Молодість

Сергій Білокінь

Іванна Синенька народилася в селі Великі Чорнокінці біля Гусятина (пов. Копичинці [4]) на Галицькому Поділлі (Тернопільщина). Її батько Олексій (1867 – 1944) з 1895/96 року був директором чотирикласної (шість літ науки) народної школи [5]. Перейшовши незадовго перед її народженням до цього села, він застав його несвідомим і здеморалізованим. Звечора чулися крики, – там билися п’яні люди. Стараннями вчителя на початок Першої Світової війни на селі були вже люди національно свідомі й патріотичні. Мобілізований на війну сусіда Петро Пєнтак, прощаючися, сказав:

– Моя мрія – повернути до хати через вільний Київ.

Він загинув на війні. Не повернув.

Мати співачки – Феліція (з дому Генчел [6]; 1869 – 1956) була дочка естрадного співака й теж учителювала. Дітей у родині було восьмеро [7], тож співоча вдача матері й краса подільської околиці сформували Іваннині перші естетичні вражіння. Маючи шість літ, вона співала на народних святах. На вінкоплетинах із сільськими дівчатами прегарно виспівувала весільні обрядові пісні, захоплюючи весільних гостей [8]. А у віці десяти років на сцені в Копичинцях виконала популярну тоді в Галичині пісню В.Матюка «Веснівка» на слова Маркіяна Шашкевича. Це був її перший публічний виступ і перший успіх [9].

Вона вступила до української учительської семінарії сестер василіянок у Станіславові, де співала в хорі, а в шкільних концертах вела соло в пісні О.Нижанківського «Минули літа молодії» [10].

Та йшла війна. Не бажаючи залишатись під польською окупацією, улітку 1919 року Українська Галицька Армія відступала на Україну, і 50-річний Синенький-батько зголосився до війська, де йому дали завдання вести національну пропаґанду для української держави. На той час Іваннина сестра Осипа [11] як доброволець увійшла до жіночого куреня УГА, за нею став у ряди УГА шістнадцятирічний брат Петро [12]. Покинувши заняття в семінарії, у серпні 1919 року Іванна виїхала з батьком на Наддніпрянщину. Переїжджаючи через село Бахматівку коло Проскурова, батько мав першу промову перед селянами, які прийняли його з ентузіазмом.

– Говорить, як сам Петлюра, – сказав хтось із них.

Батько одержав чин чотаря [13].

Як сказано в одній ранній біографії, записаній з її слів, майбутня співачка «пробула [на Наддніпрянщині] довший час, знаходячи всюди найгарніші серця і опіку» [14]. Вчила дітей у селі Бахматівці біля Проскурова, працювала в державному банку УНР (директор К.Клепачевський) [15].

Евакуюючись перед наступом більшовиків, наступного року вона повернулась до Станіславова. Тут її арештували, й разом із поїздом «петлюрівців» вона потрапила до Варшави, де виступала в цей час капела Олександра Кошиця. Захоплена її співом, Іванна постаралася вступити до її складу. Після випробування голосу молодої дівчини Кошиць прийняв її до капели. Коротке перебування в складі капели багато дало молодій співачці, адже це був той досконалий музичний колектив, яким захоплювалась польська, а згодом світова публіка. Варшавська «Gazeta poranna» 21 жовтня 1920 року відзначала

«спів а капела з предивною чистотою інтонації, непохибну ритміку, однолитність звуку, панування віддихом, яке дає можливість розпоряджатись динамікою голосу, чудові піано, колосальну музичність і вправність у трактуванні цілої низки кантів, колядок, щедрівок і народних пісень».

А газета «Narod» 23 жовтня підкреслювала:

«Українська народна пісня у виконанні п.Кошиця може стати справді непереможним і першорядним інструментом пропаґанди. […] Незмірно артистичне виконання призводить до того, що пісні набирають цілком небувалої пластики […]» [16].

Перебуваючи у Варшаві, Іванна одержала листа з табору інтернованих у Ліберці (Reichenberg, Судети) [17] про важкий душевний стан її давнього приятеля Сократа Іваницького. Улітку 1917 року він був поранений і одвезений на перев’язний пункт до її рідного села Великих Чорнокінців, де вона ним опікувалася. Негайно звільнившись із капели, вона виїхала до Чехії, і там у Ліберці 23 квітня 1921 року в таборовій каплиці повінчалася [18] з молодим правником [19], згодом, на еміґрації – довголітнім проректором Українського технічно-господарського інституту. У тому самому таборі Іванна пройшла учительський матуральний курс і того самого року успішно склала іспит зрілости (учительську матуру).

За порадою співачки Колодіївни та її чоловіка Андрієвського (бас) восени 1921 року молоде подружжя переїхало до Праги, де вчились тоді – у державній музичній консерваторії – Орест Руснак, Нестор Нижанківський та – в університеті – Зиновій Лисько, що студіював там музикологію, а невдовзі зробив і докторат [20]. Перед комісією Іванна проспівала лисенківське «На вгороді коло броду», – на стипендію чеського уряду її прийняли на студії до проф. Брамберґерової. 1925 року Іванна Синенька абсольвувала оперовий відділ консерваторії і взяла участь у концерті абсольвентів консерваторії, на якому проспівала арію Юлії «Ecco mi» з опери Вінченто Белліні «Ромео і Юлія». Виступ був успішний, – по абсолюторії вона почала виступати на запрошення у концертах, а також по празькому радіо. Не раз співала соло у хорах дириґентки Платоніди Щуровської-Росиневич та дириґента дуже доброго, як відзначала вона потім, хору З.Сердюка [21].

Чеська преса, особливо празька, до чужинецьких митців ставилася без ентузіазму, але культивоване ніжне сопрано Синенької, взагалі сам її образ не могли не захопити. Припускали навіть, що вона зможе посісти одне з перших місць між елітою співаків. 1927 року вона одержала диплом про закінчення консерваторії й атестацію президента Чеської академії наук і мистецтва композитора Й.-Б.Ферстера:

«Синенька – це мистець викінченої співацької техніки та чудового могутнього голосу. Її спів захоплює, вона має театральний темперамент. Голос її незвичайно м’який, ніжного тембру» [22].

Примітки

4. Іванна Синенька-Іваницька // Жіноча доля. 1930. Ч. 29. С. 4.

5. Не раніше 1956 року співачка склала життєпис свого батька, з якого беру ці й дальші відомості. Олексій Синенький був сином Григорія і Теклі Голяк.

6. Батьки Йоганес Генчел і Марія Кратохвіл, римо-католицької віри. У статті Богдана Шарка (Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188) про матір зазначено – «була чеського роду». У витинці, що зберігалася в архіві співачки, ці слова густо закреслено. Тим часом в автобіографії сама Іванна Синенька писала, що її мати «полюбила український нарід цілою душею». Пані Марія кілька років перед смертю хотіла конче перейти на греко-католицьке визнання, щоб її не ховав польський ксьондз. В УГА служили її чоловік, один син і одна дочка.

7. Один із синів Володимир Синенький відомий як автор п’єс «Несподівана зустріч» та «Химерна доля» (Чікаґо, 1985. 44 с.).

8. Іванна Синенька-Іваницька // Жіноча доля. 1930. Ч. 29. С. 4.

9. Шарко Богдан. Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188. До останнього часу ця стаття лишалась єдиним систематичним переглядом її біографії. Див. також: Іванна Синенька-Іваницька // Українське слово. Париж, 1966. 30 січня. С. 3-4. Підп.: В.М.

10. Там само.

11. Гаморак (дівоче прізвище Синенька) Осипа Олександрівна (28 лютого 1899 – 1 грудня 1989). Подавшися разом з УГА за Збруч, у Кам’янці вона звільнилася з війська і вписалась до новоствореного Кам’янець-Подільського університету. Вийшла заміж за талановитого ботаніка – анатома й фізіолога рослин Нестора Теодоровича Гаморака (9 березня 1892, с. Стрільче Городенського пов., Галичина – 1 вересня 1937, Омськ). Вчений походив із священицької родини, тісно пов’язаної з родинами Даниловичів, Плешканів, Калитовських. Несторова тітка Ольга Гаморак вийшла заміж за Василя Стефаника. Під час навчання на природничому відділі філософського факультету Віденського університету (докторат із відзнакою він склав у грудні 1915) Нестор Гаморак з 25 жовтня 1913 до 15 грудня 1914 очолював студентську організацію «Січ» (Над синім Дунаєм: Ювілейний збірник. Відень, 1932. С. 189).

Став приват-доцентом (з серпня 1919 року), заступником декана й проректором Українського державного університету в Кам’янці-Подільському (згодом – ІНО), з 1928 – професором. Як згадував один із його студентів, він «був нашим загальним, якщо не улюбленцем, то найбільш поважаним професором» (Гарба Василь. На розпуттях. Нью Йорк, 1976. С. 311. Див. також с. 312, 317). Інший студент передавав загальну думку, згідно якої, щоб скласти в Гаморака іспит, треба було самому бути справжнім українцем (Кам’янецький Український Державний Університет // Віра й культура. Winnipeg, 1959. Липень. Ч. 9 [69]. С. 6). У 1930-32 роках Нестор Гаморак працював професором кафедри фізіології рослин Київського ІНО.

29 грудня 1932 року був репресований. Коли він повідомив дружину про вирок, Осипа Олександрівна з дочкою Дариною (нар. 18 серпня 1921 року) поїхала за ним до Сибіру (вчений опинився в таборі коло Караґанди). 1935 року через хворобу його звільнили. Родина тяжко бідувала, а за два роки його заарештували знову. 29 серпня 1937 вчений був засуджений до розстрілу й загинув (Доброчаєва Д.М., Любінська Л.Г., Рибалко О.Л. Нестор Гаморак: Сторінки життя вченого // Укр. ботанічний журнал. Vol. 50. 1993. № 5. С. 86-92).

1940 року Осипа Олександрівна Гаморак закінчила Омський медінститут, після чого її направили на роботу лікарем у с. Аксарку Ямальського округу. Переїхавши до Ханти-Мансійська, під час війни вона працювала у військових призивних комісіях, одержала медалі «За перемогу над Німеччиною» та «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні». Завідувала терапевтичним відділенням Тюменської обласної лікарні, потім працювала рентгенологом. 1950 року Дарина Несторівна закінчила природничо-географічне відділення Тюменського вчительського інституту. Вона викладала, стала відмінником народної освіти РСФСР (1959). 1941 року вийшла заміж за лікаря Павла Андрійовича Широбокова (21 лютого 1903 – 29 вересня 1986), який 1931 року закінчив Пермський університет і став одним із перших лікарів Ямальської півночі. 5 лютого 1942 року у них народився син Володимир. Згодом Павло Андрійович одержав звання Заслуженого лікаря РСФСР, 1961 року був занесений у книгу трудової слави Ханти-Мансійського національного округу Тюменської області. Був нагороджений орденом «Знак пошани» та медалями.

1961 року родина Гамораків-Широбокових переїхала на Україну, спочатку до Клавдієва під Києвом, а згодом – до Києва. З 1962 року Дарина Несторівна працює в Ботанічному саду ім. О.В.Фоміна Київського держуніверситету. У 1976 році одержала медаль «За трудову доблесть». Уже в Києві Володимир Павлович Широбоков закінчив медінститут (1965) та філософський факультет університету (1973; заочно). Захистив кандидатську (1967) й докторську (1977) дисертації, 1990 року став проректором медінституту (тепер Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця). Член-кореспондент НАН України (1991), Академії медичних наук (1993), Заслужений діяч науки і техніки України (1996).

Осипа Олександрівна мала невеликий, але гарний голос – колоратурне сопрано. Дарина Несторівна й Володимир Павлович грають на фортепіано.

12. Молодший син Петро Синенький (січень 1901 – 17 березня 1984) вчився у Чортківській ґімназії. У роки Визвольних змагань боровся в рядах УГА. Після повернення з польського полону 1924 закінчив ґімназію, вступив на медичний факультет Українського таємного університету. Навчання завершив у Львівському університеті. Одружився із студенткою-маляркою Анною Терлецькою, сестрою д-ра Миколи Терлецького. Практикував у Чорткові, де був ґімназійним лікарем та довгий час головою місцевого товариства «Сокіл». 1933 став членом Українського лікарського товариства. 1941 заарештований НКВД і вивезений до Сибіру. Його дружина та малий син трагічно загинули у Львові. Відбувши десять років заслання, виїхав до Польщі. Працював хірургом, згодом директором лікарні Старгарда біля Щеціна. Останні роки життя перебував на емеритурі. Загинув в автомобільній катастрофі (Пундій Павло. У світлу пам’ять патріота д-ра П.Синенького // Свобода. 1984. 18 вересня; Його ж. Українські лікарі: Біобібліогр. довідник, Кн. 1. Львів; Чикаґо, 1994. С. 214-215 [= Лікарський збірник. Нова серія. Том ІІ. 1994]). Див. про нього: Д-р Сократ Іваницький: Життєвий і творчий шлях. Ню-Йорк: Українська Буковинська громада в Ню-Йорку, 1976. С.14. Можливо, саме про Петра Синенького згадується і у спогадах: Попович Богдан. Під українським небом: Спогади, 1908-1940. Ню Йорк, 1972. С. 88-90.

13. Додому він повернувся 1920 року. Із «вдячности» директор школи Павло Візнюра зробив на нього донос, так що Синенький-батько протягом восьми місяців просидів у чортківській тюрмі. Якісь проблеми мав він ще 1929 року, коли під впливом нового священика село «було зруйноване, і чернь прийшла до голосу». Дочка вважала, що 62-річний батько не мав натоді досить сил, щоб спинити цю руїну. У 1929-30 році Синенькі переїхали до Коломиї. Прощаючи їх, один селянин сказав: «Дай Боже, щоби той синій цвіт зацвів по всій Україні». – У жовтні 1997 року Ярослав Дзира сказав мені, що у 1941-44 роках П.Візнюра був директором школи у Нижанковичах під Перемишлем, де Дзира тоді навчався.

14. Іванна Синенька-Іваницька // Жіноча доля. 1930. Ч. 29. С. 4.

15. Там само. С. 18; Шарко Б. Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188. Перед тим, 1 червня 1918 року К.І.Клепачевський був затверджений старшим діловодом відділу місцевих інституцій київського Держбанку (Державний вісник. К., 1918. 24 жовтня. № 62. С. 3. Шп. 2).

16. Цит. за: Українська пісня за кордоном: Світова концертова подорож Українського Національного хору під проводом Олександра А. Кошиця. Париж, 1929. С. 157-158. Тут опубліковано кілька списків складу капели на момент виїзду з України 1919 року, з Чехії до Польщі 1920 року, з Польщі до Франції, Еспанії та інших країн Західної Європи 1921 року (С. 20, 22), – під час цих переїздів у складі капели Синенької не було.

17. 31 грудня 1920 року в Ліберецькому таборі нараховувалося 450 старшин, 563 стрільців, головним чином з інтернованої ґрупи генерала Кравса, 66 жінок та 25 дітей. Докладніше див.: Наріжний Симон. Українська еміґрація, Ч. 1. Прага, 1942. С. 62-63.

18. У «свідоцтві вінчання» занотовано, що наречений був православний, а наречена – римо-католичка.

19. Іваницький Сократ (8 липня 1897, с. Чорнівка, Буковина – 8 липня 1974, Мюнхен) – правник, професор, проректор УТГІ, автор праці «Переяславський договір з 1654 р.: Правна якість заложеного цим договором відношення договірних сторін» (Ню-Йорк; Детройт; Скрентон, 1954). Син педагога Омеляна Іваницького, що уклав методику, за якою навчав читання й рахунків. Навчався з 1907 року в німецько-українській ґімназії у Чернівцях (іспит зрілості склав під час відпустки з війська 23 січня 1918 р.). Із серпня 1915 року перебував у війську. Після поранення потрапив до Леґіону УСС, де командував другою сотнею І куреня І полку, потім ІІІ куренем. Через Чортків дійшов до Києва.

Закінчив курси Торговельної академії у Райхенберґу (1921) та правничий відділ Карлового університету в Празі (1925). Д-р права на Карловому університеті (23 листопада 1934 року). Викладач катедри Міжніродного права УВУ в Мюнхені. Доцент (5 грудня 1953 року), звичайний професор (12 лютого 1964 року), обраний продеканом (15 лютого 1964 – 19 березня 1966 року), проректор (19 березня 1966 – 15 лютого 1974 року) Українського технічно-господарського інституту. Науковий співробітник Інституту по вивченню історії культури народів СРСР (28 березня 1954 року). Член Інституту для вивчення проблем Східної Європи УВАН (18 червня 1957 року). Заініціював створення «Лицарського ордену Запорізької Січі» (1947). Член НТШ (25 лютого 1949 року). Похований на кладовищі Вальдфрідгоф у Мюнхені.

Українська буковинська громада в Нью-Йорку видала «збірник для вшанування пам’яті видатного вояка-патріота та українського науковця»: Д-р Сократ Іваницький: Життєвий і творчий шлях (Ню-Йорк, 1976. 71 с.). Пор.: На пошанування пам’яті проф. д-ра Сократа Іваницького // Християнський голос. 1974. 4 серпня. Ч. 31 (1332). С. 4; Кульчицький О. «Відлітають сірим шнурком журавлі у вирій…» // Українське слово. 1975. 23 лютого. С. 3; ЕУ, ІІІ (1959), 853. Це трохи дивно, але в праці Симона Наріжного «Українська еміґрація» (Ч. 1. Прага, 1942) немає жодної згадки ні про Сократа Іваницького, ані про Іванну Синеньку. Так само, згідно іменних покажчиків, немає жодної згадки про Сократа Іваницького і у тритомнику «Українська Висока Політехнічна Школа на чужині» (Ню Йорк, 1959-72).

20. Шарко Б. Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188. Невдовзі музикознавці могли вже говорити про празьку школу – «наших празьких співаків», яких «дотепер ми мало знаємо» (Ясінчук Лев. Концерт п. Іванни Синенької-Іваницької // Діло. 1930. 15 лютого. Ч. 38).

21. Соратниця Ол.Кошиця Платоніда Щуровська-Росиневич (1893 – 1973) дириґувала студентським хором Українського педаґоґічного інституту в Празі, що існував 1923 року. З.Сердюк, також наддніпрянець, дириґував хором у Йозефові, куди 1 квітня 1921 року були переведені інтерновані українці з Ліберця. Синенькій ідеться, очевидно, про Українську співочу студію в Празі, засновану в травні 1923 року.

22. Пор.: У співачки п-і Іваницької на розмові // Українське слово. Ужгород, 1935. 3 січня.