Паньківщина
Історія окремих міських дільниць і вулиць складає важливу галузь історичного краєзнавства. Київська Паньківщина – місцевість від університету униз до річки Либеді здавна жила своїм життям, складаючи окрему дільницю міста, завжди мала своє характерне обличчя.
Одну, ще й досі популярну легенду, пов’язану з Паньківщиною, переповіли старі київські історики. Чи не перший з них, бо ще 1908 року, Михайло Грушевський написав:
“В Києві є цікава, мало кому знана памятка від тих часів політики “невредних маніфестацій” для осолоди українського серця без ображення начальства [після акту 1876 року. – С.Б.]. Се ґрупа улиць: Тарасовська, Паньківська і Никольсько-Ботанічна, в сусідстві університету: вони названі в честь славної української трійці – Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова, але як бачимо, таким прикровенним способом, що тільки втаємничені могли знати, що сі назви означають. Колись нова чи відновлена “Київська Старовина” (який жаль, що її нема!) оповістить вдячному потомству ймення творців сеї “невредної” української маніфестації й пояснить, чому вони вибрали таке прикровенне найменованнє: чи не могли перевести в діло виразнійших назв, чи яко синове віку свого самі настрашилися свого дерзновення і за ліпше прийняли не дражнити гусей та вибрати таку прикровенну маніфестацію. Але ціль свою вони безперечно осягнули: покоління “свідомих українців”, ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволеннє, що мають свої національні улиці, прозвані йменнями найвизначнійших репрезентантів українства, а начальство “снисходило” – мовляв, “пусть воображають”, і не боронило. Кому, справді, се шкодило? Українці “воображають”, що ходять Шевченківською улицею, а прихильники проф. Флорінського (коли такі єсть), ходячи Тимофієвською, можуть уявляти собі, що ся улиця названа сим іменем в сподіванню великих заслуг, які сей муж положить для спасення України від українства. Але українські почуття тих часів вдоволялися вповні й такими прикровенними маніфестаціями – головно аби вони обходили ся без риску!..” [1].
Невдовзі у тому самому “Літературно-науковому вістнику”, де з’явилася стаття Грушевського, старогромадівець Орест Левицький розповів про баталії початку 1880-х років, що точились довкола місця спорудження та характеру пам’ятника Богданові Хмельницькому. Тоді було ще неясно, ставити його на Бесарабській площі, перейменування якої спеціально під майбутній монумент на “площу Богдана Хмельницького” домігся гласний міської думи о. Петро Лебединцев, чи біля Св. Софії. Отож Ор. Левицький пригадав таке:
“В інтимних розмовах з земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Бот.[анічний] переулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова” [2].
Цікаво, що і Михайло Грушевський, і Орест Левицький добре знали, про що вони пишуть: протягом довгих років перший із них мешкав на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної вулиць [3], а другий – трохи навскоси від його дому, на Мик.-Ботанічній, 13 [4].
У 1830-х роках поруч із Паньківщиною було побудовано університет, де відтак мешкали професори й студенти. Отож зіставив цю легенду з характером місцевості києвознавець Федір Сенгалевич-Бахтинський. Невдовзі після справи СВУ, коли до Лук’янівської тюрми, де він працював лікарем, потрапили десятки й чи не сотні нових в’язнів, у статті “Латинський квартал” у Києві: Паньківщина” він написав: “[…] оселився там студент Пантелеймон Куліш і жив деякий час. Приїхав до Києва й Тарас Шевченко та оселився на маленькій вуличці, що тільки-но намічалася, поруч з П.Кулішем. От і дало українофільське студентство тим двом вулицям назви: Паньківська і Тарасівська” [5]. Думка, мовляв, студенти могли надавати офіційні назви міським вулицям, виглядає доволі фантастично. Насправді назва Паньківщини побутує вже понад 400 років.
Київський літописець ХІХ ст. Микола Закревський занотував:
“Увесь цей простір землі […] у XVI-му столітті належав до Софійського кафедрального собору Київських митрополитів; та оскільки ці первосвященики самі в Києві тоді не мешкали, то для порядкування землями, угіддями і взагалі прибутковими статтями [вони] мали своїх намісників, що були здебільшого світські особи, які вважались на службі в митрополитів” [6].
Згідно актів від 7 березня 1516 р. та 10 вересня 1517 р., “Сергій игумен […] с старци Пустыньского манастиря” скаржились на намісника Васька Паньковича, що той “силно впираєтся в наше власноє млинище […] на річці на Борщовці” [7]. Привілей короля Сигізмунда від 18 жовтня 1563 р. говорить про повернення Михайлівському монастиреві землі Орининськорї з сіножатями й майном, що їх захопив Васьків син Максим “не ведати для котороє причини” [8]. 12 грудня 1572 року київський воєвода Костянтин Острозький дав Золотоверхому монастиреві вступну грамоту на згадану землю Орининську і Дівич-гору, якими заволодів самовільно (“кгвалтовне”) Максим Панькович [9].
Збереглися й інші документи, що свідчать про землеволодіння Паньковичів на околицях Києва. Серед них помісна грамота київськогномитрополита Іллі Кучі від 6 липня 1577 року про те, що Максим Панькович,
“яко будучи человік досыть необачный […] селищо Филимоновщину земянину тамошнему Кіевскому пану Бенедикту Шкаревскому в семидесяти копах грошей заставил и в руки завел; а другое селищо Багринов […] в руки намістнику Кіевскому пану Василью Раю в сороку копах грошей Литовских заведено […]” [10].
Микола Закревський писав:
“Низка цих актів показує, що від 1516 по 1577 р., отже протягом шістдесяти одного року жила в Києві родина Паньковичів, яку репрезентував спочатку Василь, а потім син його Максим; обидва вони були деякий час намісники Київських митрополитів […] “ [11].
Є підстави вважати, що Паньковичі порядкували великими землями, вони були міцні й круті господарі. Вони важили так багато, що київська людність приклала їхнє ймення до місцевості, якою Паньковичі навідь не володіли, а тільки керували від імені Софійського монастиря. Похідний від їхнього прізвища топонім проіснував сотні років.
Звичайно, належати Св. Софії ця місцевість почала багато раніше. Ф.Сенгалевич-Бахтинський зробив таке припущення:
“Син Володимира, Ярослав, прозваний “мудрий”, збудував “святу Софію” і при ній заснував першу бібліотеку і посадив в ній багато вчених, щоб переписували та перекладали на слов’янську мову книги всього світу. Так виросла перша на Україні Академія. І на утримання цієї Академії одпустив Ярослав Мудрий багато сіл, рік і лісів і також увесь той великий майдан, що простягся од Софії аж до Либеді. Були на тому майдані звірячи лови, ходили кінські табуни й товарячі череди, а потім повелися сіножаті, сади й городи” [12].
Дуже ймовірно, що події розвивалися саме так, як припускав Сенгалевич.
Як виглядала Паньківщина в пізніші часи, скажімо, в середині XVIII ст., можна бачити з опису Києва 1766 року. Його ґрунтовно опрацювали історики Іван Лучицький та племінник Грушевського, мешканець Паньківської вулиці Сергій Вікторович Шамрай. У ті часи Києво-Софійському монастиреві належав, очевидячки, увесь південний захід тодішнього міста: від землі, на якій згодом побудували університет, униз попід гору до Либеді й далі до гаю, де пізніше виник Володимирський кадетський корпус, тобто до сучасного Повітрофлотського проспекту. Монастирські володіння сягали південної міської стіни, й тут існувало два монастирські двори-поселення: Шульжинське (мабуть, Шулявщина) та Паньківщина. Другий двір, – відзначає Лучицький, –
“було влаштовано на ширшу ногу, аніж перший. Велика гарна будова височіла посеред двору. То була будівля на 10 кімнат з галереєю й спеціальними людськими на 3 кімнати. Окремо стояли дерев’яні новозбудовані стайня для 2 коней та повітка на 19 волів. Споруди було вивершено на славу. Монастир не пошкодував грошей і заплатив за все 5200 карб. […] Але тут монастир, певно, почав переслідувати й господарчі цілі. У тому ж таки подвір’ї розпочато було будівництво гуральні й броварні, що не були ще закінчені у 1766 році. До подвір’я підходив довколишній ліс на 150 сажнів з’окола й сіножать на Либеді на 300 копен. Як і в першому дворі тут експлуатували річку в той самий спосіб: ловили рибу, “болше риб карасів”, а на млині о 2 колах мололи монастирське борошно” [13].
Хто жив тут на той час, так це тільки шість родин найманих робітників – 7 дорослих чоловіків і 9 жінок.
Сказавши, що монастирські будівлі було вивершено на славу, Лучицький не помилився. Як видно з архівної справи 1750 року, на Паньківщині працював тесля Клим Петриченко, що будував згодом храм Богоматері в Мотовилівці, а потім перебував у с.Шамраєвці “на роботі церковной” [14], отже був майстер високого класу.
Та Паньківщина не лише будувалася. Торкнувсь її і один з епізодів народної боротьби проти польсько-шляхетських загарбників, що точилась тоді на Правобережжі. На Паньківщині сформувався гайдамацький загін Івана Подоляки [15].
До Паньківщини тяжіли викладачі й студентство Київської академії. У щоденнику митрополита Серапіона за 1819 рік є такий запис:
“Мая 31. Суб.[бота]. В 3 часу поехал на Паньковщину, где в нижнем пруду ловили рыбу и обедали с ректором и учительми в беседке; и в обед дождь шел, и немалой; потом пошли в рощу, где на горе поставлена была палатка и ученики разставлены были ординою и пели стих: Днесь благодать Духа Св., – и когда назад шли, тоже пели, и были раздаваемы ученикам всем калачи и по два яйца, и пироги были бросаемы, и орехи, и деньги медныя с серебряными, рублей до 20. Возвратясь в покои, учителя с ректором были потчиваны чаем, и вином, и фруктами […]” [16].
З заведенням університету слобідку Паньківщину перерізали міські квартали. План Києва, складений 10 серпня 1837 року, відбив цей момент. Він зветься “План города Киева […] с показанием в Старокиевской части проекта на заселение мест, где производится постройка зданий университета С[вято]го Владимира сообразно линии, в прошлом 1836-м году одобренной для постройки оных с разделением на кварталы слободки Паньковщины, предместия Кудрявца и слободки Лукьяновки сходно местному оных положению” [17]. На цьому плані вперше бачимо Паньківську, щоправда, не названу.
У ці часи Паньківщина почала набирати свого остаточного характеру, одержавши назву Латинського кварталу [18]. Ця назва проходить у таких фундаментальних виданнях, як києвознавча монографія В.С.Іконнікова та путівник Ф.Л.Ернста [19]. Щоб зрозуміти її сенс, треба нагадати, що раніше населення міст купчилося за станами й професіями. Про цю особливість говорять уже такі історичні назви, як Гончарі та Кожум’яки. У Липках стояли особняки багатих дворян, генералів, визначних чиновників. 1915 року в Києві жило 357 адвокатів, і 149 (42 %) зосереджувалось на семи вулицях: Стрілецькій, Рейтарській, Великій Підвальній, Володимирській, Фундуклеївській, Столипінській та Великій-Житомирській [20]. А журналіст Ів.Лукаш, оселившись у Києві дорогою на еміґрацію, розповідав, що й кримінальні злочинці жили в Києві якимись своїми традиціями, мали улюблені вулиці, квартали злодіїв та вбивць: “Вагонні злодії, мародери пожеж і залізничних катастроф туляться на Батийовій горі, за кладовищем, у похмурих і вогких провулках Мокрої вулиці” [21].
В.С.Іконников розповів, що для збудування печерської фортеці місцеву людність було переведено в інше місце, яке одержало назву “Нова забудова”, а потім – “Латинський квартал” [22]. У Парижі, мовляв, звався так район з чисто студентським населенням, із студентськими їдальнями, помешканнями, театрами й навіть шинками. Ф.Сенгалевич зауважив:
“От таким “Латинським кварталом” у Києві стала Паньківщина. Тут, правда, не було ні шинків, ні театрів і не було тої богеми і бенкетування, як у Парижі, але по всій великій площі од університету до Либеді і од Хрещатика до Єврейського базару не було хати, де б не мешкав студент або професор” [23].
Цікаво, що різні автори знаходили Паньківщину й Латинський квартал у різних місцях, – очевидно, там, де минали роки його молодості. Студентів у Києві вистачало. Наприклад, у давніші роки (1855) Латинський квартал, вважалося, розташовувався від Великої Васильківської до Жилянської, себто Мало-Васильківська, Жандармська й Еспланадна, якої тримались повії. Мемуарист Бахтин пригадуючи свої університетські часи, зазначав, що улюбленими для молоді були саме ці вулиці, “где, можно сказать, не встречалось почти дома или по крайней мере двора, в котором бы не проживал студент” [24]. Натомість архівіст Іван Новицький (1882) міркував ще інакше: “Паньковщина, урочище на южной стороне Киева, против нынешней улицы того же имени, за рч. [речкой] Лыбедью; хутор Киево-Софийского монастыря” [25]. Паньківщина Новицького розташовувалась, як бачимо, теж неподалік університету.
Характер інтелектуального осередку тривав увесь “університетський” період Паньківщини. Незадовго перед убивством Троцького вулиці Паньківській даремно надали ім’я терориста Степана Халтуріна. Це сталося 19 липня 1939 року на президії київської міської ради. Як видно з протоколу, присутніх на тому засіданні було 122 особи – директори ломбарду Сиркін та лазне-прального тресту Каменотрус, представники артілі “Піротехнік” тощо – жодного історика чи архівіста, жодного письменника. Українських гуманітаріїв здебільшого поарештовували чи й розстріляли, а тим, кому пощастило, було не до того.
Головував в.о. голови міськради І.С.Шевцов, секретарював Меєрсон. За списком перейменували разом 12 вулиць району, виставивши причиною зміни назви Паньківської “прізвище землевласника” (!) [26]. Невдовзі після звільнення Києва від німців постанова виконавчого комітету Київської міської ради від 6 грудня 1944 року № 286/2 це перейменування закріпила [27].
Зрештою, в часи т. зв. застою, а попросту сказавши – наприкінці того самого старого політико-адміністративного режиму, – коли траплялось писати, а ще краще – говорити – про Паньківщину, владу ніби не так уже й важко було “обдурити” оберемком невідомої їм фактографії. Конкретні імена начальству було трудно перевірити, хоч саме в цьому вони ніколи б не зізнались, вистачить подивитись на самозадоволені пики тодішніх номенклатурних бонз. Але до “наукових” журналів чи навіть газет підступитись – із вулиці! – було дуже непросто.
Беру в руки свій старий машинопис – 22 сторінки, на них 59 покликів на джерела й літературу, зокрема матеріали ЦДІА УРСР, КМДА, рукописних відділів ЦНБ АН УРСР та ІМФЕ ім. М.Т.Рильського, ЦДІА ЛатРСР, “Акты Западной России” тощо. Як і інші в ті роки, цю розвідку було скорочено просто-таки нещадно, і то в найцікавіших місцях, з персоналіями. Тож коли публікація відбулась [28], автор не міг не задуматись, – чи варто було витрачати на неї стільки зусиль?!
Коли мене не друкували, я залюбки виступав з лекціями, водив екскурсії. Пам’ятаю першу, восени 1984 року, коли завів людей у подвір’я свого будинка на вулиці Степана Халтуріна. Було видно, що екскурсантів обійняв непідробний ентузіазм. За якийсь час у газеті “Культура і життя” з’явилась нотатка, яку я навіть не інспірував:
“Цікаво для всіх
Кілька екскурсій для наукових співробітників провів по Києву кандидат філологічних наук С.І.Білокінь. Спираючись на свої багаторічні дослідження, він розповів багато цікавого і повчального з історії міста: про забудову вулиць, про діячів культури, науки і мистецтва, які жили тут. Шкода, що не все це відомо широким колам громадськості. Певно, слід було б видати енциклопедичний путівник, куди ввійшло б усе, у тому числі виявлене останнім часом, з історії забудови Києва.
І.Пархоменко, кандидат мистецтвознавства” [29].
Як бачимо, у газеті жодних зайвих подробиць, як-от одіозне ім’я М.Грушевського, не з’явилось. Інший матеріал – цикл газетних статей на цю саму тему “Місцевість звалася Паньківщиною” – тинявся по редакціях три роки. Авторський машинописний примірник чітко датується 8-12 червня 1983 року, а до читачів на шпальтах газети “Прапор комунізму” матеріал дійшов щойно в липні 1986-го [30]. Щоправда, публікація набула певного громадського розголосу, – як-то кажуть, у “вузькому” середовищі.
Епоха СРСР закінчувалась, про що мало хто здогадувався. Тож читач не без здивування у “Прапорі комунізму” читав таке: “Думається, що тепер, коли кожного року народжуються десятки вулиць (!), ім’я революціонера Степана Халтуріна можна було б присвоїти сучасній просторій магістралі. А цій невеличкій вулиці варто було б повернути назву, що трималася чотири століття” [31]. Це виглядало доволі зухвало. А в ориґіналі, звісно, було сказано просто-таки нахабно:
“Не можна не пошкодувати, що історичну назву, усталену віками, ліквідовано так безпричинно й хапливо. Немає сумнівів, що імені Степана Халтуріна більше підійшла б нова широка вулиця в одному з нових районів як реальне втілення тих ідеалів, за які боровся видатний революціонер. Думається, що тепер, коли нових широких магістралей стає все більше, настав час, щоб достойно увічнити пам’ять Степана Халтуріна”.
Повторюю, календар показував 12 червня 1983 року, себто ті самі часи Щербицького. Зрештою, всі роки моя кореспонденція йшла на “Паньківську”, і колишні кияни, як-от Віктор Романовський, між рядками прочитували щось своє [32].
Можна було згадати при цій нагоді десяток імен діячів культури, зрідка включаючи еміґрантів і репресованих, але навіть як науковий консультант енциклопедичного довідника “Київ” я не міг написати на відповідному місці імені Михайла Грушевського, даремно що згадки про його будинок (анонімно!) проскочили у двох місцях [33], наприклад, у такій формі: “[…] в д.[оме] № 14 жил […] художник В.Г.Кричевский (дом во время гражд.[анской] войны сгорел, погибла значит.[ельная] часть произведений художника) […]” [34]. Як бачимо, не сказано ні про муравйовський погром, ані про те, що Кричевський помер у Венесуелі. Трохи згодом А.Кудрицький розповів мені, що його навідали з “контори”, пред’явивши йому претензію, що я був названий навіть у цьому скаліченому виданні як науковий консультант.
З історичної перспективи видно, як це було тимчасово й жалюгідно.
Примітки
1. Грушевський Михайло Сергійович. На українські теми: Не пора // ЛНВ. Том XLIII. 1908. Книжка VІI за липень. С. 132-133.
2. Левицький Орест Іванович. Історія будови памятника Б.Хмельницькому у Київі // ЛНВ. Том LХII. 1913. Книжка VІ за червень. С. 475.
3. Кричевська Євгенія Михайлівна. Пожежа будинку Михайла Грушевського // Вечірній Київ. 1996. 1 жовтня. Ч. 204 ( 15585). С. 6; 2 жовтня. № 205 С. 5; 3 жовтня. № 206. С. 13.
4. Білокінь С. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000.
5. Бахтинський Федір Миколайович. "Латинський квартал" у Києві: Паньківщина // Глобус. 1931. Травень. № 9-10 (177-8). С. 135.
6. Закревский Николай Васильевич. Описание Киева. Том первый. М., 1868. С. 384.
7. Акты, относящиеся к истории Западной России (далі Акты ЗР). Том второй, 1506-1544. СПб., 1848. С. 120-122.
8. Петров Николай Иванович. Описание рукописей Церковно-Археологического музея при Киевской Духовной Академии. Выпуск І. К., 1875. С. 167. Інститут рукопису. ДА. ІІ 216. № 6. За оп. № 13. Арк. 114.
9. Акты ЗР. Том третий, 1544-1587. СПб., 1848. С. 163.
10. Там само. С. 211. Продовження справи див.: Інститут рукопису. ДА. І 217. Арк. 229 – зв.
11. Закревский Николай. Описание Киева. С. 385.
12. Бахтинський Ф. "Латинський квартал" у Києві. С. 135.
13. Лучицкий Иван Васильевич. Киев в 1766 году // Киевская старина. Том ХХ. 1888. Январь. С. 43-44; Шамрай Сергій. Київська сотня на Гетьманщині в XVII-XVIII вв. // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Зб. 1. К., 1930 (на обкл. 1931). С. 202-203.
14. ЦДІА України в Києві. Ф. 59. Оп. 1. Ч. 2. № 1776. Арк. 1-4.
15. Архив Юго-Западной России. Часть третья. Акты о гайдамаках (1700-1768). Том III. К., 1876. С. 525-528; Моз. Гр. Гайдамацкие движения XVIII ст. и монахи киевских монастырей // Киевская старина. Том XLI. 1893. Май. С. 136; Горбань Микола Васильович. Гайдамаччина. Х.: Шлях освіти, 1923. С, 37-42.
16. Акты и документы, относящиеся к истории киевской Академии. Отделение III, Том IV. К., 1913. С. 709.
17. НБУ ім. В.Вернадського. Відділ картографії. № 16371.
18. Див.: Борщак Ілько. Україна в Парижі. Мандрування й пам"ятки. IV. Латинський квартал // Україна. Париж, 1950. Зб. 4. С. 225-230; Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна. Старий Київ // Укр. вісті. Новий Ульм, 1958. 21 вересня. Ч. 71 (1249). С. 3.
19. Иконников Владимир Степанович. Киев в 1654-1855 гг. Ист. очерк. К., 1904. С. 157; Київ: Провідник. К., 1930. С. 191.
20. Підрахунки зроблено за вид.: Календарь, адресная и справочная книга г. Киева на 1915 год. Изд. Правления о-ва скорой мед. помощи в г. Киеве. [К., 1914]. С. 279-282.
21. Лукаш Иван Созонтович. Лисогоны // Вечер. К., 1918. 13 грудня. № 56. С. 6. Див. про автора: Серков Андрей Иванович. Русское масонство, 1731-2000: Энц. словарь. М.: РОССПЭН, 2001. С. 385.
22. Иконников В.С. Киев в 1654-1855 гг. С. 157.
23. Бахтинський Ф. "Латинський квартал" у Києві. С. 135.
24. Бахтин. Воспоминания из университетской жизни // Киевлянин. 1876. 22 июля. № 87. С. 1.
25. Новицкий Иван Петрович. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов. Том ІІ. К., 1882. С. 591.
26. ДАМК. Ф. р-1. Оп. 1. № 11838. Арк. 43.
27. ДАМК. Ф. р-1. Оп. 4. № 38. Див.: Київська правда. 1944. 22 грудня. № 249 (6223). С. 2.
28. Білокінь С. Сторінка з історії формування території міста Києва (Паньківщина) // Історичні дослідження: Вітчизняна історія. Вип. 8. К., 1982. С. 114-117.
29. Пархоменко Інна Володимирівна. Цікаво для всіх // Культура і життя. 1984. 11 листопада. № 46 (2750). С. 3.
30. Білокінь С. Місцевість звалася Паньківщиною: 1. Латинський квартал, 2. Тарасівська вулиця, 3. Микільсько-Ботанічна вулиця, 4. Вулиця Степана Халтуріна // Прапор комунізму. 1986. 2 липня. № 155 (2551). С. 4; 3 липня. № 156. С. 4; 6 липня. № 159. С. 4; 9 липня. № 161 (2557). С. 4.
31. Білокінь С. Місцевість звалася Паньківщиною: 4. Вулиця Степана Халтуріна // Прапор комунізму. 1986. 9 липня. № 161 (2557). С. 4.
32. Див.: Білокінь С. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.
33. Перше вид. (1981): Київ: Енц. довідник / За ред. А. В. Кудрицького. К.: УРЕ, 1981. С. 383, 659. Останнє вид. (1986): Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В. Кудрицкого. Изд. 3 (дополненное). К.: УСЭ, 1986. С. 432, 672.