Доля членів Центральної Ради

Сергій Білокінь

Заслуговує на спеціальний, системний розгляд доля такої виразної соціальної групи, як члени ЦР. Таке дослідження повинне дати відповідь на питання – чи можна було вижити в СРСР людині, яка була членом демократичного українського парламенту, чи така людина була приречена.

В українській історичній науці загальну кількість членів ЦР не усталено. За даними мандатної комісії шостих Загальних зборів, склад УЦР становив 798 осіб. П.Христюк говорить про 822 мандати, І.Нагаєвський – про 848. У довіднику В.Верстюка–Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок [131]. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, тому в подальшому його можна взяти за основу. Перевірено також відомості останньої праці, що підсумовує набутки еміграції, – це фундаментальне п’ятитомне видання «The Encyclopedia of Ucraine» (Vol. І–V), що вийшло в Торонто [132].

На жаль, у біографіях «київського» довідника чимало нез’ясованого, деякі статті закінчуються фразою: «Подальша доля невідома». Це стосується З.Висоцького, О.Жуковського (ЕU. IV, 855: 1925), Й.Маєвського (ЕU. III, 271: ?), П.Понятенка (ЕU. IV, 140: ?) та В.Поплавка. Вважається, що вони померли в СРСР, але не ясно, за яких обставин. Упорядники мали відомості, що були репресовані М.Авдієнко (ЕU. І, 147: ?), В.Бойко (ЕU І, 261: 1938), С.Веселовський (ЕU. V, 592: ?), А.Драгомирецький (ЕU. I, 756: ?) та Г.Одинець.

З падінням української державності персональний склад ЦР розпався на дві частини — одні залишились на Батьківщині, інші вийшли на еміграцію, причому дехто з останніх згодом повернувся. Нас цікавитимуть тут, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики.

За Муравйова, починаючи з 9 лютого 1918 р., в Києві загинули члени ЦР Л.Бочковський, О.-Б.Зарудний (ЕU V, 823: лютий 1918, Київ) та І.Пугач (редактор «Народної волі»). Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти І.Стешенко (ЕU. V, 51: 30 липня 1918, Полтава). Лікар з Одеси, член ЦК партії соціалістів-самостійників І.Луценко (ЕU III, 211) загинув, за одними відомостями, 1918, за іншими – 1919 р. Невдовзі «в порядку червоного терору» пішов у кращий світ В.Науменко (ЕU III, 566: 8 липня 1919).

Перегляд дальших біографій показує, що більш-менш усі члени ЦР, які мали нещастя лишитись на території СРСР, були систематично й послідовно ліквідовані. Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, 11 квітня 1919 р. у Чернігові помер І.Шраг (ЕU. IV, 673: 11 квітня 1919, Чернігів). У серпні 1919 року в Києві був розстріляний ЧК К.Корж (ЕU. II, 620: 1919, Київ) як «один з головних керівників петлюрівської змови».

Дуже характерно склалась доля В.Голубовича (ЕU. II, 212: ?). Лише 1919 р. большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 р. його арештувала кам’янець-подільська ЧК. Засуджено його на п’ять років примусової праці в концтаборах, але у зв’язку з амністією ВУЦВК 6 жовтня 1921 р. звільнили, зобов’язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Нарешті, став завідуючим відділу капітального будівництва ВРНГ, але був ув’язнений знову у справі «Українського національного центру». 2 січня 1932 р. Голубович був засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 р. колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув’язнення влітку 1937 р. строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув’язнення – йому додали ще п’ять років. 16 травня 1939 р. він загинув у ярославській тюрмі. Пустити його на свободу большевики не могли.

1924 р. у справі «Центру дій» [133] проходили двоє членів ЦР – брати Костянтин Прокопович та академік УАН Микола Прокопович Василенки (ЕU. V, 560: 3 жовтня 1935). Обох Василенків було засуджено до 10 років позбавлення волі. 24 листопада М.Василенка звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 р. своєю смертю. Його молодшого брата 1937 р. заарештували вдруге у Вінниці й розстріляли як політичного, коли почалась війна.

Справа «Спілки визволення України» захопила сімох членів ЦР – С.Єфремова (ЕU. V, 764: 10 березня 1939), В.Чехівського (ЕU І, 407: ?), А.Ніковського (ЕU. III, 600: 1942), Й.Гермайзе (ЕU II, 141: ?), Г.Голоскевича (ЕU. II, 207: осінь 1934, Тобольськ), В.Отамановського (ЕU. III, 738: 1964, Харків) і Л.Старицьку-Черняхівську (ЕU V, 19: 1941). Ніковський, переказували, помер на початку блокади. Г.Голоскевич повісився у Тобольську восени 1934 р.

За справою «УНЦ» було заарештовано 50 осіб. Вона забрала найбільше членів ЦР: В.Голубовича (ЕU II, 212: ?), В.Мазуренка (ЕU III, 356: ?), П.Христюка (ЕU II, 496: ?), М.Чечеля (ЕU. І, 406: ?), правника Миколу Григоровича Левитського (ЕU III, 102: 1935; не плутати з кооператором Миколою Васильовичем Левитським), А.Степаненка (ЕU V, 45: ?), Д.Коліуха (ЕU. II, 587: бл. 1937), М.Любінського (ЕU III, 173: 1930-ті), М.Стасюка (ЕU. V, 21: ?) й М.Шрага (ЕU IV, 674: 1 лютого 1970), сина згаданого вище І.Шрага. Строк ув’язнення давали всім невеликий – від трьох до шести років.

Відгалуженням справи «УНЦ» стала справа УВО, за якою 1934 р. розстріляли члена ЦР А.Пісоцького (Андрія Річицького; ЕU. IV, 367: 1934, с.Баштанка Миколаївської обл.). Тепер стало відомо, що М.Левитський 1935 р. помер в одному з концтаборів Красноярського краю, М.Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 р. в Суздалі, В.Мазуренка 21 листопада 1937 р. в Алма-Аті, Аркадія Степаненка 5 вересня 1938 р. в Києві, Всеволод Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 р. помер у Ярославській тюрмі, а Павло Христюк – 19 вересня 1941 р. – в одному з концтаборів «Севвостлагу» [134].

Поза цими великими групами багато хто загинув поодинці. Член Центральної й Малої Рад, міністр внутрішніх справ УНР М.Ткаченко (ЕU. V, 227: 1920, Москва) був інтернований у Росії, перебував у московському таборі, де 1920 р. й загинув. Після коротких років еміграції 1922 р. вернувся до України О.Степаненко (ЕU. V, 45: 1924, Сибір). 1924 р. його вислано до РСФРР, де 1924 року він помер. По-різному оповідають про обставини загибелі М.Міхновського (ЕU. III, 406: 3 березня 1924). Так чи інакше, він був арештований, а потім загинув.

Трагічно скінчив свої дні генерал-хорунжий УНР Ю.Тютюнник (ЕU. V, 226: 1929, Москва). Спровокованого ҐПУ до повернення в Україну, 1929 р. його було заарештовано й розстріляно у Москві. 1930 р. ув’язнено Ф.Крижанівського. Відбувши три роки, він вернувся 1933 р. до Києва. 1938 р. був заарештований вдруге й розстріляний. Повернувшись з еміграції, під час голодомору 1932 р. на Кубані помер авіатор, генерал-хорунжий В.Павленко. Неподалік, у Сухумі, вночі проти 14 квітня 1933 р. помер С.Ерастов [135]. У 1933—34 рр. були ув’язнені С.Вікул, М.Полоз (ЕУ, IV, 124: 3 листопада 1937, Соловки), О.Шумський (ЕУ, IV, 686: 18 вересня 1946) та М.Вороний (ЕУ, V, 654: 7 червня 1938, Одеса). 1937 р. загинули Є.Касьяненко (ЕУ, 2, 429: ?) та О.Янко.

Усі, хто пише про обставини смерті академіка М.Грушевського (ЕУ, V), базуються на спогадах його учениці О.Степанишиної. Вона оповіла, що 15 жовтня 1934 р. Грушевський з дружиною й дочкою приїхав до Кисловодська, де вони зупинились у санаторії Комітету сприяння ученим. Тут на початку листопада в нього раптом від інфекції з’явився на спині карбункул. Після оперативного втручання 25 листопада (О.Степанишина пише 24) М.Грушевський помер [136]. В українській некомуністичній історіографії усталилася однозначна думка, що таким способом його штучно усунуто з життя [137]. Нещодавно опубліковано історію його останньої хвороби, з якої випливає, що він помер «правильно». Тим часом не може не вражати, що «історія хвороби» виявилась не в архіві, скажімо, Міністерства охорони здоров’я, а в діловодстві… НКВД. Це виявляє, хто конкретно заклав її на збереження.

Те, що дехто з членів ЦР лишався за кордоном, непокоїло большевиків. Від кулі терориста загинув у Парижі С.Петлюра (ЕU. III, 856: 25 травня 1926, Париж). Після війни чотирьох діячів було за кордоном викрадено – вони загинули в СРСР в ув’язненні. І.Фещенко-Чопівський (ЕU І, 878: 2 вересня 1952) загинув у Абезі Кожвинського району Комі АРСР 2 вересня 1952 р. У травні 1945 р. совєцька контррозвідка вивезла з Праги до Києва М.Галагана (ЕU II, 115: ?). Його доля неясна. Член ЦР економіст В.Садовський (ЕU, IV, 492: 24 листопада 1947, Київ) загинув у київській Лук’янівській тюрмі 24 листопада 1947 р. Старенький М.Славінський (ЕU. IV, 746: листопад 1945, Київ) помер у тюрмі № 1 УНКВД Київської області 23 листопада 1945 р.

Отже, із тих членів ЦР, що лишались на території СРСР, з усіма розправилися ще до війни. З новоприбулих – четвірки викрадених – найдовше прожив (до 2 вересня 1952 р.) Фещенко-Чопівський. Подивимось, хто був живий за кордоном на момент його смерті.

Наприкінці 1953 р. на еміграції віднайшлося 12 колишніх членів українського парламенту, що підтримували між собою стосунки й спромоглися на спільну акцію. Н.Григоріїв-Наш (ЕU. II, 254: 5 серпня 1953) склав від їхнього імені спільну «Декларацію», яку вони підписали, підсумувавши свою державотворчу діяльність із 35-річної дистанції та з позиції набутого досвіду [138]. Насправді за кордоном жило їх більше, тільки вони, певно, розгубилися. Отже, йдеться про таких осіб – М.Єреміїв (ЕU. V, 769: 16 вересня 1975, Женева), П.Зайцев (ЕU. V, 800: 2 вересня 1965, Мюнхен), В.Кедровський (ЕU. II, 434: 13 березня 1970, Нью-Йорк), 18 серпня 1957 року (ЕU. II, 641: 18 серпня 1957), А.Лівицький (ЕU. III, 176: 17 січня 1954, Карлсруе), Б.Мартос (ЕU. III, 322: 19 вересня 1977, Юніон, Нью-Джерсі), Д.Чижевський (ЕU І, 496: 18 квітня 1977, Гайдельберг), Є.Онацький (ЕU. III, 694: 27 жовтня 1979, Буенос-Айрес), О.Сливинський (EU. IV, 770: 1953, Канада), Л.Чикаленко (ЕU. І, 494: 7 березня 1965: Нью-Йорк), О.Шульгин (ЕU. IV, 683: 4 березня 1960, Париж), А.Яковлів (ЕU. V, 737: 14 травня 1955: Нью-Йорк). Стільки членів ЦР лишалося ще на чужині, коли в СРСР «це питання» було вже давно вичерпане. Але це навіть не повний список. Крім перелічених, за кордоном померли відсутні у словнику В.Верстюка–Т.Осташко С.Гольдельман (ЕU. II, 65: 3 січня 1974, Єрусалим), А.Ліхнякевич, К. (Корній) Ніщеменко (помер наприкінці червня 1966 р. в Детройті), Т.Олесіюк (ЕU. III, 683: 14 вересня 1978), В.Приходько (ЕU. IV, 260: 6 лютого 1982, Нью-Йорк), К.Туркало (ЕU. V, 318: 17 жовтня 1979, Нью-Йорк), П.Феденко (ЕU. І, 865: 10 вересня 1981, Мюнхен). Останнім помер А.Постоловський – 12 серпня 1990 р. (ЕU. IV, 166: 1990) [139]. Виходить, фізичною межею покоління можна вважати 70-ті рр. Як бачимо, за кордоном члени ЦР до 70-х рр. дожили доволі масово. Навпаки, перегляд численних біограм переконує, що в умовах більшовизму визначним українським діячам жити не випадало. їх зводили зі світу безжально, і процес ліквідації відбувався планово й систематично.

Існує невеличка група членів ЦР, доля яких начебто ставить під сумнів цей розклад. Склалося так, що дев’ятеро членів ЦР померли своєю смертю в Україні. Розглянемо ці випадки. Так, 1923 р. помер від голоду П.Стебницький (ЕU. V, 36: 14 березня 1923, Київ), а 1926 р. — академік М.Біляшівський (ЕU. І, 227: 21 квітня 1926, Київ). О.Волошин та В.Шемет (ЕU. IV, 637: 14 травня 1933) – обидва померли 1933 р., а кооператор Микола Васильович Левитський (ЕU. III, 102: 1 грудня 1936) – року 1934. Вони встигли відійти до початку Великого терору. Як казала А.Ахматова, це були ще вегетаріанські часи. Той вир, що засмоктував на смерть, пощастило обминути географічно Д.Ісаєвичу. У найгостріші роки він жив на Волині, себто поза УРСР, а тоді це була Польща (помер він у Стрию 17 січня 1973 р.).

19 листопада 1948 р. померла М.С.Грушевська (ЕU. II, 250: 1953). Після загибелі чоловіка НКВД заарештувало їхню дочку Катерину Михайлівну (ЕU. II, 249: 1953), чоловікового брата О.Грушевського (ЕU. II, 253: ?), сина чоловікової сестри Ганни Сергіївни С.Шамрая й чоловіка сестри останнього – Ольги Вікторівни.

1 лютого 1970 р. помер у Львові товариш голови ЦР М.Шраг, котрий, як пригадуємо, проходив у справі «УНЦ». Художник-бойчукіст С.Колос перебував в ув’язненні у Полтаві 1934 р. Коли його випустили, він виїхав у добровільне заслання – до Середньої Азії. 2 вересня 1941 р. його заслали на Урал. Від 1953 р. мешкав у Києві. Помер 19 грудня 1969 р. [140]

Отже, перегляд і цих персоналій лишає в силі головний висновок. У Радянському Союзі члени ЦР підлягали ліквідації. Частково вони загинули під час воєнних дій. Решту вбито в мирні часи, причому багатьох було арештовано ще до початку Великого терору. Вони одержували тоді порівняно невеликі строки ув’язнення, але, як правило, на волю їх уже не пускали.

131. Верстюк Владислав Федорович (нар. 3 серпня 1949, смт. Гостомель Ірпінської міськради Київ. обл.), Осташко Тетяна Сергіївна (нар. 16 травня 1960, Київ). Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – С. 13.

132. Для контролю наводжу дати смерті, подані в енциклопедії Кубійовича-Струка. Посилання на це видання подаються скорочено: ЕU. Римські цифри означають том (І – 1984/1985, II – 1988, III–V – 1993 роки видання), арабські – сторінку. Після цього вказується наведена в енциклопедії дата смерті. Знак питання означає, що дата смерті тієї чи іншої особи видавцям енциклопедії лишилась невідома.

133. Дело Киевского областного «Центра действия». К., 1927. XII, 820 с; Полонська-Василенко Н. Процес «Центру дій» 1924 р. – Мюнхен, 1956.

134. Суровцова Надія Віталіївна (5 березня 1896, Київ — 13 квітня 1985, Умань). Спогади. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. – С. 375–424.

135. Лист П.Понятенка до Біографічної комісії УАН (Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Інститут рукописів. X, 5429).

136. Степанишина О. Останні роки життя Михайла Грушевського // Наші дні. – Львів 1943. – Ч. 3. – С. 5. Підп.: О.М.

137. Див., напр.: Лавріненко Юрій Андріанович (1905 – 14 грудня 1987, Нью-Йорк). Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933. [Paris:] Instytut lieracki, 1959. – С. 916–917; Костюк Григорій. Таємниця смерті академіка М.С.Грушевського // Костюк Гр. На магістралях доби: Статті на суспільно-політичні теми. – Торонто; Балтімор: Смолоскип, 1983. – С. 30.

138. Білокінь С. Українська Центральна Рада // Мета. – Філядельфія, 1992. – Лютий-березень. № 2 (312) & 3 (313). – С. 1.

139. Білокінь С. пам’яті останнього члена Центральної Ради // Вісті з України. – 1991. – Травень. № 19 (1673). – С. 6; пам’яті секретаря Центральної Ради // Літ. Україна. – 1991. – 16 травня. № 20 (4429). – С. 7.

140. Роки проживання за вказаними адресами уточнила дочка мистця – Ганна Сергіївна.