«Здається, українці досі не зрозуміли,
що з ними зробили»

Розмову провів Микола Ілліч Прокопенко

Вийшла друком монографія провідного наукового співрообітника Інституту історії України НАН України Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-41 рр.» Друкуємо запис розмови з її автором.

Пане Сергію, щойно вийшла нова книжка про сталінізм – Ваша. Чим вона вирізняється з потоку інших видань на цю тему?

По-перше, я не сказав би, що існує прямо-таки потік. Якщо у роки горбачовської гласності цієї теми не торкався хіба що ледачий, вона, як не дивно, швидко вичерпалася. Статей друкувалося чимало, а книжок, тим більше капітальних книжок, не так уже й багато. А нинішня людська біда заступила собою навіть проблематику тридцятих років – голод, репресії відійшли на задній план. По-друге, моя книжка не лише про сталінізм. Не люблю самого цього слова, бо за ним криється виразний стереотип мислення. Придивіться до заголовків книжок: «Сталін і це», «Сталінізм і те», «Сталінщина і ще щось». Кажуть про сталінські репресії – ніхто не говорить чомусь про більшовицькі, про комуністичні репресії. Ви не задумувалися, чому так? Якщо архіви більше напівзачинені, аніж напіввідкриті, а «допущені» дослідники виразно проводять певну тенденцію, – чи не випливає з цього, що вони так домовились? «Я Тобі даю документи, яких ніколи не дам Миколі Роженкові, а Ти критикуй мені Сталіна, але не чіпай ідеї». Щось в цьому роді.

І Ви вирішили «вдарити» по комунізму?

Ну, не те, щоб ударити як самоціль! Ну, що Ви!.. Бачите, я все-таки вчений і ніколи – жодного дня – не був у жодній партії. Так, читаю собі, студіюю, розмірковую. Це абсолютно академічна така діяльність… «Ціль» сама випливла. Спочатку я просто поставив в один ряд ленінський терор часів «військового комунізму», голодомор 1933 року, Великий Терор 1937 року, знищення кадрових військових старої армії, ліквідацію церковнослужителів, – виявилось, що я описав соціальну революцію. Одних знищили, з других виховали будівників комунізму. Утворився «єдиний совєцький народ».

Ви хочете сказати, що Великий Терор виник не стихійно в силу поганої вдачі Сталіна, а закладався свідомо?

Саме так, і закладався не з 1929 року, коли, – кажуть нам, – Сталін узяв владу, і навіть не з 1917-го. Сталося це щонайменше тоді, коли більшовизм оформився як політико-ідеологічна концепція взагалі, себто ще задовго до революції. Головне завдання більшовицької внутрішньої політики зводилось до формування нової породи людей – будівників комунізму. Відповідно існував другий бік справи. Ті люди, що з якихось причин не могли цими «будівниками» бути, – підлягали ліквідації. Існував пролетаріат, існували соціально близькі (Ви знаєте, хто це), – решта була небажана. Садовили не за індивідуально доведеною провиною, а за приналежністю до того шару суспільства, який марксистсько-ленінська теорія вважала для себе неприйнятним. Тому й треба говорити не так про Сталіна, як про марксистсько-ленінську теорію і її застосування.

Такі тези не можна висувати без доказів, без документів.

Чого-чого, а документів у мене досить. У моїй книжці понад 2400 покликів. Вважайте, 2400 цитат – з офіційних документів, матеріалів партійних з”їздів, творів Маркса-Леніна-Сталіна, пенсіонерських одкровень Молотова чи Каґановича, спогадів політв”язнів. Тут опубліковано десятки й десятки рішень Політбюро ЦК КП(б)У, і яких рішень!.. Я простудіював півтори тисячі самих тільки слідчих справ – індивідуальних і групових. Тут пройшли долі селян і письменників, священиків та інженерів. СБУ передавало коробки зі справами без жодних картотек, без описів, тому на початках, поки не створили картотеки архівної, можна було дивитись коробка за коробкою, справа за справою – так, як їх заклали на державне зберігання. І зверніть увагу, як читатимете, – ніде по всій книжці автор не вдавався до переказу. Скрізь автентичні цитати, навіть не в перекладі – тільки в ориґіналі, навіть з його орфографічними помилками…

І були якісь «надзвичайні» відкриття? Вам траплялись документи «екстра»?

За великим рахунком, по-справжньому екстраординарних, загальнодержавних документів в Україні взагалі немає. Товаришеві Пшеннікову такого не довіряли… І не довіряли такого навіть товаришеві Пристайкові… Збереглися розписки Щербицького – він ознайомився з постановою Політбюро ЦК КПРС. А самого тексту постанови немає, текст у Москві. Тексти бували в них не раз вибухонебезпечні, справжні такі партійні документи. Тому, відібравши у Щербицького розписку, що він візьме до виконання, постанову забирали назад до Москви. Така була система. І це тільки один бар”єр. Ще один вигадало уже тепер, у роки ринкових реформ, керівництво СБУ. «Сильні» документи можуть з”явитись лише у книжці, де на обкладинці – прізвище генерала (не розумію тільки, куди дивиться Антимонопольний комітет?!.) Якщо ж такі документи підшито до справи, яку замовила Леся Никанорівна Падун-Лук”янова, їй скажуть: «Справу ми Вам дамо, але Ви можете читати лише до цієї закладки. Далі Вам не можна». Їй, бачте, не дано. Кому що видати – визначає, бачте, генерал, чиє прізвище раз за разом з”являється на обкладинках книжок. Більше дається лише в тому випадку, коли на палітурці буде його прізвище, а так ні. Така, бачите, диференціація…

Так на що ж можна розраховувати за такої чіткої системи?

Не скажіть. На людську недосконалість, наприклад. Коли випадково, якось так механічно не видерли те, що кидає світло на якісь сокровенні речі. Далі, за втіленням у життя загальносоюзних закритих указів, циркулярів, розпоряджень реконструювати їх можна з великою вірогідністю. Нарешті, треба розраховувати на фаховий аналіз, на мікроаналіз, коли текстологічне зіставлення підводить до висновку, якого в самому документі начебто й немає. Я репродукував поруч сторінки із третього і з п”ятого видання Леніна. Редаґували його не згірше за всіх інших! Дуже цікаві були й ленінські документи, яких взагалі немає в т.зв. «Повному зібранні»… І не те, щоб я вихопив новеньку «одиницю» з-під рук реставраторки-палітурниці. Архівну справу я читав сімнадцятий. І «відкрив» невідомі документи часів голоду 1921 року. А один вельми поінформований в”язень написав у камері монографію про перебіг подій в Українському Екзархаті Тихонівської Церкви, – одірватись неможливо, читалась вона на одному диханні… Потім перекопіював… Загалом вихід був якраз у тому, щоб перейти масовий матеріал. Коли прочитаєте десять справ, – дії державних механізмів Ви не помітите. А так, коли рахунок піде у Вас уже на тисячі, вони потихеньку й починають проступати. Як у фотопроявнику…

Ну, і?

Там страшна напруга. У тих справ страшна аура. Вдумайтеся, будь ласка. 1917 року хлопцеві з хорошої дворянської родини Юркові Бутовичу минуло сім років. Його батько – поміщик – мав 300 десятин і ферми коли Зіньківа. Того самого 1917 року економію розібрали, батька, матір і двох старших братів убили. З Юрієм залишилося двоє молодших братів: один помер у дитячому будинку, другий десь загубився. Спершу Юрко Бутович поневірявся, крав на залізниці, по базарах, потрапляв у дитячі будинки… Якимось чудом 1935 року він все-таки закінчив Харківський сільськогосподарський інститут, став агрономом-економістом, працював у Ставищах на Київщині. Одружився. Його дружині Тамарі було 23 роки, дочці Людмилі – 9 місяців. Вдумайтеся – дев”ять місяців було дитині, коли 27 вересня по нього прийшли. 20 листопада його примусили підписати зізнання: «[…] винним себя визнаю в тому, що я, будучи вороже настроєний до радянської влади, виявляв своє незадоволення, поширюючи провокаційні чутки, що невдовзі почнеться війна з Німеччиною. […] поширював к-р [себто контрреволюційні] анекдоти, спрямовані на дискредитацію Вождя народів і керівників уряду». 22 грудня 1937 року його розстріляли. І таких слідчих справ на моїм конті, повторюю, півтори тисячі. Спробуйте уявити тільки очі цих людей…

Але ж справа, мабуть, не в кількості?

Отож бо й є! От працюю. Одну статтю написав (про загибель митрополита Липківського, – це була перша моя справа!). Тоді п”яту. Сімнадцяту. А потім мене зацікавили згадки про різні картотеки. І головне своє відкриття я зробив якраз тут. 1988 року установа видала таку довідку: «Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів німецького консульства в м.Києві Тарасевич В.[алентина] І.[ванівна] не проходить». Довідка ніби як довідка – про таку собі жінку, що вона «не проходить». Але це ж одкровення! У них у 10-му відділі 1988 року стояла така картотека! Ми всі знали, що несанкціоновано лазить у консульства нічого. Але ми не знали, що відвідувачів фіксували у картотеці… Це вже якийсь вищий щабель знання, правда ж?

Добре, далі…

А далі – більше. Пригадайте, – коли школяр іде до першого класу, на нього заводять особову справу. Куди б Ви потім не прийшли працювати, починається все із 1) заяви, 2) листка для обліку кадрів і 3) особової справи. Все це зводилось до самообмов. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді Ви повідомляли про себе – чи маєте родичів за кордоном, чи перебували на окупованій території, чи були колись репресовані. На початку, до речі, найстрашніше питання стосувалося Вашого соцпоходження… (Людей вищого походження брали перших!) Отак шляхом різноманітних, дуже різноманітних обліків, анкетування й паспортизації держава одержувала надзвичайно докладні відомості про населення – передусім міське і здебільшого чоловіче. Такий собі акваріум – з чотирьох боків прозорий. (А рибалки кружляють довкола і приглядаються…) Тяглося це часом довгенько – хоча б і десятиліттями. Ось, наприклад, довідка на арешт, що датується 1938 роком: «За довідкою 8 відділу УҐБ НКВД УРСР – Ґуревич Абрам 1921 року Кременчуцьким міськвідділом ҐПУ звинувачувався як підозрюваний у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОО ҐПУ Ґуревич Абрам Наумович у 1920-21 рр. проходив за обліком меншовиків і бундівців. Ґуревич підлягає арешту». Уявляєте – сімнадцять років чекав на нього Молох! Чоловік одружувався собі, розлучався, ходив у кіно, а камера 17 років на нього чекала… І дочекалася.

Виходить, справа була навіть не в доносах?

Це діло тонке. Кажуть, коли ліквідували неписьменність, писати навчились усі, а головне – вже знали, куди писати! Але роль цих ентузіастів зводилась хіба що до кореґування. Один мітив на сусідню кімнату в комуналці, другий прагнув просунутись по службі. Але ж Ви пригадуєте, що в СРСР усе господарство було планове. Так от арешти планувались так само, як постачання м”яса чи молока. Організовувалися десь у Сибіру «великі будови комунізму», – визначалася ємність робочої сили. У зв”язку з цим, і то у прямому зв”язку, Політбюро ЦК ВКП(б) приймало рішення, яку категорію населення піддати репресіям. Воно ж визначало й «ліміти» – скільки на першу категорію, себто на розстріл, скільки – на другу, на строк. А на місцях виступали із зустрічними пропозиціями. Нарком внутрішніх справ УРСР Леплевський (за його правління статистика показує апогей репресій!) тричі просив йому набавити. Ви знаєте, – наприклад, поміщицтво ліквідували як клас року 1925. Для цього існувало рішення «Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні радянської влади». На практиці виглядало так, що соціологи й статистики працювали, подавали свої рекомендації. І от, скажімо, у січні 1929 року було оголошено чергову мету: «Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина усіх службовців по Україні – колишні царські чиновники». Отож розпочинали чергову чистку… Існував порядок, згідно з яким усі менш-більш важливі, тим більше ключові рішення приймало й реалізовувало Політбюро ЦК ВКП(б). Тоді ці рішення «оформлювались у совєтському порядку» у постановах Раднаркому чи ВЦВК, після чого проходили всією вертикаллю. Для цього їх дублювали у Політбюро ЦК Компартії України та ЦК союзних республік. В Україні відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД, – аж до засобів масової інформації, якщо передбачалось розголошення. Механізм, як бачите, дуже стрункий.

А роль Сталіна?

У роки горбачовської гласності дописались навіть до того, що Сталін був психічно хворий і що перебіг масових репресій відповідав перебігові його хвороби… Навіщо це робилося, зрозуміло. Замовникам виразно хотілося підкинути, як говорив той самий Горбачов, прищепити людям фантазію, – якби, мовляв, на місці Сталіна був який-небудь Бухарін чи «добрий дєдушка» Ленін, нічого подібного б не було. А ось антисовєтчик № 1 Авторханов стверджував: «Сталін нікого не вбивав з любові до вбивства. Не був із нього й садист, а ще менше – параноїк… Усі вчинки, дії, злочини Сталіна цілеспрямовані, логічні й строго принципові. […] був із Сталіна політик, що діяв кримінальними методами для досягнення мети». Гадаю, що Авторханов мав рацію.

Слава Богові, все це уже в минулому…

Так, у минулому. Тільки ж мертві хапають живих. Не було соціального прошарку, щоб його не пропустили через сито репресій. Навіть робітників. Я жахнувся, коли побачив, скільки слідчих справ на пролетарів… Здається, українці досі не зрозуміли, що з ними зробили. Але ми повинні збагнути, що основа сучасного українського суспільства марґінальна. Наше суспільство склалось із уламків знищених класів. Адже большевицькі репресії спрямовувались проти рішуче всіх класів, усіх прошарків, причому в кожному з них знищувались кращі з кожного суспільного прошарку, кожної соціальної верстви. Так винищували національну аристократію, стару інтелігенцію (вчителів, кооператорів, фельдшерів), духівництво, нову, уже совєцьку інтелігенцію. Різні верстви нищили в різній пропорції. Поміщиків, офіцерів брали підряд. А коли, храм за храмом я простежив за прикладом Києва за арештами священиків, – виявилося, що й тут був геноцид. Прямий геноцид провели більшовики і проти селянства. Бо що таке «розкуркулення»?.. Міцне селянство, а тоді, в роки голоду і все підряд селянство ліквідували сотнями тисяч і мільйонами. Відтак у репродуктивному процесі брали участь далеко не всі члени популяції, переважала вибірка. Ця вибірка й дала зсув амплітуди з якісними відмінностями людського фактору.

Виникає питання – хто «в цій країні» мав шанси залишитися?

Автор геніальної книжки «Голгота України» Дмитро Соловей стверджував: «В Україні залишене було лише те, що його пощастило цілком зтероризувати й упокорити. Або те, що не встигло звернути на себе уваги органів…». Так ми приходимо до однієї з головніших причин сучасної криміналізації суспільства. Настав крайній час рятувати нашу Віру, мову, нашу культуру, нашу націю. Вона важко хвора, націю треба лікувати… Зараз її добивають.

Опубл.: День. 2000. 19 травня. № 87 (868). С. 19.