маю жодної апологетичної праці про стару владу, навіть просто про Корнійчука чи наукову спадщину Скаби, тож лишалося тільки ретельно вчитуватися, вдумуватись. Вийшло так, що вже розвідка “Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД” стала першою на цю тему взагалі в історіографії. Вона вийшла 1992 року в журналі “Розбудова держави”.
— Шанувальники вашого таланту, всі, хто, як і Ви, переймається історією України, кому болить її нелегка доля, раділи, що саме Вам, пане Сергію, присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за цю книжку. Розкажіть про цю працю детальніше.
— У моїй книзі 2425 посилань на першоджерела. Я нічого не перекладав, нічого не переказував. Усі цитати автентичні і все можна перевірити. Якби відповідні документи загинули чи стали неприступні, книжка мала б значення публікації. В іменному покажчику теж кілька тисяч імен. Чудове оздоблення виконав мій добрий друг Володимир Юрчишин. Книжка здобула велику й гарну пресу – кілька десятків публікацій. Мене справді зворушило, що декілька колишніх істориків партії сказали мені добрі слова й підтримали мене на захисті. Один, навпаки, не витримав, не розуміючи, що робить мені теж добру рекламу, тож я вдячний і йому. Об”єктивно, він перший висловив думку, що моя книжка має не лише науковий потенціал, а й публіцистичний, тож по суті він ідейно обгрунтував її висунення на літературно-мистецьку премію, – справді, у нас найвищу й найпрестижнішу.
— Пане Сергію, і насамкінець традиційне запитання: над чим Ви зараз працюєте?
— Написав нову книжку “Музей України”, – існував такий у Києво-Печерській лаврі – до війни. Її журнальний варіант зараз друкується у щорічнику “Наука й культура” (Шукаю спонсорів для повного видання). Підготував до друку щоденник українського історика мистецтва, фундатора нарбутознавства Федора Ернста за 1925-33 роки. Ернста розстріляли 1942 року. Здав у друк матеріали слідчої справи антиквара, який співробітничав із “Госторгом”. Вилучав у музейних фондах та з експозицій найцінніші речі. Большевики продавали їх за кордон.
Одне прикро: наука безкінечна, обмежене життя. У нашій країні треба жити довго, особливо історикові.
Опубліковано: Вісник Книжкової Палати. 2002. № 3 (68). С. 6-7: 2 іл.